Україна і НАТО

Дмитро ПАВЛИЧКО,
Герой України, Надзвичайний і Повноважний Посол

Почнемо із Заяви про вступ України до НАТО, опублікованої в газеті “Слово Просвіти” 21 січня 2015 р. Заяву підписали Леонід Кравчук, Євген Марчук, Володимир Василенко, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Іван Заєць, Володимир Огризко. Підтримали їх десятки знаних в Україні політичних та громадських діячів. Прочитаймо її.
“Ми, учасники Революції Гідності, громадські і політичні діячі, військовики, представники партій, громадських, творчих і наукових організацій, робітники й аграрії, молодь і студенти, розпочинаємо створення руху “Україна в НАТО”.
Написана кров’ю Небесної Сотні і кров’ю полеглих захисників Вітчизни у збройній боротьбі проти агресії Росії, Заява про вступ України в НАТО не може бути відкладена на потім. Ми переконані, що НАТО стане найнадійнішою і найефективнішою опорою національної безпеки України як невід’ємної частини Європи.
Той факт, що Україна історично належить до Європи і наші західні сусіди є членами НАТО, заохочує нас у нинішній тяжкій ситуації не відкладати, а навпаки — прискорити вступ України до Північноатлантичного Альянсу.
Ми відкидаємо застереження окремих західних політиків про небажаність вступу України в НАТО як необґрунтовані і такі, що заохочують Росію до подальших агресивних дій. Нас також непокоїть відсутність чіткої і послідовної позиції української влади щодо членства нашої держави в Альянсі.
Скасування позаблокового статусу України вимагає від української влади негайно відновити євроатлантичний зов­нішньополітичний курс і подати заяву про вступ до НАТО та сприяти проведенню всеукраїнського референдуму на підтримку членства України в НАТО.
Право України на членство в НАТО підтверджене рішеннями Бухарестського саміту 2008 року. Сьогодні українське сус­пільство виступає за якнайшвидше приєднання до НАТО. Пора винести питання про членство України в НАТО на всеукраїнський референдум для остаточного підтвердження безпекового і цивілізаційного вибору України. Закликаємо всіх громадян України стати активними учасниками Руху “Україна — в НАТО” та сказати на референдумі: “Україна має бути в НАТО”.
14 березня того ж 2015 р. у газеті “Літературна Україна” була опублікована “Декларація установчого засідання організаційного комітету громадського Руху “За Україну в НАТО”. Декларація закінчувалась закликом до найвищої влади в Україні підтримати Рух “За Україну в НАТО”. Рух “За Україну в НАТО” брав на себе обов’язки допомагати владі:
“Рух прагнутиме до забезпечення справжньої свободи народного волевиявлення під час референдуму. Ми будемо проводити широку роз’яснювальну роботу шляхом надання громадянам всебічної та об’єктивної інформації про природу Альянсу як демократичної міжнародної безпекової організації, його діяльність та роль у забезпеченні безпеки держав-членів, щодо прав та обов’язків, що випливають із членства України в НАТО для держави, суспільства та кожного громадянина.
У своїй діяльності Рух “За Україну в НАТО” базуватиметься на Конституції України, чинному національному законодавстві.
Закликаємо громадян до активної участі в Русі “За Україну в НАТО”, зокрема до створення в регіонах структур Руху та підготовки до референдуму. Референдум на підтримку вступу в НАТО остаточно закріпить європейський цивілізаційний вибір Українського народу, стане дороговказом до членства України в
НАТО та буде надійною гарантією забезпечення незалежної державності України, ствердженої свого часу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року”.
Президент, Верховна Рада, Уряд України не звернули уваги ні на перший, ні на другий клич тривоги від людей діяльних, готових піднімати наш народ на референдум про вступ до НАТО.
Тоді був написаний Відкритий лист Президентові, Прем’єр-міністрові, Голові Верховної Ради України.

“Шановний Петре Олексійовичу!
Шановний Арсенію Петровичу!
Шановний Володимире Борисовичу!

Ми, члени організаційного Комітету громадського Руху “За Україну в НАТО”, звертаємося до Вас, щоб висловити свою стривоженість за долю України в час, коли наші землі — Крим і частини Донецької та Луганської областей — окуповані збройними силами Росії і нав’язана Путіним нашому народові війна розгорається, загрожує самому існуванню української держави і нації.
На тій підставі, що українці в Криму та на сході України розмовляють російською мовою, Путін вважає, що українці і росіяни — один народ. Він ніколи не зможе збагнути, чому австрійці та німці — це два народи, хоч розмовляють німецькою, чому північно-американці та англійці — це два народи, хоч розмовляють англійською мовою. Путін — фашист, він ніколи не зможе збагнути, що український та російський народи, навіки розмежо­вані не тільки мовами й землею, а й тисячолітньою боротьбою України як нації, сформованої європейською культурою, проти азійсько-ординської, жорстокої, імперської, загарбницької російської державності. Путінська Росія тепер, як і сотні років тому, є загрозою самому існуванню не тільки української держави і нації, а й існуванню країн Європейського Союзу, НАТО, взагалі існуванню демократичного світу. Ціна свободи і безпеки світу сьогодні оплачується життями тисяч українських громадян, які чинять опір російсько-терористичним формуванням і регулярним військам Росії.
Ми підтримуємо зусилля керівництва України, спрямовані на підвищення обороноздатності нашої Батьківщини, на пошуки адекватного мирного вирішення конфлікту, породженого російською агресією. Ми вітаємо політичну, моральну і матеріальну допомогу Україні з боку США, Канади, Німеччини, Франції, Польщі та інших країн Європейського Союзу і НАТО, ми вдячні нашим західним сусідам і Прибалтійським країнам за підтримку у війні з відродженим імперським режимом Росії. Але разом з тим ми розуміємо, що Україна залишатиметься геополітично самотньою та ізольованою в безпековому розумінні, допоки не вступить до НАТО — військово-політичного союзу вільних країн. Ми констатуємо, що, на жаль, сьогодні Україна опинилася сам на сам у війні з Росією, керованою знавіснілим ворогом нашої державності Путіним, непередбачуваним диктатором, який готовий застосувати ядерну зброю заради здійснення своїх шизо­френічних глобальних планів та амбіцій.
Ми вважаємо, що за цих умов вище керівництво України повин­но зробити все, щоб максимально пришвидшити приєднання нашої держави до оборонного Альянсу. Це — проблема нашої національної безпеки № 1. Саме заради цієї мети ми створюємо всенародний Рух “За Україну в НАТО”.
14 березня цього року ми провели збори наших прихильників з усіх областей України в Києві і схвалили “Декларацію установчого засідання організаційного комітету громадянського Руху “За Україну в НАТО”. Цей документ опублікований у “Літературній Україні” і в “Слові Просвіти”, але наша вища влада не звернула на нього уваги, не покликала нас на розмову про найболіснішу проблему життя України.
Ми глибоко занепокоєні пасивністю державних органів України у цьому питанні. Незважаючи на безпрецедентний на сьогодні рівень підтримки України з боку НАТО, Україна не виконує своїх зобов’язань у рамках конкретних програм співробітництва з Альянсом.
В Україні нема єдиного органу, наділеного широкими державними повноваженнями, відповідального за координацію співпраці з НАТО на чолі з віце-прем’єр-міністром з питань євроатлантичного співробітництва, немає і біля Президента України людини, відповідальної за зв’язки нашої держави з НАТО, а депутати Верховної Ради, як правило, уникають розмов про референдум щодо вступу України до НАТО.
Відповідних структурних підрозділів нема ні в РНБО, ні в Міністерстві оборони України, а в Міністерстві закордонних справ хоч є начебто хтось, хто відає контактами з НАТО, але мовчить, бо ж пан Міністр постійно повторює: “Ми з НАТО дружимо, але вступати до Альянсу поки що не будемо”.
Ми не відчуваємо з боку керівництва України спільної рішучої політичної волі, бажання готувати Україну до вступу в Північно-Атлантичний Альянс. А нам треба перебороти всі сумніви з цього приводу наших союзників і ядерний шантаж ворога.
Чому так діється? Де причина?
Невже керівництво України сподівається умиротворити агресора, задобрити обіцянками — ніколи не вступаємо в НАТО? Якщо так, то це — смертельно небезпечна ілюзія. Від наших поступок Путін не стане добрішим і прихильнішим до України. Розгубленість України і нерішучість наших союзників заохотить кремлівський режим підсилювати агресію. Тільки спільна воля до опору, твердість позицій України і НАТО, тільки наша готовність дати відсіч Росії зупинить сповзання до третьої світової війни.
Підкреслюємо, перебування України в НАТО — це не тільки справа нашого національного порятунку. Знаємо, на Заході є люди налякані, здатні покинути Україну на розтерзання російським фашистам, але переможний референдум в Україні щодо вступу в НАТО змусить їх подумати, що вони мають зобов’язання бути громадянами Європи і світу, коли Європа і світ падатимуть під ударами нового “гітлера”.
Голосування в Україні за вступ до НАТО — акція, потрібна насамперед нам, українським громадянам. Ми повинні показати самі собі, що ми — народ, здатний боротися за свободу і за цілісність земель своїх всіма способами, пам’ятаючи, що обороняємо при цьому не лише себе, а всі вільні народи. Ми вважаємо, що відносини між Україною і Росією можуть стати нормальними, навіть приязними, тільки тоді, коли Україна, як Польща, Литва, Латвія, Естонія буде в НАТО.
Ми вимагаємо дати відповідь по суті порушених у цьому листі питань, які тривожать і глибоко хвилюють не лише нас, а всю громадськість України.
24 червня 2015 року, м. Київ

Леонід Кравчук, Євген Марчук, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Володимир Василенко, Іван Заєць, Володимир Огризко

* * *
Президент України Петро Порошенко прийняв Леоніда Кравчука, голову “Руху України до НАТО”, він порадив не поспішати з референдумом. Не поспішати? Чому? На це питання чіткої відповіді не було. Мені не личить розповідати, як реагували мої друзі-“натівці” на пораду Президента України. Звідки взялася ця стриманість, нехіть до підтримки діяльності людей, які будували самостійну Україну?
Україна за перших президентів не почувалася в повній безпеці. Леонід Кравчук і Леонід Кучма демонстрували прихильність до єльцинської Росії, але разом з тим розуміли, що приєднання України до НАТО — єдиний спосіб зберегти українську державність. Те, що вони не зробили рішучих, справжніх кроків у напрямі до набуття нашою державою членства в північноатлантичному Альянсі — не їхня помилка, а їхня неуважність до діяльності своїх радників — Анатолія Зленка та Анатолія Орла, прихованих промосковських політиків.
Президент Віктор Ющенко, який 2008 р. в Бухаресті на саміті натівських держав заявив про бажання України приєднатися до НАТО, діяв правильно, але знову ж таки не рішуче. Він ще там, в Бухаресті, мав якісь дивні, дружелюбні бесіди з представниками Росії, яка була наставлена різко проти вступу України до оборонного Альянсу.
Німеччина та інші натівські держави сказали Україні: “Почекай!” Наше прагнення приєднатися до НАТО було враховане, але ПДЧ України не одержала. Натівські (західноєвропейські) лідери придумали для України зневажливу назву. Охрестили її “аспіранткою”, тобто самотньою, відкритою зі Сходу і Півночі для вже всталої з гробу ворожої імперії…
Думаю, Петро Порошенко почув голос Руху “За Україну в НАТО”. Сталося, нарешті, те, про що ми, автори вищенаведених документів, мріяли!
Верховна Рада України проголосувала 2015 р. за те, що метою нашої держави є вступ до НАТО. Це голосування було почуте керівниками НАТО в березні 2018 р. Два роки натівські лідери думали, як же їм бути з Україною і, нарешті зважилися піти назустріч народові, що в кривавій, неоголошеній, організованій проти України Москвою війні, не тільки сам обороняється, а й захищає своїх західних сусідів, що були колоніями сталінської імперії, але вчасно подбали за своє приєднання до НАТО.
Знаємо, Президент Петро Порошенко намагався й намагається переконувати Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга в тому, що допомога Альянсу Україні повинна бути не тільки дипломатичною, а й збройно присутньою на фронті з ворогом. НАТО серйозно допомагає Литві, Латвії, Естонії, Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, натівським країнам, а щодо нашої держави Альянс досі керувався заявою Януковича про те, що “Україна не має формальних прагнень до членства”.
Як же в це повірити? Україна чотири роки спливає кров’ю, обороняючись від російського агресора, а натівські політики оглядаються на Москву, тримаються заяви вигнаного Революцією Гідності з України зрадника Януковича.
Чому так діється? Чому Україна не організувала референдуму про свій вступ до НАТО одразу після захоплення Москвою Криму? Мабуть, тому так діється, що в Україні парламент наполовину не український, олігархат майже весь антиукраїнський, а деякі українські політики, котрі тепер лають Порошенка й рвуться у президенти, — це відомі прислужники Кремля. Але так діється також тому, що наші західні союзники постійно оглядаються на Росію, бо вони тихенько пообіцяли Путіну, що ніколи не підтримають приєднання України до НАТО. Україні треба пам’ятати, що на Заході Європи і в Америці є політики-комерсанти, які вважають, що від Кремлівської Москви можна відкупитися, подарувавши їй за своє мирне й щасливе життя Україну.
Як же повинна повестись тепер Україна: подякувати керівництву НАТО за те, що нам знову обіцяє ПДЧ, але планує дати його аж тоді, коли наша держава досягне такого рівня життя, як натівські країни. Про які натівські країни мова? Це ж брехня, бо життя народів у натівських країнах ніколи не зможе бути однаковим. Таку ж обіцянку Україні НАТО вже давало 2008 р. Але й тоді й тепер — то обіцянки переляканих атомною зброєю Москви недалекоглядних себелюбних розумників.
Якщо натівські держави і народи не зрозуміють, що відновлена Путіним політика царської та комуністичної російської імперії загрожує всьому світові і першою жертвою цієї людиноненависницької сили стала Україна, тоді розпочата вже війна Кремля проти України обернеться у світову катастрофу.
Президент Петро Порошенко в нелегкій ситуації. Йому треба виконати волю українського народу, всього громадянства нашої держави, вже приготованого Рухом “За Україну в НАТО” до голосування на відповідному референдумі. Він повинен сказати нашим західним союзникам, що діятиме не за їхньою, а за свого народу волею. Розумію, вступ України до НАТО і до Європейського Союзу потребує змін до нашої Конституції. Мова йде про Розділ 1 Конституції. Внесення нової норми до нього вимагає Конституційної більшості Верховної Ради і затвердження відповідного законопроекту шляхом всеукраїнського референдуму, який призначається Президентом України. Так встановлено в Розділі ХІІІ Конституції. Отже, пропоную приблизний текст новели: метою України є вступ до Північноатлантичного Альянсу (НАТО) та до Європейського Союзу.
Розумію, що осягнути більшості у Верховній Раді на підтримку вступу України до НАТО буде важко, але це треба зробити за допомогою волі українського народу.

Дмитро ПАВЛИЧКО
Березень 2018 р.