Людина — неповторна, унікальна особистість. Отож і життєдіяльність кожного відбувається згідно з внутрішньою сутністю, закладеною від народження. Найважливіше, найпекучіше завдання — пізнати самого себе. Про це твердять усі мудреці світу, і кожен народ планує виховання дітей так, щоб допомогти визначити свою суть. Чим раніше і повніше відбудеться це самопізнання, тим більше людина зможе дати світові і здійснити своє призначення в житті.
Є люди, які просто, як естафету, передають вогонь життя і цим завершується їхня роль.
Василь Литвин, бандурист, співак, намагався своє життя влити у це русло, вибравши як зброю і життєдайну силу — пісню.
Уже рік, як він відлетів у вирій, завершивши земний шлях, та сьогодні обізветься сам до охочих, розповість про свій життєвий шлях, своє бачення світу, своє призначення…
“Не заважай тому, хто співає, бо в цей час він спілкується з Богом”.
(Народна мудрість)
“Стережися людини, що не співає, бо навіть добро, нею запропоноване тобі на користь не піде”.
(Народна мудрість)
Пісня — символ душевної волі, а спів — сила духу кожної живої сутності на землі, і передусім людини як вершителя Божих сподівань. Людині надана можливість творити гармонійну красу життя, зладовану з навколишнім світом-природою, та найперше з власною душею і тілом. Тож пісня — чи не один з найголовніших діючих засобів у вирішенні проблем людського духу. Адже недаремно протягом стількох століть з народною пісенністю боролася християнська церква, називаючи її “бісівськими діяннями”, спалюючи на вогнищах народні музичні інструменти.
А що творили окупаційні режими Польщі та царської Росії, організовуючи вже політичні гоніння на народних співунів та їх пісенний репертуар?!
Та найбільшу розправу з українською народною піснею вчинив комуністичний режим, знищуючи фізично народних співців, як ворогів побудови комунізму…
Пісні, де оспівувалась Воля України чи згадувалась Запорізька Січ, козак-запорожець були категорично заборонені. Дозволялось співати лише пісні-покручі, в яких козак оспівувався як гультяй, п’яниця, боягуз, ледащо, не вірний у подружньому житті. Таким засобом радянські ідеологи прищеплювали відразу (найперш у дитячих та юних душах) до головного кореня нашого національного духу. Тому і стежина моєї пісні, що почалась від батьківського порогу, стелилась не по рівнинах. Перша пісня линула від Мами, вона співала від ранку до вечора, а іноді із Батьком удвох дуетом, а ми, малі, купались у їхнім співі, перебуваючи у дивному казковому світі. В шкільні роки нас навчали вчителі пісень про війну, про Леніна-Сталіна, про “мудру компартію”. Пам’ятаю 1953 рік. Коли і старе, й мале мусили готуватись радіти 300-літтю (1654—1954 рр.) приєднання України до Росії. Нам читали лекції, в яких славили помимо всіх і вся ще й Богдана Хмельницького…
Якось раз після чергової “політнакачки” приходжу я додому, заходжу в хату. Батько сидить за столом, не бачачи мене, співає пісню, якої я ніколи й не чув:
Богдане, Богдане,
Нерозумний сину,
Занапастив Неньку
Неньку-Україну.
Занапастив, та ще й продав,
Бо в голові розуму та й не мав…
Я був вражений. Питаю:
— Тату! Що це ви співаєте?..
Батько жахнувся, помітивши мене, нічого не відповів. Але в мене відтоді закрався сумнів. Де ж правда? Чи в школі, чи вдома?
І коли ми в класі співали пісню, що ми радянські діти, найщасливіші в світі (а стоїмо обірвані, більшість босі й голодні), то я став уявляти, а як же тим нерадянським живеться дітям, якщо ми отакі найщасливіші, та моя уява була безсила. Напевне, відтоді й зародився в мені маленький бунтар.
Тож коли ми з меншим братом Миколою вступили до Київського музучилища ім. Глієра в клас бандури 1961 року, я став цікавитись козацькими піснями, відшукуючи їх з великою обережністю. Та навіть натрапивши на козацьку пісню, радіти ще було рано, бо співати їх (як виявилось) нелегко, адже вони вимагають не лише неабиякого голосу, а й сили: і фізичної, і духовної. Але поступово пісні вкладалися в душу, до прикладу: “Та не журь мене…”, “Ой пущу я кониченька”, “Ой полети, галко”, “Добрий вечір тобі” і т. ін. У другій половині вісімдесятих минулого століття козацькі пісні й думи вже можна було співати, тим більше, що пісні про щасливе колгоспне життя вже перестали звучати навіть по радіо і телебаченню, затихли і оди про велику “партію” — ум, честь і совість народну. І хоч ліричні народні пісні ще звучали, але відчувався брак пісень сучасного громадянського звучання. Тобто з’явилася воля для пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені в сьогоденні болить. Так почали з’являтися власні мелодії на слова класиків Т. Шевченка,
І. Франка, Л. Українки, О. Олеся, а також на вірші сучасних поетів: Б. Олійника, О. Бердника, П. Засенка, Л. Костенко і багато інших. Мушу сказати й те, що значна кількість пісенних текстів належить моїй дружині Антоніні, напевно, в цьому воля Божа. І що дивно, майже кожна пісня має складну, а часом і нелегку долю свого народження.
До прикладу: ішла весна. Я люблю весняну пору понад усе. Весна збуджує, радує і вабить до життя, вселяє надії. Тож прийшла мені така думка. Оскільки людина — вінець природи, а творчі люди рухають прогрес усього суспільства, то чому б не провести експеримент — людина-природа. Я як музикант уявно звернувся до весни, яку б вона забажала почути мелодію, а дружині як поетесі кажу: звернись до весни, запитай, який би весна забажала вірш?
А в селі на той час в нашім музеї працював художник Дудко Микола. О, думаю, задію і третю музу. Цікаво, що ж воно вийде?
Прийшов до Миколи, замовив від імені весни виконати малюнком її замовлення, він охоче згодився. Як зачинщик, я першим виконав задумане, потім Антоніна склала вірш. Ми аж посварились, мені не сподобався той вірш. Кажу: вийшла пісня, але я її не співатиму, навіщо залякувати людей! Але хай буде, як є, будемо згадувати, як комікс. Чекаємо Миколину картину. Приніс. Показав. Я глянув і онімів. На полотні намальовано всі складові, описані у вірші Антоніни. А ви виконали задумане, питає мене Микола. Кажу, ходім у хату.
Беру бандуру і співаю “Гуде над світ тривожний дзвін”. Микола німіє і дивиться на мене, а я на нього. Ми, граючись, провели експеримент, не розуміючи його змісту, торкнулись якоїсь дієвої таїни… великої сили… На картині вгорі задимлене небо, з диму визирає на опорі великий дзвін, на дзвін накладається образ матері, що вклала натруджені руки в ріку життя, а в річці на дні лежить її страчений син…
Оговтавшись, ми розійшлися, так і не збагнувши, що ж із нами відбулося. А через 18 днів вибухнула Чорнобильська трагедія. Тобто природа волала до нас, живих, благала порятунку, але ніхто того не чув…
Відтоді я цю пісню завжди співаю і розповідаю історію її народження, надіючись, що слухачі, почувши розповідь, змінять на краще думку про природу і про самих себе.
Або взяти історію появи пісні на слова Т. Г. Шевченка “Мені однаково”. Мене доля часто шмагала, але іноді й гладила. Минали дні народження-смерті Великого Тараса. Я був запрошений до тодішнього Ленінграда як бандурист та співак. А опікувався нами, бо я ж був не сам, місцевий письменник, українець, кипучий шевченкознавець Петро Жур. Тож поводив нас по всіх Тарасових стежках. І от коли привів на подвір’я каземату, за ґратами якого був колись ув’язнений Шевченко, на мене накотилася хвиля уяви тогочасного стану Тараса: я обійшов увесь двір, торкнувся руками до товстих ґрат на вікнах, (а вони й досі ті самі), щоб натрапити на ту камеру, де був ув’язнений саме Тарас. Не можу пояснити, навіщо це робив, бо на мене дивилися, як на дивака. Та коли повернувся з поїздки додому, взяв до рук “Кобзаря”, натрапив на вірш “Мені однаково”, якраз і написаний у тім казематі за тими ж товстезними ґратами. Мені відгукнулася мелодія на ті слова. Тепер можу хоч пояснити, чому я торкав ті осоружні страшні ґрати, шукаючи те єдине вікно.
Бо ж у цій пісні на всю потугу стоїть незламний дух, нескорена воля і клич до борні. Його ще лише арештували, кинули в каземат, а він уже знав свою долю, що йому не жити в Україні, що його чекає холоднеча, пустеля. Та не це йому болить, за тіло він не переживає, навіть забуття його не страшить, не потрібна йому й слава — йому все це однаково, а болить його серце за Україну, за її Долю. Він вигукує до світу крізь ґрати:
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Це вигук до Неба, до Землі, до нас живих, нині сущих. Це його бачення крізь століття нашого сьогодення, кожного зокрема і України загалом: уже як бачимо окраденої зовсім, лишилася ще земля, не привласнена чужинцями.
Тож кожна пісня, народна чи авторська, як картина чи книга, мають свою власну історію та долю, що залежать від часу і рівня майстерності їх творення.
Свої власні мелодії не можу сортувати. Якоюсь мірою вони як відбиток пальців, несуть індивідуальний характер свого автора. Вони допомогли мені не втрачати віри в людське серце, не розчаровуватись у власних силах і доносити до слухача почуття радості від життя. Тож ділюся тим, що маю.
Люди добрі, не мовчіть, співайте, не соромтеся свого співу! Співайте для себе, для душі, а Бог почує і полегшить вашу Долю. Так робили наші прадіди і долали з піснею усі труднощі. Що нам заважає надати сили своєму духу і оживити душу піснею?!
