Як уникнути поразки у нинішній війні?

Леонід МУЖУК
Затяжна московська інформаційна війна, спрямована на ліквідацію української держави, досягла свого кульмінаційного моменту: нині, по суті, настала вирішальна її фаза. Московський агресор, зупинений українською армією на лінії фронту, головну силу сконцентрував зараз на інформаційній складовій свого гібридного наступу проти українців. А оскільки головні московські телеканали хоч і з критичним запізненням, проте усунуто з ефірно-кабельного сегмента українського простору, то ворог значно посилив свою диверсійну роботу саме в українській інформаційній сфері, аби зсередини завдати Україні відчутного удару, спрямованого на розкол нашого суспільства.
У цій невидимій боротьбі помітно активізувалися руйнівні спецтехнології призабутих “попередників”: це і багаторічна “шустеризація” свободи слова, і “дмитрово-кисельовська” методологія антиукраїнського тлумачення фактів, і по-інтерівськи системна діяльність українофобського спрямування, розрахована на поглиблення моральної деградації постколоніального українського суспільства. Але особливо успішною формою руйнування України є так звана формула мови: московські емісари ківалови-колесніченки на законодавчому рівні впровадили нам великодержавну шовіністичну політику Кремля, зміцнивши в такий спосіб панівне становище російської мови в українському середовищі. Цей недолугий тимчасовий закон фактично обґрунтовував неоколоніальний спосіб московського уярмлення України за “добровільної державної згоди” безвідповідальних політиків “регіонального розливу типу януковича”, проте за вирішальною допомогою “зелених чоловічків”, наявних практично у всіх галузях суспільної діяльності українства.
Чим же небезпечна нова фаза московської війни? І як її приховані “зелені чоловічки” тероризують українську інформаційну сферу?
Нині майже завершилося важке перетворення державної системи телерадіо­мовлення в систему суспільного мовника. І ця реорганізація неймовірно схожа на масштабну спецоперацію, яка впродовж цілого року імітувала позитивний суспільний процес, а насправді дала нашому суспільству такі фактичні наслідки, які під час жорстокої війни може дати незалежній країні тільки свідомо спланована і ретельно здійснена безпрецедентна кадрова зачистка всього базового українського журналістського корпусу. Нема поки позитивного творчого результату від цієї реорганізації, але нема вже й станового хребта, на якому тримався наш хиткий національний інформаційний суверенітет.
Українські телевізійники й радіожурналісти, позбавлені професійної творчої діяльності за адміністративною волею “реформаторів”, безнадійно шукають собі роботу. А очільники національного суспільного телерадіомовлення комплектують нові кадри з початкуючого професійного елементу, що не знайшов собі твердого місця в приватному секторі телебачення і радіомовлення. Керують НСТК спеціалісти з явно початкуючим управлінським досвідом і невідомо яким творчим потенціалом. Це здебільшого дипломовані будівельники. Українська історія та культура, ясна річ, не становила для них серйозного професійного інтересу, а українська мова і досі для них непосильна, чого вони навіть не приховують. У цей історичний момент, на піку московської інформаційної війни проти українців, чи свідомо, чи необачно, але діяльність “реформованої” у такий скандальний спосіб колись потужної державної системи геть зведено нанівець. Як це здійснювалося, можна зрозуміти на прикладі ліквідації Львівського телебачення. Тепер це жахлива реальність, яку ніхто легко не змінить! 60 років телевізійний Львів спонукав Україну до національного прозріння. Високий Замок системно посилав чутливий сигнал національної віри і показував мужній приклад боротьби за українську Україну.
Навіть у найчорніші колоніальні роки робота Високого Замку зосереджувалася на прагненні народу до національної волі. Духовний опір супроти чужої імперії десятиліттями поширювався зі Львова — і Високий Замок живив нас Нашою піснею і Нашою думою… І ніхто не міг навіть уявити, що Львівське телебачення можна безкарно зліквідувати! Тож нині московська агентура може тішитися успішно проведеною спецоперацією.
Мов справжні яничари, “реформатори”, схоже, помстилися галичанам… за їхню самовіддану участь у відродженні української державності! Бездумно зліквідована телекомпанія “Культура”. Може, тому, щоб не нагадувала українофобам, що українська культура ще існує? Так само ніхто не второпав: навіщо так нагло зруйнували обласні телерадіокомпанії? Чи не для того, щоб одночасно і на радіо, і на телебаченні суцільним “Радіоднем” і вдень, і увечері затулити усі частоти України синхронним транслюванням неактуальних балачок? Що насправді в умовах гібридної московської війни чиниться в національному телерадіопросторі? Що символізують кольорові смуги в супроводі технологічного зумера на екрані на всіх суспільних обласних телеканалах у той час, коли люди повинні були б дивитися націо­нальний телевізійний продукт? Відповідь на ці питання має дати Нацрада України з питань телебачення і радіомовлення, яка контро­лює нераціональне використання національного частотного ресурсу і зухвале ігнорування правил і законів мовлення?
Сумну метафору про українську колоніальну долю Олександр Довженко записав у своєму щоденнику, яка нині надто актуальна для нашого загальнонаціо­нального усвідомлення: “Мій народ нагадує мені тютюн: листя дебеле, а цвіту де-не-де — пасинкують…”. Як же навчитися уникати постійного московського “пасинкування”? І в цій націо­нальній правді найболючішим є факт: катами на нашій землі служили не тільки прийшлі чужинці, а й наші перевертні. Ворожа нам імперія завжди тут їх плодила. Стара московська окупація (до речі, досі не визнана Верховною Радою Українським Законом так само, як і не оцінено, по суті, нинішню московську небезпеку) залишила нам у спадок великий арсенал засобів із розгалуженої “совєтської” анти­української руйнівної методології. Москва завжди залучала українців до масових каральних операцій супроти українців. Вишукувала перевертнів. Чимало місцевих виконавців московського терору імперія потім непомітно для людського загалу знищувала. І цей накопичений досвід уже застосовується нині. Спецоперації із затриманням Рубана і Савченко переконують, що це саме так. А наш Донбас перетворено на безперспективну для нації зону, зорганізовану для братовбивчої війни. Колись московські емісари гнали українців із центральних і східних наших земель на війну, аби на західних українських землях здолати повстанський рух, спрямований на відновлення української держави. У цій багаторічній боротьбі чекісти свідомо винищували молодий цвіт нації по обидва боки українського фронту. Немислимі за масштабами чекістські провокації — масові спецоперації з дискредитації УПА, впроваджені московськими стратегами на українських західних землях для того, щоб східний і західний український люд не мав жодної ради для історичного порозуміння. Тепер усе відбувається аналогічно, але вже у зворотному напрямку.
Колись під виглядом бандерівців, під безпосереднім керівництвом чекістів, організовані терористичні спецпідрозділи масово кидали людей у криниці, ґвалтували на очах чоловіків їхніх дружин, а сплюндровані тіла, прив’язавши між двома нагнутими березами за ноги, розчахували. Москва була переконана, що у такий спосіб назавжди дискредитує український національно-визвольний рух. Тепер вона знову організовує подібні чекістські спецоперації за участю завербованих українців.
Яка розгалужена мережа московської агентури в Україні вже діє, а скільки перевертнів ще чекають свого часу? Що у зв’язку з цим треба робити на генеральному напрямі, найнебезпечнішому сегменті гібридної московської агресії — інформаційному, який набирає вирішального значення.
Щоб уникнути історичної поразки в московській війні проти України, починати треба з невідкладної консолідації українських журналістів навколо українських національних інтересів. Уся наша журналістика повинна стати справді УКРАЇНСЬКОЮ. Суспільство давно чекає на історичну місію українських журналістів. Кожен наш журналіст мусить усвідомити свою особисту міру історичної відповідальності за долю його нації. Щоб максимально обмежити руйнівну антиукраїнську сутність “руского міра”, який “безпрєдєльно” панує в нашому інформаційно-культурному просторі, формуючи в українському суспільстві неоколоніальну індиферентність до своєї національної долі та суцільний розпач і зневіру народу в перспективний розвиток нашої національної держави, українські журналісти мусять зробити рішучий історичний крок: на загальнонаціональних і регіональних теле- й радіоканалах, незалежно від форми власності, застосовувати тільки українську мову. Змусити власників наших ЗМІ, — особливо тих, які спеціально тут засновані для підтримки “руского міра”, — добровільно погодитися з такою назрілою історичною необхідністю. І це найефективніший шлях до реального ЗАХИСТУ нашого інформаційного простору від мовної експансії московського агресора і його розгалуженої і дуже впливової агентури. Московський агресор нищить Україну зсередини, нашими українськими руками, використовуючи наших журналістів. Системно, хоч і приховано від нашого ока, успішно застосовує проти нас методологію Троцького, яку він сформував свого часу для московських емісарів, зорієнтованих на агітаційну роботу проти української державності. Троцькому набагато складніше було агітувати недовірливих українців, ніж теперішнім московським емісарам. Бо Троцький, звісно, не мав власного телеканалу, аби щоденно просувати в “найширші маси” свої підступні “заповіді”, спрямовані на колонізацію України. Натомість нині набагато простіше: лукава щоденна маніпулятивна троцькістська агітація проникає в кожну нашу оселю і до того ж — діє одночасно. І агітують нас новітні “рускоязичні” маніпулятори по-простацьки хитро: мовляв, тут, у нас, така демократія і така “необмежена” свобода слова, що “рускій мір” не здолати. Загадкова політсила “За життя”, що діє в Україні під орудою господіна Рабіновича і підлеглого йому партійного таваріща Мураєва, на приватному телеканалі, власником якого є той же таки господін Мураєв, відверто, зухвало й дуже грубо, а до того ж, упродовж тривалого часу, явно порушуючи закон про політичну рекламу, маючи при тому депутатський статус і користуючись демонстративно тільки російською мовою, торує собі шлях до ключових позицій української верховної влади. Таким “журналістським” робом, граючи на своєму телеканалі роль “рускоязичного політика”, вони зондують, мабуть, нашу суспільну реакцію на їхню політичну “рускоязичну” перспективу. Інакше чому так прямолінійно глузують, публічно запитуючи: “Хто кому рабінович?” Тож другий рішучий журналістський крок полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити реальну появу Законів, спрямованих на протидію зазіханням Кремля. І як ніколи, Україна зараз потребує такого Закону і не менше потребує самовідданої журналістської підтримки на ретельне впровадження такого ЗАКОНУ і повсюдне його виконання. Ліквідацію ліцензій на право мовлення треба застосувати для тих телерадіокомпаній, які методом психологічного терору свідомо руйнують суспільну свідомість українців за допомогою мови агресора, утверджуючи таким чином “рускій мір” як основний спосіб ведення інформаційної війни.
Мушу навести дуже прикрий для української журналістики факт, якщо то українська журналістика. На радіохвилях колишньої “Ери” нині бомбардує українців новий мовник технологічною саморекламою, називаючи себе “НВ”. За цими двома буквами криється “Новоє врємя”, яке зухвало переконує українців, що у них, на каналі, тепер все нове: і люди, й ідеї. Чимало мною шанованих журналістів колишньої “Ери” продовжують працювати, але вже “по-нововрєменному” принципу. Образ тієї “новизни” чужого для України “врємєні” якнайпереконливіше втілився в передачі з Прем’єр-міністром українського уряду В. Гройсманом, якого ведучий запитував “по-новому” — російською мовою. Це був не просто глум над живою людиною. Не тільки зухвале журналістське хамство і груба чужинецька зверхність, продемонстрована для всієї України як безкарний цинічний випад проти необхідності мовити в Україні державною мовою, якщо перед тобою запрошений гість — українськомовний державний діяч найвищого рангу. Це була вершина беззаконня в українському інформаційному просторі. І цю наругу над українцями не помітила Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення. Нам як нації не вижити без журналістської солідарності в підступній сутичці з “нововрємєнною” технологією, яку вкинули нам, аби зсередини компенсувати відсутність московських каналів на наших ефірних частотах і доруйнувати українську журналістику та запаморочити суспільну свідомість.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment