Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного відбулася презентація книжки Тетяни Лютої “Imago Urbis: Київ на стародавніх мапах”, у якій історія столиці викладена на зразках мап різного походження: від західноєвропейської традиції до арабських і турецьких картографічних пам’яток, що дають уявлення про зображення нашої столиці на світових просторах від найдавніших часів. У цій унікальній для нашого часу книжці читач має змогу побачити, як ченці Києво-Печерського монастиря уявляли чудеса печер і як зображували їх у своїх чудових дереворитах; як технічні знання й вимірювальні технології прийшли до нас через західне посередництво та які традиційні вимірювальні практики застосовувалися тут із давньоруських часів завдяки візантійській традиції. Місто з висоти пташиного польоту як Місто-Риба, в абрисах річок Дніпра, Либеді, Глибочиці, на берегах яких численні горбочки, яруги, долини, ліси, садки і храми, дзвіниці, мури, брами, фортеці, укріплення, башти, стайні — все це століття за століттям фіксували мапи, що зберегли для нас образ і дух української столиці, константою містобудівної основи якої і беззаперечною домінантою будь-яких архітектурних та організаційно-просторових рішень від XI до XXI ст. були Софія Київська, Печерський і Михайлівський монастирі.
Мапи та плани “богохранимого та богоспасаємого града”, що від найраніших часів ніс свою “протоіпостась другого Єрусалима” стали предметом захоплення і вивчення історика й музеєзнавця Тетяни Лютої. А підсумком її багаторічних досліджень — збірка мап, до якої увійшли близько трьох тисяч копій, зроблених в архівах Львова, Варшави, Москви, Петербурга та книжка “IMAGO URBIS: Київ на стародавніх мапах”. Тетяна Люта — кандидат історичних наук, заступник генерального директора Музею історії міста Києва з наукової роботи, автор та упорядник більш ніж 150 статей та 15 археографічних видань з історії України, викладач кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, та видавець, подвижник національної культури Олександр Савчук із Харкова, чиїми стараннями була видана книжка, розповіли про складну й копітку роботу над виданням. Книжку про Київ на стародавніх мапах писали понад 10 років і задумували як візитівку міста для киян і для всіх українців, які мають знати історію своєї столиці — читати й бачити її на власні очі. У виданні багато “картинок” — мап, креслеників і зображень міста, що дає широке уявлення про Київ іноземцям.
Таємниці скіфського квадрата
Як свідчать найдавніші збережені світові картографічні пам’ятки, уявлення про землі, що нині є територією України, склалися від початків картографування людської цивілізації. Античні автори — “батько історії” Геродот, давньогрецький астроном, автор твору про вимірювання землі Ератосфен, автор 17-томної “Географії”, написаної близько 7 року до н. е. Страбон, давньогрецький математик, астроном, географ, що створив геоцентричну систему світу Клавдій Птоломей детально описували Скитію-Сарматію. Кожен із них мав уявлення про географічні реалії цих земель, а Клавдій Птоломей визначив координати Скитії-Сарматії й показав їх на мапі. Зображення цих теренів дійшли до наших часів через інтерпретації візантійських картографів і посередництво арабських. Перше видання Географії Клавдія Птоломея з’явилося 1475 року в Віченці, в Італії, тут не було мап, текст лише констатував географічні координати об’єктів, зазначених у роботах Птоломея.
У другому виданні твору, що побачило світ у Болоньї 1477-го, вже містилися мапи, що унаочнили об’єкти на легендарних теренах так званих гіпербореїв, міфічних племен Півночі. Саме з протомап Клавдія Птоломея беруть свій візуалізований початок багато “античних об’єктів” на українських землях. Ще у попередників Птоломея — Ератосфена, Гекатея Мілетського, Страбона — Північне узбережжя Чорного моря іменувалося “острівним побережжям” і порівнювалося зі скитським луком, що складався з двох напівдуг. Така образність свідчить про те, що мапографічні знання давніх про наші терени базувалися на якихось зображеннях. А метод географічного опису Геродота (у його “Історії” міститься перший систематичний опис життя і побуту скитів) наштовхує на думку, що при написанні свого твору він користувався якоюсь мапою. Ріки у нього перераховані послідовно із заходу на схід, тобто зліва направо, те саме стосується назв племен, міст, місцевостей. Північ Геродот не раз називає “верхом” — так прийнято й донині називати північні частини географічних мап. Опис Скитії у Геродота насичений винятково цікавою інформацією. Тетяна Люта припускає, що в основі античної географії лежало невідоме картографічне джерело, можливо, місцевого походження. Існують думки, що автором такої першої мапи Скитії міг бути Анахарсис — син скитського царя Гнура, відомий учений, мандрівник і винахідник. Сама Скитія у Геродота може цілком вважатися за прочитану мапу — якщо прийняти Скитію за чотирикутник, дві сторони якого витягнуті до моря, то лінія, що йде вглиб країни по довжині, буде абсолютно однакова з лінією приморського узбережжя. Оскільки від гирла Істру (Дунаю) до Бористена (Дніпра) 10 днів шляху, а від Бористена до озера Меотиди (Озівське море) ще 10 днів, і потім від моря вглиб країни до меланхленів, що живуть вище скитів, 20 днів шляху.
Але повернімося до Птоломея, котрий добре знав територію Східної Європи. Її кордони визначені ним у просторі між Венедською затокою (Балтійським морем) та Меотидою. Птоломей уперше зафіксував на мапі Карпати: в нього ці гори виступають природним кордоном Сарматії. У знаменитих римських виданнях географічного атласу 1507 і 1508 років, де було 33 мапи і вперше репрезентовано абриси Нового Світу, представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія, Херсонес Таврійський, міста Ольвія, Феодосія, Пантікапей, нині Керч, та інші об’єкти. Саме на цих мапах окреслено і Птоломеїв вимір положення гирла Дніпра в 57 градусів 30 мінут довготи і 48 градусів 30 мінут широти. Саме цими територіями — гирлом Дніпра — пролягав шлях римської армії, вибитий на шкіряному щиті воїна, знайденому на розкопках на Євфраті. Цю землю зображено і на старій римській дорожній мапі близько 500 року, відомій як Пейтінгерова Таблиця. Її, мабуть, більший за розмірами прототип датується першим століттям від Різдва Христового, а автором вважають римського географа Касторія. Копію мапи було зроблено 250 року, а додатки та поправки до неї вносили від 350 до 500 року. На цій мапі бачимо землі, де мешкали сармати, венеди, роксолани. Історик Публій Венедій Тацит вважав венедів прямими предками слов’ян, а у середньовічних турецьких і європейських документах Україну називали Роксоланією, вихідців з неї — роксоланами. За Птоломеєм, у Венеції 1511 року Сильван Бернард видав карту Європи на 26 аркушах, серед них і “Octava Evropae tabula” — мапа теренів України, де є Дніпро, а на ньому позначка Azagarium на місці розташування Києва. Ця назва відповідає Птоломеєвій позначці розташування міста на правому березі Дніпра. Крім вказаного Azagarium’а Птоломей зазначає тут місто Amadok. Ця назва надалі означатиме озера на теренах Сарматії.
Арабська і турецька мапографія про місто Куяба
Виявляється, що арабська традиція знання про нашу землю значно старіша за західноєвропейську. Східні мандрівники і вчені відвідували і позначали на мапах українські терени як мінімум від 820-х років. У кінці IX ст.
аль-Джайхані, володар Харасану, у “Книзі доріг для пізнання держав” писав про три племені русів та про те, що правитель їхній живе у місті Куяба. Це перша світова згадка про Київ, коли його назва транслітерована в іншу мову з оригінальної. За джерело аль-Джайхані слугував текст ібн-Хордадбеха, в якому згадано купців-русів, відокремлених від купців-слов’ян. Цікаво, що в арабських творах їх автори відрізняють русів і слов’ян. Великий інтерес для нас представляють і мапи світу, укладені між 1154 та 1192 роками аль-Ідрісі, як ілюстрації до його роботи “Розваги втомленого світу”. Вони містять і детальне зображення берегової лінії Чорного моря, і міста Русі. Основний картографічний витвір Ідрісі — Tabula Rogeriana містить першу фіксовану назву Русі на світових просторах: “А що до країни Русь, то вона велика, народів мало і вони відмежовані”. Той же Ідрісі називає і міста — Манкерман-Кийав (Київ), Березлав (Переяслав), Канів, Баразула (Березань?), Тарибула (Теребовля), Галісія (Галич). Як зазначає Тетяна Люта, назва Києва — Манкерман — це арабська традиція. Те, що це саме Київ, свідчить листування уряду Сулеймана Пишного з польським королем, де Київ названо саме так — Манкерманом — Великим Містом.
“Київ”, “Русь”, “Україна”
Цікаву інформацію зберегла ісландська мапа першої половини XIII ст., де невідомий автор написав “Skithia, Frigida (тобто холодна земля), Eronei (кочівники), Kio”. Київ один із трьох європейських міст на мапі, два інші — Константинополь і Рим. Таке велике значення Києва вказує на час домонгольського нашестя. Близько 1351 р. створено відомий рукописний “Атлас Медічі”, у якому зображена мапа світу із позначенням теренів України, у центрі головне місто — Київ. Рукописна мапа світу Фіра Мауро 1459 р. містить таке написання Києва — Chevo, Chio. Початок XVI ст. (1506 р.) ознаменований виходом у світ низки мап, де репрезентовано українську географічну мережу з регіональною топонімікою. Так у 1523—1524 рр. кардинал і письменник Альберто Кампанзе у листі до Папи Римського Климента VIII описує ситуацію в Московії, згадуючи про Русь та Київ: “Chiovia – столиця його королівства (польського) при ріці Бористені, є одним із найкрасивіших і найбагатших міст, не дивлячись на те, що був пограбований і розорений дощенту жорстокістю та несамовитістю татар”. Він пише, що набіги на росів не припиняються, а росів і рутенів дехто вважає за одне з московитами, бо вони “говорять однією мовою і сповідують одну віру”. В листі йдеться й про міста Канів, Чернігів, Черкаси, Берестя, Путивль, Новгород-Сіверський, Камінець на Берестейщині. В тому ж таки XVI ст. слідом за топонімом Русь на західноєвропейських мапах з’являється і топонім Україна. Мапи Києва розповідають нам не лише про його ландшафти, історію, а й колонізацію. Завдяки картографам ми можемо уявити, яким було місто, скажімо 1745-го, коли, як позначено на плані, на Почайні на відтинку від Ільїнської церкви до впадання річечки в Дніпро стояв 31 млин, чи 1837-го, де за планом Києва на вулицях Малій і Великій Підвальній, Великій Кудрявській та біля Золотих воріт ще зберігалися залишки оборонних валів.
Багато інформації для роздумів дає нам і книжка Г. Алфьорової та В. Харламова “Киев во второй
половине XVII века”, в якій реконструйовано план Києва
І. Ушакова 1695 р. Але її автори чомусь “не помічають” козацьких окопів і укріплень, збудованих козаками Івана Самойловича, а потім Івана Мазепи, непомітними залишаються і щойно збудовані гетьманські храми — Богоявленський та Миколаївський. Колоніальне фортечне будівництво у Києві змінило його образ із традиційного “Нового/Другого Єрусалима” на форпост оборонного і тюремного будівництва, — головними об’єктами мап міста від ІІ половини XVII ст. до XIX ст. була фортеця і всі пов’язані з нею зміни у структурі міста. Проявом імперської політики на українських теренах стала, як свідчать мапи, “зачистка” міста. 1807 року у Києві військовий генерал-губернатор М. Кутузов, засланий сюди за поразку під Аустерліцем, розпочав будівництво фортечних укріплень. Під час робіт, 1812-го, було заплановано підірвати один із Мазепиних шедеврів — Києво-Миколаївський собор. У той час з’явилася ідея використання печер Лаври для розміщення там штабу й офіцерського корпусу. І якщо Микільський собор достояв до 1934 р., то Вознесенський Печерський монастир матері Мазепи, що височів якраз навпроти Лаври, на місці теперішнього “Мистецького Арсеналу”, був знищений. Комплекс, із Вознесенською (збудованою коштом Мазепи) і Покровською церквами зображено на двох відомих мапах Києва — плані Кальнофойського 1638 р. та плані 1695 р. Знесли монастир за наказом Петра I під арсенал Київської фортеці. І якщо дітищем Петра стала фортеця навколо Печерського монастиря, то дітищем Мазепи — храми і собори, які він зводив у Києві, зокрема і в Могилянській колегії. У середньовічному Києві побутувала європейська традиція картографування. Зусиллями місцевих креслярів і граверів тут створено перші вітчизняні інструментальні плани. На збереженій мапі роботи славнозвісного Олександра Тарасевича із зображенням території України з написом “Ukraina” кінця XVII ст. можна легко переконатися, що майстерність штрихарів того часу була досконалою і відповідала європейському рівню кращих штрихарських шкіл. У Росії картографія з’являється тільки за Петра і то завдяки нам, українцям.
Книжка Тетяни Лютої знайомить читача і з мапами, на яких позначено місця, оповиті таємницями й легендами. Завдяки збереженим планам ми знаємо, де Кий володів перевозом — давнє урочище Кия лежало на лівому березі Дніпра, там, де починалася Наводницька переправа. На мапі Юрія Немирича 1650 р. її слід у районі Труханового острова. У київській картографії є й гоголівські місця. Великий українець Микола Васильович з великою любов’ю описував рідну землю. Зі школи ми пам’ятаємо його славнозвісне “Чуден Днепр…” Таку ж шану віддавав митець Києву, який згадував у багатьох творах, на сторінках яких копіював київські церкви, вулички… Мапи дозволяють нам відстежити реалії літературних творів Миколи Гоголя. Топонімічні об’єкти Києва лягли в основу таких відомих його творів, як “Вій” та “Страшна помста” — лише одна Лиса гора чого варта!
