Ленінський людомор 1921—1923 рр.: «братній» розподіл смерті

Василь МАРОЧКО,
доктор історичних наук Інституту історії України НАН України
Політичний сленг “старший брат”, тобто імперська зверхність Росії, переслідує українців від Переяславської ради 1654 р. Принизливий ярлик “малороса” культивували царські намісники, кріпосники, інколи російські письменники, укорінюючи почуття соціальної меншовартості та перетворюючи народ на етнографічну масу. Дивна поведінка і турбота “старшого брата”, який двоголовим орлом виймав очі та язик у “молодшого” брата, лишаючи його сліпим та німим рабом. Так тривало упродовж двох століть, відколи розгублений Богдан довірився москалям.
Жовтневий переворот 1917 р. зруйнував Російську імперію, але зберіг ідею російського великодержавного панування, яка була реалізована під час більшовицької окупації України на початку 1920х рр. У роки функціонування УНР та Української Держави, навіть у час кривавого загострення, селяни не потерпали від масового голоду. Він стався у другій половині 1921 р., коли “тріумфальна хода радянської влади” завершилась її остаточною перемогою. Настали роки “братнього” розподілу смерті.
Визначення “ленінський людомор” не публіцистичний вислів, а швидше синонім “ленінського Голодомору”. Він засвідчує причетність В. Леніна до вчинення злочину, позаяк Голодомор є наслідком соціальноекономічної політики більшовиків, втіленням практикуючого соціалшовінізму (ленінський термін — В. М.) у формі класової боротьби. Особиста причетність більшовицького лідера до використання фактора голоду 1921—1922 рр. в Україні — безперечна. Вона постає у його листах, працях, декретах, промовах, у таємних телеграмах до Наркомпрода УСРР. Їх достатньо вичерпно показав Микола Сядристий у своїй книжці (“Молох ленинизма. Идеология государственного террора”, Киев, 2017). Вождь вимагав від так званих уповноважених, а насправді намісників, вивозити щодня до Москви 100 вагонів хліба. Його непокоїло голодування російського пролетаріату Петрограда, Москви, а українських селян, яких позбавив власності на землю, зобов’язав виконувати “продрозверстку”. Історики називають її функціональним символом політики воєнного комунізму. Насправді ленінська продрозкладка, вигадана у Кремлі й запроваджена в Україні, виявилася цинічною формою терору голодом, системою свідомого позбавлення селян хліба та продовольства з використанням військової сили. Діяльність надзвичайних продовольчих загонів, застосування режиму заручників, заслонів довкола сіл, армійських підрозділів, каральнорепресивних заходів ревтрибуналів, придушення опору селян — зайвий доказ свідомої політики Голодомору. У 1922 р. рішення ревтрибуналів стосувалися “ухильників” виконання продрозверстки, яка була своєрідним “планом до двору” — смертним вироком для селянської родини.
Прискіпливий дослідник може заперечити категоричність моїх висновків, мотивуючи наявністю посухи у південносхідних губерніях УСРР. Ніхто не заперечує цього факту, адже вона призвела до масового голодування українських селян наприкінці літа 1921 р. Однак, за наполяганням Леніна, офіційна Москва не визнала наявності голоду в Україні. Про нього заговорили у січні 1922 р. на конференції міжнародних громадських організацій у Берліні, учасники якої обговорювали питання про надання допомоги. Голова Раднаркому УСРР Х. Раковський особисто зустрічався з Леніним у Москві, просив звернути увагу на Україну. Мільйони пудів селянського хліба вивозили з України “дітям голодуючого Поволжя”, хоча його значна частина була спрямована на утримання партійнорадянської номенклатури та Червоної армії. Міжнародна допомога (місія Ф. Нансена, Американська адміністрація допомоги, Міжнародний Червоний Хрест) також надходили до Росії. Дітей Поволжя привозили в Україну, влаштовували у дитбудинках, рятували від голодної смерті. Лише з березня 1922 р. дозволили лишати крихти міжнародної “гуманітарки” (молочні суміші від “Нестлє” тощо). Вони не доходили до селянських домівок.
Посухи та інші стихійні лиха не раз траплялися в історії України. У XVI ст., якщо починався голод, селян звільняли від податкових повинностей, дозволяли пошук хліба за межами сіл. Радянська влада в особі Леніна вдалася до особливо натурального податку — продрозкладки, яка тривала до кінця 1922 р., тобто в умовах голоду. Ленінська продрозверстка, як форма соціальної політики радянської влади, мала виразні ознаки публічної “дії з наміром”, тобто свідомого позбавлення людей засобів існування. А вони є класичною рисою терору голодом. Революційні експерименти більшовиків в Україні (ліквідація 30 тисяч поміщицьких господарств, які виробляли третину товарного хліба, економічне розорення селянфермерів, названих “глитаями”, “куркулями”, руйнування соціального інституту приватного підприємництва, товарногрошових відносин) підірвали сталість сільськогосподарського виробництва, зробили його вразливим від стихії. Революційна влада, яка визнала головним гаслом усунення “буржуазії” та “світового капіталу”, годі було сподіватися на міжнародну допомогу “імперіалістичних країн”.
Вимушене проголошення непу, яке деякі історики ідеалізують, не означало початок системного економічного лібералізму. Ленін, обмірковуючи нову тактику і стратегію утвердження соціалізму, не відмовився від терору. Не раз зазначав про це у своїх промовах. Ленінське танго (“два кроки вперед, крок назад”) у внутрішній політиці, особливо в умовах червоного терору і масового людомору 1921—1922 рр., виявилося зухвалим танком на кістках. Ознакою злочину Леніна, а він очолював більшовицький уряд, була його бездіяльність щодо порятунку українських селян, особливо протягом другої половини 1921го та взимкунавесні 1922 р. Діяльність Центральної комісії допомоги голодуючим (ЦК Помгол) зосереджувалася переважно на території РСФРР, а Україна розглядалася як нова “союзна житниця”. Від своєчасності й системності продовольчої допомоги залежало життя сотень тисяч людей, а свідоме ігнорування їх трагічної долі лише поглиблювало соціальнодемографічні та антропологічні наслідки голоду. Їхні прояви професійно виписані в працях соціолога П. Сорокіна, якого особисто ненавидів Ленін за публічну критику влади, антропологів Л. Ніколаєва, О. Івановського, С. Вайсенберга. Вони безпосередньо досліджували соціальноантропологічні особливості жертв голоду 1921—1923 рр., його вплив на психічні й морфологічні зміни людського організму внаслідок тривалого голодування.
В історичній літературі зустрічаються поняття “географія голоду” і “територія Голодомору”. Вони не є тотожні, тому що перше стосується топонімічної та географічної прив’язки голоду як соціальнофізіологічного явища, яскраво висвітленого свого часу П. Сорокіним, а друге засвідчує наявність випадків терору голодом, інтенсивності його руйнівної дії. Територія голоду в липні 1922 р. охопила 18 губерній, із яких 5 в УСРР. Мінімальна кількість голодуючих 18,3 млн, максимальна близько 30 млн осіб. Зазначена статистика, яка була названа у звітах урядових установ 1922 р., стосувалася кількості голодуючих, яку вони встановили шляхом обстеження регіонів. На території південносхідних губерній УСРР від ленінського людомору потерпало 40 % населення, а близько 10 % дітей втратили батьків. У березні 1922 р. кількість голодуючих в Україні, за неповними даними, сягнула 4 млн, з яких діти становили 1,9 млн осіб. На Миколаївщині голодувала половина населення, а від виснаження помирали 80 % дітей у дитбудинках. Голодне і рукотворне лихоліття охопило тоді 1,2 млн мешканців Запорізької губернії, а смертність серед “захворівших від голоду” становила 27,1 %. Кількість голодуючих швидко збільшувалась: у травні 25 %, у липні 50 % населення губернії, а в окремих районах інших регіонів УСРР сягала 80 %. Майже половину жертв голоду становили діти, з яких у липні 1922 р. загинули від голодної смерті 15 %, а 20 % уразив туберкульоз внаслідок недоїдання, 55 % мали виразні ознаки фізичного виснаження. Померлі і живі належали до категорії жертв першого радянського Голодомору. Мертвих поховали, а живі страждали від хронічних хвороб.
Історики і демографи дискутують довкола загальної кількості померлих від ленінського людомору 1921—1923 рр. Вони називають різні цифри — від 0,5 до 6 млн осіб. Український демограф О. М. Гладун схиляється до 1,8 млн, але як “варіант розрахунку гіпотетичних втрат”, а “з урахуванням наступних катастроф” — 2,4 млн осіб. Офіційна демографічна статистика тоді лише формувалася і стосувалася переважно міського населення. На час проведення міського перепису населення 15 березня 1923 р. у 18 % загсів не було реєстраційних книг, а близько чверті не мали статистичнооблікових карток. Тому 49 % округових статистичних бюро визнали більшменш повним облік руху населення, решта — “далеко не повним”.
Соціальнодемографічні наслідки голоду 1921—1923 рр. намагався з’ясувати український демограф і статистик Арсен Хоменко. 31 травня 1922 р. його заарештували чекісти Харківського губвідділу ГПУ як колишнього боротьбиста та вояка армії УНР, але звільнили на прохання керівництва губстатбюро, бо “без нього робота зупиняється”. За його розрахунками деструктивних змін зазнали міста південносхідних регіонів УСРР, які “найбільш потерпіли свого часу від продовольчої кризи”, а лісостепової смуги — менше, де “голодний рік перенесли без великих втрат”. У першій половині 1923 р. Україна не досягла довоєнного рівня народжуваності, лише наприкінці року спостерігалося “оздоровлення загальних умов демографічної дійсності”. Рівень смертності у січні—березні 1923 р. був значно вищим від 1924 р. Міський перепис охопив тоді 612 міст, а 41052 села опинилися поза обліком загсів і статистиків. Матеріалів перепису сільського населення, крім податкових реєстрів та вибіркових обстежень, не було. Тому А. Хоменко наважився “…скласти хоча б загальний образ природного руху, коли не можна дати точної його картини”. Учений і статистикпрактик, адже працював у ЦСУ УСРР, продемонстрував науковий професіоналізм і громадянську позицію.
На підставі доступної йому демографічної статистики дійшов висновку про зменшення у 1922 р. рівня народжень у Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях — на 30 %, про зростання інтенсивності смертності на Полтавщині — до 50 %. Маю наголосити, що зазначені губернії не належали до “голодної смуги”. Однак у трьох повітах Харківщини (Зміївському, Ізюмському, Куп’янському) не було загального приросту населення, а на Полтавщині у 10 з 14 повітів. Застосування класичних методів демографічного дослідження, тобто так званих загальних і спеціальних коефіцієнтів народжуваності, смертності і приросту, ускладнювала відсутність загального перепису населення. За матеріалами продподаткової статистики та весняного опитування сільського населення 1923 р. А. Хоменко встановив його “загальну людність” — 23,3 млн осіб, з яких 22,1 млн постійно проживали у селах. Долучав також і статистичні дані окремих переписів, які проводили губернські статбюро. У травні 1923 р. у Донецькій, Катеринославській та Одеській губерніях, які увібрали населення ліквідованих Миколаївської та Запорізької, проживали 7,7 млн селян. Вони перебували в епіцентрі масового людомору, стали його жертвами через втрату життя та набуття хронічних хвороб.
Демограф А. Хоменко, як учений, практик та очевидець тих подій, встановив територію голодного лиха. Він виокремив Київську, Чернігівську, Волинську, Подільську губернії серед інших, які “повторюють числа передвійськові” за рівнем природного руху населення, а Харківську, Полтавську та “…південні округи, котрих треба однести до “голодної смуги”, показують значне зменшення народжень і природного приросту, повільне зростання смертності й зменшення приросту”. Якщо додати до південних губерній населення Полтавської та Харківської, то матимемо 13,1 млн осіб, що опинилися на території масового голоду у 1921—1923 рр. Дитяча смертність (віком до 1 року) становили у “голодній смузі” 41 % в Одеській, 51 % у Катеринославській, 29 % у Донецькій губерніях. Серед решти губерній, крім Волинської (17,1 %) вона сягала 18—25 % цієї вікової групи. А. Хоменко критично поставився до власного демографічного дослідження і таблиці руху населення, яку тоді упорядкував, позаяк зарано “…брати його за підставу для остаточних висновків”. Однак сміливо пов’язував їх з “неврожаєм і голодом”, які виявляли себе “у кожній цифрі таблиці”. Внаслідок першого радянського Голодомору померло щонайменше 27 % дітей віком до одного року, яким у 1941 р. мало б виповнитися 18 (призовний вік).
Демографічна статистика, яку А. Хоменко виявив у ті роки, розглядалася ним у контексті з соціальноепідеміологічними впливами, наслідками воєн та “роками економічних лихоліть” 1921—1922 рр., коли “…смерть від голоду була доволі звичним явищем”. Досліджуючи еволюцію смертності в Україні, демограф і статистикпрактик визнав, що дитяча смертність в УСРР на 1923 р. становила 27,3 %, а в степових губерніях 39,7 %, інколи доходила до 67 % серед вікової групи до 1 року. Смертність сільських дітей до 4х років значно перевищували її рівень серед міських дітей. А. Хоменко засвідчив той факт, що “…голод 1921—22 року у степовій смузі справив цілі спустошення і слабше зачепив лісостепову”, виявив кілька принципових наукових підходів. Його теорія “природного відбору” стосовно характеристики природного руху населення у перші місяці після голоду є оригінальною. У 1921—1922 рр. помирали “найслабші” (діти, похилого віку дорослі особи), а рівень смертності 1923 р. зменшувався через попереднє “вимирання” зазначених соціальнодемографічних груп. Виживали найсильніші, але діти становили майже половину серед померлих від ленінського людомору.
Відбувався “братній” розподіл смерті не лише за національною ознакою, а й за віковими та соціальними групами. Агресивна теорія класової ненависті породжувала в її ідеологів байдужість до людського життя, його знецінення. Отже, якщо обрати за основу рівень смертності 27,1 %, то матимемо 5,9 млн померлих селян, які постійно знаходилися на території людомору. У п’яти південносхідних губерніях (27,1х7,7 млн: 100) матимемо понад 2 млн померлих, а з урахуванням населення Харківської та Полтавської губерній, 3,5 млн осіб. Сумний “братній” розподіл смерті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment