Володимир ПЕТРАНЮК: «Мазепа — один із найменш оцінених нацією героїв»

Художній керівник Театру української традиції “Дзеркало”, заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк написав п’єсу “Мазепа, думка на два серця”, присвячену видатному українському гетьману. А нещодавно у Театрі “Дзеркало” відбулася прем’єра вистави за цим твором, де він грає головну роль. Про нову постановку театру — наша розмова з паном Володимиром.
— Як виник задум написати п’єсу про Івана Мазепу?
— Мазепа — один із найменш оцінених українською нацією героїв. Досі не маємо йому пам’ятника в столиці, зі скандалом постав пам’ятник гетьману в Полтаві. І це біль до глибини єства, адже Мазепа — архітектор нашої незалежності. І коли Нація не в змозі оцінити того, хто був біля витоків її державності, значить, “не все добре в нашому королівстві”. І мені це болить.
Три роки тому разом із патріотами Конгресу Українських Націоналістів та ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка я їздив до Батурина і був на місці садиби Івана Мазепи. Зараз там стоїть хрест, а раніше був палац Гетьмана. Я, звичайно, цікавився цією історичною постаттю і раніше. Але саме в Батурині визрів намір написати п’єсу про славетного Гетьмана і розпочати її дію з цього кургану, де височіє хрест.
Думав, як краще показати цього чоловіка. Хотілося знайти такий спосіб подання образу Мазепи, щоб він був близьким душі кожної людини.
Можливо, це ще один камінчик смальти у великій кольоровій мозаїці його портрета. Бо багато людей не знають добре цю тему, і тому треба знайти підхід, який стане зрозумілим кожному. А вхід до їхньої свідомості можливо відшукати через серце, тобто через любовну історію: Мазепа — його похресниця Мотря — їхнє, на розрив душі, кохання. І саме через серце, через любов треба підходити до усвідомлення, що це наш герой, один із найвидатніших українців.
— Що Ви дізналися нового про Мазепу, працюючи над п’єсою?
— Я перечитав усі книжки Богдана Лепкого, присвячені Івану Мазепі, що стали для мене вражаючим джерелом. Вивчав документи, був у будинку Кочубея, там, де народилася Мотря.
Свого часу моя дочка Марія вела на студії “Пілот” програму “Паралельний світ”. В одному із сюжетів викликали дух Мотрі Кочубеївни. Ці моменти запали мені в душу, а потім стали основою для створення символічних образів.
Для себе я відкрив у Мазепі те, що він був не лише потужним державним мужем, а й людиною з вразливим і чутливим серцем. Він був всебічно освіченою людиною з королівського двору, писав вірші латиною й українською мовою.
Саме через ці речі я намагався йти до глядача. І пішов шляхом філософської притчі. Філософські речі тут приховані за магією передання. Не випадково на початку перехожий із нашого часу (артист Іван Коваленко) зустрічається з ворожкою (Ольга Онопріюк), яка відкриває йому магічний світ минулого. Як Вергілій вводив Данте в пекло, так само ворожка вводить нашого сучасника у ХVІІІ століття. З цього починається філософська притча, або байка.
Моя п’єса — казка для дорослих. Ми бачимо історію великого кохання і зради. І тут починається випробовування для глядача.
На моє глибоке переконання, у житті кожної людини важливим є “Причастя совісті”, яке ми приймаємо з молоком матері, “Причастя мужності”, що отримуємо від батька, та Святі дари історії — від Батьківщини. Всі персонажі приймають причастя правди і неправди. Кочубей, п’ючи з дружиною горілку, приймає в себе причастя зради. Кочубеївна намагається звабити Мазепу і причащає його медом спокуси. Ворожка дає Мазепі чарку причастя забуття. А Мотря вириває з грудей троянду як серце, як причастя любові. Цей ланцюг причасть, що проходить червоною ниткою через всю виставу, робить п’єсу не віддзеркаленням подій, а їх осмисленням. Усвідомленням джерела зради й героїзму, любові й ненависті.
Це відрізняє мій твір від усіх попередніх. Метафізичний вир прихований за основною водевільнодраматичною історією з фехтуванням, питтям горілки, піснями, поцілунками. А глибоко під ними існує магічне коло спіритичного сеансу, в якому ми викликаємо наших предків і питаємо в них: “Як не зрадити собі? Як не помилитися у виборі шляху в нашому отруєному зневірою світі?”
— П’єса присвячена пам’яті актриси Вашого театру Олени Мазуренко.
— Олена — біль мого серця. Вона грала Панночку у виставі “Вій”. У тому спектаклі її героїня разом із Хомою перемагають пекельні сили Вія силою своєї любові та гинуть, як Ромео і Джульєтта. Також вона грала у виставі про Бандеру, інших постановках нашого театру. В житті була такою, як на сцені, мала геройську душу. Її родина — великі патріоти України: батько воював в АТО, зараз лікується у шпиталі, чоловік Олени, Дмитро Сторчоус, — головний режисер нашого театру. Він поставив виставу про Мазепу. І ця вистава стане вшануванням її пам’яті.
— У чому особливості цієї постановки?
— Головне — ми повинні були почати мислити як герої п’єси, стати фанами цієї історії, цієї любові. Разом ходили в Музей гетьманства (за легендою, це будинок Івана Мазепи), вивчали артефакти. Перечитали твори Богдана Лепкого.
Якщо людина не згодна з ідеологією Мазепи і Мотрі, не вірить в ідею визволення України, то їй немає чого робити в цьому проекті. А Театр української традиції “Дзеркало” — колектив однодумців. Ми разом намагалися розібратися, яка роль Івана Мазепи в історичних процесах тієї доби. Ходили й дивилися на церкви, які гетьман збудував у Києві та ПереяславіХмельницькому, це як шмат, вирізаний із серця нашої історії. І коли ми перейнялися всім цим, тоді розпочали репетиції. Почали шукати роль кожного персонажа в тих подіях, які не показані на сцені. Наприклад, у виставі немає Полтавської битви, страти Кочубея, пожежі в Батурині. Та для нас важливо грати і ті події, які не зображені у виставі. Адже тільки коли опануєш роль постаті в історії, можна спробувати шматок цієї історії зіграти на сцені.
Дмитро Сторчоус не лише режисерпостановник, він грає Кочубея. А одна з провідних актрис нашого театру Ліана КнигницькаМарковська Кочубеївну. Вони створили яскраві й цікаві образи. Ця пара дає глядачеві якийсь час відпочити від поважних державних думок Мазепи.
Роль Мотрі Кочубеївни виконує Анна Коваленко. Ця робота стала для неї опануванням акторських вершин. Раніше Аня не грала таких великих і серйозних ролей. Коли вона прийшла у виставу, то в мене цю роль репетирувала інша артистка. І Анна пройшла за чотири місяці той шлях, який інші актори за рік. Вона дуже яскраво грає свою роль.
— Розкажіть про особливості сценографії.
— Вдячний нашому художнику Миколі Костюшку. Ми з ним знайомі давно, а разом працюємо вперше. Костюшко з ентузіазмом взявся за цю тему. Звичайно, ще не все встигли зробити. Але попереду в нас шлях до глядачів, які ходитимуть на виставу. Їх чекає ще кілька несподіванок, адже виставу доопрацьовуємо. Впевнений, що згодом вона стане діамантом історичного національного театру.
Серед декорацій — інтер’єри й екстер’єри палацу Мазепи та хати Кочубея, пагорб, на місці якого був палац, цвинтар і церква, де зустрічаються Мотря і Мазепа. Декорацію створено з кубівтрансформерів, які вкладаються один в один. Усередині цих кубів міститься весь реквізит: кинджали, шаблі, хустки, начиння. Великий пагорб із хрестом складається з усіх тих декорацій, які потім бачимо у виставі. Пагорб — це могила Часу Мазепи, у темряві він розвалюється на шматки, з яких будується та реальність, у якій живуть герої.
Цю унікальну конструкцію створила інженерна група на чолі з Володимиром Мозолевичем.
Не передбачав, що прем’єра відбудеться так блискуче. Звичайно, є ще над чим працювати, аби вистава стала динамічнішою, також треба удосконалити деякі технічні речі. Але загалом я задоволений від першого показу.
— Також у день прем’єри відбулася презентація Вашої книжки “Мазепа, Шевченко, Бандера — духовний тризуб українця”.
— Створювали цю книжку всім театром, адже якби не було “Дзеркала”, то не було б і видання. Вистави про Тараса Шевченка, Степана Бандеру, Івана Мазепу та “Вій” — це історія нашого театру. Здавалося б, маленька книжечка, але в ній закладене все наше життя.
— Ви вже написали п’єси про трьох видатних українців. Хто буде четвертий, можливо, Григорій Сковорода?
— Так, я думаю і про цю постать. Але сподіваюся, що в далекій перспективі одна з наших майбутніх вистав буде присвячена Лесі Українці. Така роль стане великим випробуванням для кожної актриси.
— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?
— Театр, як і вся країна, сьогодні переживає нелегкі випробування. І зберегти наш творчий колектив — завдання важливіше, ніж поставити ще одну виставу. Оскільки переживаємо ті самі процеси, що і вся країна, то повинні розпочати з себе. Мусимо долати матеріальні й духовні проблеми у своїй маленькій Україні — власній родині.
Наше життя — продовження гри на сцені, а гра на сцені — продовження нашого життя. Для всіх акторів “Дзеркала” головний девіз: “Бог і Україна понад усе”.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment