* * *
Хвилину тому з тобою ще розмовляють
на світлинах зроблених хвилину тому
впізнають вітаються кудись кличуть
телефонують пишуть гукають з мегафонів
викликають по рації
кажуть що не можуть без тебе обійтися —
без тебе жити —
(для більшості людей слова нічого не значать)
в’ються по тобі наче старий барвінок
по свіжих могилках
виснуть мовби плющ на деревині.
У тебе ще так багато спільного із цим світом —
хвилину тому! —
у тебе є ім’я життя і позивний.
За мить твої кицьки знайдуть собі інших господарів
твої собаки приб’ються до зграї бродячих псів
як свого часу вони до тебе прибилися
твій будинок накриє крупним калібром
з піонів чи гвоздик
чи ще із чогось з красивою назвою
твої книжки підуть димом
бо окрім вогню жодна книга більше
нічого не варта
включно з манускриптами священними письменами —
полум’я під ногами єретиків.
Твою країну громадяни обміняють на харч дрібну готівку
можливо ще жуйку та кольорову крейду
як це вони в усі віки робили
твої жінки теж підуть з мандрівним вертепом
чи пристануть до пересувного шпиталю
як це воно зазвичай буває з жінками —
бо шпиталі і вертепи —
це все що зрештою залишиться від країни —
або ж знайдуть собі інших чоловіків.
Хто справді не може без тебе обійтися —
це твій кактус —
найбеззахисніша істота у всесвіті —
на 45річчя подарунок від Андрусяків.
Він найдовше з тобою — вісім років —
поруч з тобою нема нікого
хто був би поруч з тобою довше як він.
Ти тримаєш його у себе вдома
відігріваєш за пазухою —
малого і дуже зляканого
приділяєш йому стільки уваги
наче Йосип чужому немовляті
замість того щоб посадити на віслюка
і відіслати в Єгипет разом з матір’ю:
мабуть він чимось нагадує твій народ.
Він нагадує твій народ
такий самий безпомічний
та зворушливобезглуздий
зі своїми смішними колючками
так само зляканий
котрому не знайшлося місця у світі
наче богунемовляті
тож він сидить у тебе за пазухою
немовби півторамісячне кошенятко
встромив колючки тобі під шкіру
і п’є твою кров.
Твій народ розгублений і безпорадний
наче викинуте в чернігівські сніги кактусеня
із далекого Техасу
невідомо як опинився в цій частині галактики
у цьому ворожому всесвіті
після якоїсь важкої подорожі
але так і не прижився на цій землі.
Його давно слід було вирвати з серцем
з кров’ю разом із м’ясом
викинути ізза пазухи
і піти собі власною дорогою —
без нього —
але як він без тебе?
як ти без нього?
у тебе ж нікого більше немає
у нього — лише ти.
Ти ще міг би згадати рушницю
під патрон калібру 338 магнум
про яку не варто нікому знати,
котра рятувала тобі життя і була вірною товаришкою
яку ти завбачливо приховав у Пісках
ще в березні 2015го
і тепер бодай на один день щомісяця
до неї повертаєшся
наче до потаємної коханки
щоб не дати їй померти
щоб не дати собі померти
щоб пересвідчитися:
почуття ті самі
ви обоє досі живі.
(Ту коробку набоїв
добрі люди переправили морем
із далекого Техасу
для Івана із 95ї
але Іван не вийшов з ДАПу
тож тисяча набоїв — 20 боксів кожен — дісталися тобі).
Перші 200 набоїв вилетіли у світ
тільки щоб до світу пристрілятися
(ти ж не стрілець
ти просто ненавидиш)
а наступні 100 за 2,5 роки пішли у ціль.
700 зосталося
неважко здогадатися
якщо нічого не трапиться —
сьогодні завтра наступного року —
ти знаєш що робитимеш
у наступні 15—20 літ.
Минуло зовсім небагато часу
і ти вже згрібаєш свої мобільні телефони
та відносиш барахольнику на ринок:
номери стерто
за цими номерами ніхто не значиться
абонент тимчасово недоступний
такого номера не існує
твій номер на рукаві.
І тільки хтось незнайомий
чоловік без імені без минулого без обличчя —
скільки до нього не придивляйся
сидітиме в старім саду
замаскувавшись віршами
на старій перекошеній лаві
разом з рушницею з потертим прикладом
та геть відмороженим кактусом
і дивитиметься на осінь
від якої вже майже нічого не залишилось
хіба чернетка якогось вірша
який нікому не дописати
який ніколи не стане віршем
назавше залишившись чернеткою чогось більшого:
безіменний листок в купі листя —
вже й не знати з якого дерева він злетів.
25.12.2017
* * *
На Донбасі ніч настає раптово
не так як ми звикли вдома
темрява опускається зненацька
наче у вугільну шахту кліть
ти кудись провалюєшся
з тілом чи без — на вибір — у невідоме
наче голосно пролунав вибух
нечутно невагомо
коли ти всередині нього
розклав тебе на молекули
розірвав на шматки.
Ти був людиною за якусь мить до цього
ти був цивілізованою людиною
ще буквально хвилину тому
жив у 21му столітті
читав Сартра Езру Павна любив Екзюпері
слухав Стінга Цоя Оксану Білозір
водив авто плекав сад майстрував човна
кохав дружину
кохався з іще одною і ще одною жінкою
щомісяця ходив з друзями на футбол
і щороку з родиною до церкви
обожнював молоде вино
і ненавидів суп з фрикадельками
твоя віра видавалася непохитною
у світ де мирно співіснують
пиво бог та інтернет 3G.
Затріщала стара лебідка
з характерним металевим похаркуванням
і ось ти уже провалюєшся
в еру первісного тваринного страху
ліфтом до пекла в епоху монстрів
темних людоїдних часів.
Закам’янілі динозаври й мамонти
велетенські рептилії літаючі ящури
квітивбивці метеликивампіри
реліктові ліси папороті баобаби
які вже давно мали стати вугіллям
органічним паливом для нових мешканців планети
панівної агресивної раси — для нас із вами
вугіллям не стали
всупереч очікуванням вони сталися живі.
Ожили невідомі науці істоти
які за однією з версій вважалися вимерлими
за іншою причислялися до тваринного світу родини мавпових
інакше довелося б визнати їх нашими пращурами
монстрів що пересувалися на двох задніх лапах
і за першоїліпшої нагоди убивали собі подібних
і лише цим нагадували людей.
Згадки про них немає в жодному
підручнику з історії
лише в підручниках з еволюції
їх мав стерти з лиця планети потоп
(вчені й богослови плутаються) чи льодовик.
Розбудженні численними вибухами
чи зумисне препаровані
в надсекретних військових лабораторіях
ці ненажерливі потвори
настрибували на тебе зі своїх засідок:
твої страхи долали тебе.
Ти міг би перехреститися
але на ту пору бога ще не було знайдено
на відміну від нього вогонь був завжди
кожен як міг цим користався
щоб зігрітися відлякати темряву
освітити страх зупинити звіра:
ти теж скористався вогнем.
Ти радів простим речам
наче первісна людина
ніж вогонь вода трохи їжі стіни —
це все що у тебе є
що насправді треба
аби жити
аби вижити:
якими безсенсовими видаються такої хвилини
такі речі як Афон айфон чи алфавіт.
Ти завжди шукав укриття
якось небезпека застала тебе посеред поля
і ти обгородився
згодом дерев’яний частокіл змінили кам’яні мури
так зі страху повстали твої міста:
ти надто кволий щоб сам на сам
протистояти злу.
Земля
плацента твого світу
та що тебе народила
твої руки ноги ростуть із неї
з неї зліплене твоє серце твоя голова:
лише твій дух виріс із іншого сім’я.
Ти знову знайшов у ній укриття
щоб не стати легкою здобиччю
для невідомого звіра.
Ти мав підготуватися до ночі
знайти собі сховок
печеру
вирити нору
чи видряпатися на високе дерево.
Ти вирив нору
людина завжди обирає нору
ти живеш у норі
ти називаєш нору окопом
ти звір
звір цивілізований
звір світанковий
звір який полює вдень
і має сховокжитло на ніч
ти споживаєш м’ясо приперчене й присолене
ти полюєш не задля їжі
задля задоволення
кров проливаєш на землю
ти — істота цивілізована
убивши не розмальовуєш власне тіло кров’ю убитого
не здійснюєш на крові правічні
шаманські ритуали
(з тебе досить самого ритуалу вбивства)
не споживаєш
просто проливаєш:
це все чого ти навчився за останні
2000 років —
проливаєш кров.
Вогкі сутінки підіймалися звідкись
із сухих очеретів довкола Водяного
навшпиньки вибігали з по той бік
терикону
і нечутно розбігалися наче ворожа дрг.
Ви в кільці
вас оточено
виходу немає
все
і вас тут — горстка людей.
Ці люди поруч з тобою
це все що залишилося від людства
доведеться чекати ранку і перших
променів сонця
щоб пересвідчитись
а доти тримати кругову оборону
відсікати темряву вогнем.
Виразно чути млявий бій на десяту
на версту
приглушені мінометні виходи на другу
на горизонті
поодинокі спалахи то там то тут
поодинокі постріли:
чиясь поодинока смерть.
Бійці сплять де кого звалила втома
окрім одного який у парі з тобою
протистоїть ночі на посту
його не видно в темряві лише ледь
вловимий силует
нечіткий намальований темрявою
світловий контур.
Коли поміж хмар на небі з’являється місяць
чи спалахи трайсерів розкреслюють небо червоним по чорному
густе світло вливається всередину крізь бійниці
на протилежній стіні вашої підземної фортеці
окреслюється його одинока тінь.
Його одинока тінь бере тепловізор
опирається ліктями і грудьми
на земляний бруствер
ретельно оглядає периметр
довго вдивляється в далекий горизонт
десь там — причаївся ворог — у темряві
там — в цілковитій темряві — окупований Донецьк.
В цю мить у місячному світлі цей солдат більше нагадував астронома
аніж кулеметника піхотного батальйону
який в телескоп розглядає зоряне небо
сподіваючись вловити порух далеких
незнаних світів.
Нікого
кажуть на нулі: чисто
нічого розумного
ми самотні на цій планеті.
Щоб не проґавити атаку
боєць кожні 20 хвилин дивитиметься
у тепловізор
поки не зійде сонце над Донецьком
не настане ранок
не відступить ніч.
Коли відступить ніч
настане ранок
зійде сонце над Донецьком?
Може ніколи
темрява поглине його навічно
але боєць сподіватиметься до останнього
ціною власного життя якщо доведеться
наче астроном — прибульців з іншої планети
він — вірить
і запорука його віри не слово а меч.
Зараз на 20 хвилин можна розслабитися.
повикліпувати чорних метеликів з очей.
Очі в очі намагаєшся передивитися темряву
шукаєш де прилягти
ящики з ВОГами
те що треба
складаєш в кутку зброю
злегка попускаєш ремінці на касці
і бронежилеті
прирозшнуровуєш берці
щоб за мить повернути все на місце
в разі чого
раптом якщо вони.
Відчуваєш полегкість
притік крові та свіжого повітря
до натомлених м’язів
очі злипаються
витягнув ноги
хто не був
той не знає що таке блаженство
прихилився до прохолодної стіни.
Сон наче слизький холодний вуж
виповз звідкілясь із самої темряви
крутнувся довкола ноги
ковзнув під сорочку
і поповз вгору вздовж спини.
20 хвилин перепочинку
довірити власне життя іншій людині
на цілих 20 хвилин
20 хвилин повної відключки
наче 20 крапель води для спраглого в пустелі:
в оті 20 хвилин завше приходять вони
твої прадавні гості
віроломні сни.
…Звісно можна піти протореним шляхом
знову витягнути СПГ на четвертий поверх
увалити по них з усієї сили прямою
наводкою
але з СПГ то була сира ідея
визнаю але не каюся!
добре ми тоді по них лупанули
спалили екіпаж і їхній БРДМ…
…О шо то за война?
Най іде гет’ така война.
В штирнайцятому — ото була война!
Мож’ було вільно си стрельнути
не питавши дозволу в каждого гицля
який думає жи він начальник над чоловіком.
В штирнайцятому лишно казавім
Лемкови:
“Шваґре ану раздва зріжте з ЗУшки
туюво зєльонку
бо чось ми’ сі здає жи там засіла якась ненза.
А я відки знаю? Може засіла а може нє”.
А він тобі на се:
“Мона Братю я лише проріджу?
Шкода задурно нищити боже деревце”.
Десь так питав мій дідо мою бабу:
“Мона, Лізо?” —
а вона йому на то: “Мона, Ільку”
і серденько її так голосно билося
наче сто голубок замкнутих в клітку
і загадкова усмішка блукала на твару…
…Спершу хотіли здати полонених
в контррозвідку
поки не подивилися їхні документи
а як подивилися відвели за хлів
і Кармелюк власноруч вліпив кожному кулю.
Що такого було в тих документах?
Лєв Нікалаєвіч Толстой
контрактник
уродженець Самарської області
і Алєксандр Сєргєєвіч Пушкін
плакав сильно
хотів жити
клявся що віршів не пише
і ніколи не напише
молодий хлопець
москвич…
…Ці покинуті люди забігли в цей під’їзд імовірно наприкінці 80х
перепихнутися вмазатися послухати
Гадюкіних
косяк забити почитати божевільного
Осьмачку
так там і залишилися на довгі 30 років
огрядні жіночки із зубними протезами відрижкою
погано зафарбованими сивими пасмами
лисі підсліпуваті чуваки з енурезом
електронною цигаркою
десятьма невдалими романами про життя що не вдалося
які вже давно замість ранкового сексу
практикують ранкову кашку від дружин…
…випатрали ми той їхній курник
як кабану черево
Палій приволік із собою РПГ
і з тридцяти кроків — як дав їм! —
просто у бійницю
штирох поклали одразу тож лишили де були
а ше двох не при тямі привели до себе в розташування.
Лемко тішився
думав тижневу відпустку дадуть
шоб додоми до хати до діток
Марущин взагалі на зірку героя рощитував
Баб’як й собі розм’як слину пустив
роздоймив писок
а я лишно зиркнув на комбата
і одразу всьо допетрав.
Нам би пива — кажу — втамувати спрагу
а то після бою в писку так ніби соленого піску насипано
в дволітрових бомбах шоб по бомбі на брата
і полежати півдня в холодку за наметом.
На моє вийшло
це моя перша нагорода на війні
по дві літри пива за кожного полоненого
півтора — за вбитого:
я не знаю чи добре брати плату на вбитих
але як вийшло.
Здригнувся
протер заспані очі
вужа не було
лише липкий холод від вогкої стіни
і слиз на тілі залишений змієм.
Ніч минула
бо все в цьому світі минає —
окрім війни
трапляється — видихнувшись — вона перепочиває
одну мить — а комусь нажитися вистачає:
завтра буде новий день
і нова мить.
10.04.2018
