Звільнення окупованих територій: від поразок до перемог

Василь КУЙБІДА,
професор, доктор наук з державного управління
Досвід чотирьох років останньої війни з Росією дозволяє зробити висновки про причини наших поразок і знайти засоби перетворення їх на перемоги. Спробуємо зробити це не з позицій військового фахівця, а з позицій більш загального, системного “охоплення” проблеми.
Для цього російськоукраїнську війну розглядатимемо у багатовимірному просторі. Для цілей статті обмежимося розглядом конфлікту у двох підпросторах: у першому — Росія і Україна створюють систему конфлікту, який може розвиватися в різних напрямах; у другому — розгортається конфлікт між глобальними акторами, одним з яких є Росія. У перетині цих підпросторів видно, як залежить російськоукраїнська війна від боротьби за планетарне домінування. І що ця війна ведеться на різних територіях в різних формах різними методами.
Таким чином ми отримаємо цілісну картину конфлікту, а показником, який відображає його динаміку, виступає напруження. Під цим терміном ми розумітимемо комплекс реакцій держави і суспільства, направлених на мобілізацію їхніх ресурсів (матеріальних, духовних, психологічних) для досягнення у визначеному часовому проміжку на певній території поставлених цілей.
Той, хто здатен підвищуватипонижувати напруження (а значить, ескалацію), управляючи конфліктом, провадить його у вигідному для себе руслі. Він завжди ближчий до перемоги.

Неспроможність адекватно
відповісти на ескалацію
конфлікту прирікає на поразку
Подібними інструментами описує логіку стратегії воєнного конфлікту авторитетний американський дослідник Едвард Люттвак. Він розглядає її дію в двох вимірах: “у “горизонтальному”, де супротивники прагнуть відбити і розвернути на свою користь дії суперника (що і надає стратегії характеру парадоксальності), і у “вертикальному”, тобто у взаємодії різних рівнів конфлікту: технічного, тактичного, оперативного рівня театру військових дій і навіть більш високих рівнів, між якими немає природної гармонії” (Luttwak, Edward. Strategy: the logic of war and peace. — The Belknap Press of Harvard University press, 2001; або: Люттвак Э. Н. Стратегия. Логика войны и мира. — “Русский фонд содействия образованию и науке”, 2003. — 590 стр., 11 иллюстраций).
Відштовхуючись від цих вихідних теоретичних засад ретроспективно проаналізуємо, як розвивався воєнний конфлікт України з Росією, як російська сторона через ескалаціюдеескалацію конфлікту планомірно управляла ним. Спочатку російська агентура разом із активістами проросійських політичних сил почала організовувати антиукраїнські мітинги в східних і південних містах України. Українська влада відповіла організацією альтернативних і достатньо великих мітингів українських сил у Харкові та Донецьку. На мить тоді здалося, що чаші терезів суспільних настроїв почали урівноважуватись. Щоб зруйнувати цей баланс настроїв, до східних областей України з Росії були перекинуті спеціальні загони ФСБ і ГРУ, що очолили силове захоплення адміністративних і воєнних об’єктів в обласних і районних центрах. Паралельно вони здійснювали показовий терор проти українських патріотів, намагаючись цим нейтралізувати активну частину населення. На жаль, тодішня влада України не скрізь спромоглась на адекватну відповідь, — а лише у Дніпропетровську, Харкові, Маріуполі та Одесі, що фактично звузило рамки силового конфлікту до Донецької і Луганської областей. Частину їх території захопили російські спецзагони, сформовані з шовіністівдобровольців з усієї Росії, та збройні загони місцевих колаборантів, які ідентифікували себе з Росією.
Розпочалося збройне протистояння з планомірним підвищенням ескалації російською стороною. Для виразності порівняємо поведінку російських і українських військових у схожих ситуаціях. Наприклад, коли українські війська оточили під Слов’янськом великий ворожий загін, очолюваний полковником ФСБ Гіркіним, то на його прохання дати можливість відійти у глиб Донецької області зі зброєю в руках — їм створили спеціальний коридор, по якому ті спокійно відступали. Не вистачало лише дурнуватих чи зрадливих генералів ЗСУ обабіч дороги, які махають феесбешникам на прощання, наче запрошуючи дорогих гостей до нових відвідин.
Згодом, коли ЗСУ, Національна гвардія і Добровольчі загони почали операцію з оточення Донецька та Луганська, а також із відновлення контролю над українським кордоном, Кремль одразу підняв планку агресії, перейшовши на вищий рівень ескалації: залучив до війни регулярні частини ЗС РФ.
Наше командування, звісно, такого не очікувало. Чого варта лише категорична заборона українським підрозділам відповідати на вогонь російських збройних сил. Навіть під час воєнного конфлікту вони продовжували сприймати росіян союзниками, вчорашніми однокурсниками, приятелями по мисливськорибальських утіхах тощо, а не ворогами. Російські регулярні війська спочатку завдали потужного артилерійськоракетного удару по всій лінії розташування українських військ, а згодом перейшли в атаку, кілька груп вдарили з тилу, тобто з того відтинку кордону РФ, де до цього не відбувалося збройного конфлікту. Генерал Литвин, командувач сектору “Д”, банально утік з фронту (Юрий Бутусов. Подвиг и трагедия Иловайска. — https://glavcom.ua/publications/126223podvigitragedijailovajska.html). І не він один.
Саме неготовність українського командування до ескалації конфлікту з московською стороною зумовила неправильне планування воєнних дій, дала ворогу можливість діяти несподівано, нестандартно, руйнуючи конфігурацію наших сил і вносячи в них хаос, що зрештою призвело до оточення великої частини українських військ під Іловайськом.
У цій ситуації московити діяли агресивно і віроломно: запропонували безпечний коридор для відступу оточеним українцям, але коли ті ввійшли в нього — впритул розстріляли. Воля до перемоги будьякою ціною взяла верх над совєтськими стереотипами “братства народів”: затерте пропагандистське кліше, зручне для уярмлення переможених, виявилося пустим звуком у реальній політиці.
Москва зуміла прагматичними діями здобути серйозну стратегічну перемогу і закріпитись на значній частині території України.
Із цього стислого викладу вимальовується чітка тенденція: там, де українці спромоглися адекватно відповісти на російську ескалацію — Дніпропетровськ, Харків, Одеса, — там обійшлося порівняно незначними жертвами і територія залишилась за нами; там, де цього не відбулося — ворог закріпився і жертви вже вимірюються десятками тисяч.
Бій під Іловайськом оприявив ще одну серйозну проблему: присутність зрадників та дезертирів у наших лавах. Проблема, без розв’язання якої неможливо говорити про створення переможної української армії. Дезертирів необхідно жорстко, із публічним зганьбленням, покарати. І робити це не лише тому, що пролита кров українських воїнів вимагає відплати, але передусім для того, щоб подібного в українській армії більше не повторилося. Нове військове законодавство, нові структури, що здатні провести публічні суди над дезертирами і московською агентурою в тилу, піднімуть на новий рівень духовновольовий стан українського війська, посилять його боєздатність. Не еліміновані причини вчорашніх поразок з кумулятивною силою вдарять по нас завтра.
І головне, на жаль, сьогодні немає чіткої відповіді на питання: яким чином забезпечити здатність України адекватно відповісти на усіх рівнях можливої ескалації конфлікту — від сухопутних військ до космічної оборони — з Російською Федерацією? А також, чи існують плани заповнення прогалин у нашій обороні? Чи існують конкретні програми подолання технічного відставання ЗСУ від регулярних військ РФ?
Стисло кажучи: чи є в українського воєнного керівництва комплексний план оборони за умов повномасштабної війни з Російською Федерацією?
І такий план у найзагальнішому вигляді не повинен приховуватися від суспільства. Бо лише жертовна готовність українців до захисту батьківщини, єдність нації й влади дозволить подолати усі перешкоди і переможно завершити цю війну.

Взаємозв’язок регіональної
та глобальної ескалації
За сто років до того, як поняття “глобальне” стало невід’ємним постулатом політичних досліджень, британський географ Г. Маккіндер у знаменитій доповіді “Географічна вісь історії”, зауважив, що світ увійшов в епоху, коли, образно кажучи, невелика подія на одному континенті може штормовим відлунням накрити інший. Власне, геополітика, одним із засновників якої був і сам Г. Маккіндер, стала однією з перших спроб системно описати політику в глобальному контексті.
Сьогодні конфлікти на геополітично значимих територіях одразу трансформуються за значенням у глобальні. Без сумніву, що такою є і російськоукраїнська війна. Попри те, що прямими учасниками конфлікту тут виступають лише Росія та Україна, за їхніми спинами вишикувались майже всі головні актори світової політики.
За останнє десятиліття ми стали свідками послідовного нарощування Кремлем агресивної зовнішньої політики. Такі події, як українськоросійська війна, експансія РФ у Сирії, втручання у виборчу кампанію в США, майже неприхована допомога в модернізації ракетних технологій КНДР — усе це реалізовані спроби Кремля повернути втрачені позиції після розпаду СРСР, який вони ототожнюють з Росією.
Готовність РФ до гранично небезпечних конфліктів із потужними світовими акторами базується на впевненості у власній невразливості, що опирається на чотири чинники: володіння ядерною зброєю, ідеологію російського шовінізму, суперечливість інтересів головних глобальних гравців та залежність економік західного світу від російських енергетичних ресурсів.
Показником зовнішньополітичної ескалації Кремля є його політика ядерного шантажу (порушення договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності, прийняття доктрини про можливість превентивного ядерного удару, допомога КНДР у модернізації ракетних технологій тощо). Необхідно визнати, що цей жорсткий і сміливий випад у бік США має конкретну мету. Відомий російський міжнародник Сергій Караганов назвав подібні дії “принципом домогтися деескалації через максимальну ескалацію”. Що у перекладі на звичайну мову означає: змусити США сісти за стіл переговорів про перегляд міжнародного політичного порядку.
США цілком виразно усвідомлюють цю загрозу і готові на неї адекватно реагувати. Так “Огляд ядерної політики” за лютий 2018 року, оприлюднений апаратом міністра оборони США, називає Російську Федерацію “потенційним противником”. Документ наголошує, що дії США направлені на донесення до свідомості “потенційних противників” тих катастрофічних наслідків, які їх очікуватимуть за спроби “застосування першими ядерної зброї — чи то в масштабах регіону чи безпосередньо проти Сполучених Штатів”.
“Недавні заяви Росії, — зауважує документ, — щодо цієї формуючої доктрини застосування ядерної зброї можна розцінити як зниження Москвою “ядерного порогу”, переступивши який, можна першими застосувати ядерну зброю… Змусити Росію відмовитися від таких ілюзій — стратегічне завдання першорядної важливості”.
А зробити це можна, якщо застосувати до Росії нею ж запропонований принцип: “Підвищити гнучкість і різноманіття ядерного потенціалу США, зокрема допустивши можливість використання ядерної зброї малої потужності, важливо для збереження здатності запобігти агресії в масштабах регіону. Це підніме “ядерний поріг” і буде сприяти тому, що потенційні супротивники усвідомлять неможливість отримання переваги за рахунок обмеженої ядерної ескалації, що в свою чергу знизить ймовірність застосування ядерної зброї”.
Далі “Огляд ядерної політики” США констатує, що “не існує якогось універсального, що застосовується у всіх ситуаціях, підходу до стримування. З цього випливає, що Сполучені Штати будуть застосовувати оптимізований з урахуванням конкретних завдань гнучкий підхід до ефективного стримування, в залежності від виду противника, характеру загроз і конкретної ситуації”.
(Обзор ядерной политики, февраль 2018 — аппарат министра обороны США. — https://media.defense.gov/2018/Feb/02/2001872876/1/1/1/EXECUTIVESUMMARYTRANSLATIONRUSSIAN.PDF).
Практичним втіленням “оптимізованого з урахуванням конкретних завдань гнучкого підходу до ефективного стримування” Росії можна вважати воєнну дипломатію Курта Волкера. У його стратегії переговорів з урегулювання російськоукраїнської війни теж проглядається тенденція до ескалації. Так, після чергової малорезультативної зустрічі з В. Сурковим, він заявив, що США не обмежаться постачанням Україні одних лише протитанкових комплексів “Javelin”. Контекстуальним інструментом посилення смислу погрози виступає час його озвучення — нещадний розгром американськими військовими ПВК “Вагнер” і декількох груп російського спецназу в Сирії.
Таким чином Кремлю дають недвозначно зрозуміти, що подібний розвиток подій можна спроектувати і в межах Донбасу. Гадаю, що за умови непоступливості РФ американці можуть забезпечити Україну необхідною зброєю у формі лендлізу (lend — “позичати” і lease — “здавати в оренду, внайми”) для вирішення цього завдання. Зрозуміло, що вони це зроблять, реалізовуючи власні інтереси.
Правда, у перспективному моделюванні розвитку подій існує одна невизначеність: наскільки реально Кремль готовий рухатись до граничного протистояння? Чи здатні чекістиклептократи поставити на кін усе: або цезар, або ніхто? Це, звісно, питання, на яке ні в кого немає однозначної відповіді. Нам необхідно бути готовими до розвитку подій принаймні у двох напрямах: першому — максимальній ескалації і воєнній формі розв’язання конфлікту на території Донецької і Луганської областей, а також другому — відходу агресора внаслідок того, що отримані невигідні наслідки значно перевершать сподівані вигоди.
Ще один важливий методологічний аспект: при плануванні відновлення суверенітету і територіальної цілісності України нам важливо врахувати фінальні цілі США щодо Росії. Найоптимальнішим для Капітолію є варіант переформатування РФ у “дистанційно керовану дружню демократію”. Як свого часу писав З. Бжезінський: “переродження Росії з імперії в національну державу”, у політичного об’єкта, що, поперше, слухняно постачає ресурси до США, а подруге, і це найголовніше, стане американським союзником у глобальному блокуванні Китаю. Після реального зрушення подій в цьому напрямі, а це ще нескоро буде, США можуть почати вносити зміни в пріоритети цілепокладання. І ми повинні бути готові до цього. Готові застосувати і явні, і “приховані” власні програми стимулювання подій у потрібному нам напрямі зокрема й у реалізації мирної угоди з Росією.
Але це тема окремої розмови, як і план реінтеграції окупованих регіонів.

Вовк, якого безперестанку викликала російська пропаганда, має з’явитись на геополітичному полі
На завершення наголосимо, що вже сьогодні Україні необхідно перейти до власних наступальних дій, щоб через політику “максимальної ескалації домогтися деескалації російської агресії”. Передусім ретельно з’ясувати усі слабкі місця Російської Федерації. Далі, відштовхуючись від стародавньої мудрості “Ворог мого ворога мій друг!”, почати роботу з вироблення з опонентами Росії стратегічних і тактичних планів дій.
На позір назвемо кілька найуразливіших політичних проблем у РФ: звісно, це республіки Північного Кавказу та Поволжя, регіони проживання мусульманських народів. Тут боротьба за незалежність (в усіх формах) має тенденцію до зростання. Національновизвольним рухам цих народів потрібна наша дружня допомога. Тим більше, що в українців є позитивний досвід у цій сфері, наприклад, створення українською діаспорою в часи СРСР “Антибільшовицького блоку народів (АБН)”. Сьогодні важливо допомогти створенню “Конгресу поневолених народів Росії” — структури, що ідеологічно, організаційно і фінансово поставить на порядок денний історичну необхідність децентралізації Російської Федерації, — перетворення її з “тюрми народів” на демократичну національну державу або низку незалежних демократичних суб’єктів.
Необхідно невідкладно зробити кроки до організації системного вивчення внутрішніх проблем ворога. Наприклад, створити у рамках НАН України — за участю СБУ, ГУРМО і МЗС — дві академічні структури: Інститут Кавказу і Поволжя. Непотрібно навіть вишукувати додаткових ресурсів, а просто перерозподілити певну кількість ставок від існуючих гуманітарних інститутів для новостворених, а далі вже підсилювати їхню діяльність конкретними закритими програми з державного бюджету, зокрема, на розбудову мережі каналів мовлення для поневолених народів Кавказу та Поволжя.
Це не нова пропозиція, це успішна світова практика. Так, наприклад, США мали різні совєтологічні інститути, а СРСР на противагу їм — Інститут Північної Америки, Африки тощо, які вивчали ворога; а радіостанції “Голос Америки”, “Радіо Свобода”, “Russia Today” і досі ефективно виконують завдання інформаційного протиборства.
Звісно, у спецслужбах потрібно створити відповідні структури, що системно працюватимуть у цьому напрямі. Необхідно виходити з того, що протистояння з Російською Федерацією, яка прагне, зруйнувавши ЄС, розширити межі імперії, буде довгостроковим, а отже, потрібна стратегія на десятиліття вперед, попри всі можливі тактичні кульбіти. Це важка діяльність, в якій ми маємо точно розрахувати свої можливості, щоб не перевиснажитися, і розробити та втілити в життя плани підготовки до вирішального бою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment