У 2017 р. шанувальники української літератури й мистецтва мали можливість ознайомитися з есе-колажем Богдана Гориня “Святослав Гординський на тлі доби” (Книга перша. Видавництво “Ярославів Вал”). Навесні 2018 р. у цьому ж видавництві побачить світ друга книга “Святослав Гординський на тлі доби” (з алфавітним покажчиком 1100 імен). У книзі висвітлено життя і творчість феноменальної особистості української культури (письменника, перекладача, літературознавця, мистця, мистецтвознавця, організатора культурного життя) Святослава Гординського після його вимушеної еміграції у березні 1944 р. до Німеччини, а 1947 р. до США. Автор докладно описує тло, на якому вимальовується постать одного з найвидатніших подвижників української культури у другій пол. ХХ ст. Увазі читачів пропонуємо розділ “Табірна Україна” (скорочено).
Табірна Україна
Національні
міні-республіки
Щоб осягнути багатобічну діяльність Гординського в роки його перебування у Німеччині — спершу у французькій, а невдовзі в американській зонах окупації, необхідно збагнути, що являли собою табори переміщених осіб, яким був у них культурний клімат.
Крім нечисленної кількости людей, котрі мешкали на приватних квартирах, як С. Гординський у Фрайбурзі, основна маса українців жила в таборах. Між ними існував тісний зв’язок: і ті, й ті перебували на обліку та забезпеченні альянтської адміністрації й УНРРА (допорогової міжнародної організації, мета якої полягала в репатріяції переміщених осіб на їхні батьківщини), отримували звідти розмаїту допомогу. Наприкінці 1946 року на території Німеччини й Австрії налічувалося 493 табори, з них у американській зоні Німеччини — 143, у британській — 194, у французькій — 36 та 120 таборів на території Австрії. У французькій зоні, де з сім’єю перебував Гординський, була порівняно невелика кількість українців, і мистець не мав змоги на повну силу розгорнути свою організаційну й творчу діяльність, відчути пульс українського життя в таборах, розміщених в американській зоні окупації Німеччини, куди він невдовзі переїхав.
Засновуючи табори, окупаційна влада й УНРРА поставили собі за мету в одному таборі змішувати людей різних національностей. Але згодом табірна адміністрація змушена була визнати органічну потребу національних спільнот творити власне національне середовище з власними традиціями, культурою, мовою, релігією й почала заселяти табори за національним принципом.
У результаті протестів і вимог українці, поляки, литовці, євреї вибороли право жити окремо. У 493-х таборах перебувало: 33693 естонців, 137000 латишів, 75000 литовців, 206871 українців, 491916 поляків, 44728 вихідців з Югославії, 193201 євреїв.
Мережу таборів переміщених осіб з населенням 1401450 осіб1 (разом у Німечччині й Австрії, 1946 р.) письменник Улас Самчук назвав “Плянетою Ді-Пі”. На цій “плянеті” утворилися національні спільноти — своєрідні міні-держави українців, литовців, поляків, естонців, латишів та инших. Українці на “Плянеті Ді-Пі” перебували компактною громадою в 125 таборах2 і лише невелика частина — у приватних помешканнях, прив’язаних за обліком до найближчих од їхнього проживання таборів. Завдяки самовідданій праці українців, їхньому патріотизму, державницьким устремлінням, дотриманням національних і релігійних традицій — на чужій землі, в чужомовному кліматі була створена Табірна Україна, в якій на повну силу запульсувало життя в усій його розмаїтості. За словами Уласа Самчука “була на цій “Плянеті” “держава бездержавних”.
Завершення примусової репатріяції та рішення асамблеї ООН від лютого 1946 р. звільнили українців від страху, підняли дух, сповнили оптимізмом їхні серця. Замість нарікань і розмов про страхіття репатріяції точилися жваві діялоги про політику, культуру, релігію, літературу, мистецтво, побут, про минуле, сучасне й майбутнє України.
Спалахом енергії й ентузіязму українців стали 1946—1947 рр., під час яких Табірна Україна досягла найвищого рівня в організації громадського, культурного, освітнього, релігійного й господарського життя. При Центральному представництві української еміґрації (ЦПУЕ) створено Правовий відділ головної управи (керівник д-р Багранівський, згодом — д-р Степан Витвицький), на який покладено обов’язки боронити людські та національні права української еміґрації3.
Умови заснування українцями на “Плянеті Ді-Пі” прообразу національної республіки — Табірної України кардинально відрізнялися від умов, у яких довелося перебувати українцям у таборах ГУЛАГу. Це два різні, протилежні світи двох різних протилежних політичних систем: демократії й тоталітаризму.
Табірна Україна, як і инші національні спільноти в Західній Німеччині, була населена людьми чоловічої й жіночої статі різного віку — від пенсіонерів до дітей. Тут все відбувалося, як і має відбуватися в невеликій демократичній державі. Справляли весілля, народжували дітей, хрестили в церквах. Про це свідчить наведена
В. Маруняком порівняльна характеристика. Якщо в 1946 р. діти до 5 років становили 6,2% всього українського населення таборів, то у 1948 р. — 15, 2 %4. Тільки в британській зоні Німеччини з червня 1945 по грудень 1947 народилося в таборах 3609 українських дітей. З січня 1948 по березень 1948 народилося 1154 дітей, пересічно на місяць — 385 дітей5. У Міттенвальді впродовж 1947 р. народилося 84 дітей (померло 23 особи).
Юнаки та юнки вчилися у школах, гімназіях. Здібніші вступали в інститути чи університети. Дорослі чоловіки й жінки різного фаху займалися своєю працею, науковці, політики, письменники, мистці, музиканти, актори — своєю. Створювалися громадські, політичні, літературні, мистецькі, релігійні, наукові, освітні організації та установи, відкривалися церкви, відзначалися Великдень, Різдво, національні й державні свята, проводилися з’їзди, конференції, засновувалися нові середні й вищі навчальні заклади. Обласні центри підтримували контакти з малими поселеннями, передавали їм досвід. Спільно займалися тим, чим не могли займатися в умовах совєтської імперії — при неможливості будувати Велику, будували Малу Україну. То була Мала Україна за кількістю населення, але то була Україна, дух якої сягав вершин.
При розбіжності поглядів прихильників різних політичних угруповань, боротьбі за першість, за впливи — непорозуміння й конфлікти неминучі. Як в усіх людських спільнотах, мала місце конкуренція, боротьба за владу, за контроль над великими й малими поселеннями. Отже, тривало життя в усій повноті й моментами — в усій його неприглядності, як ворожнеча й боротьба тодішніх непримиренних сил — бандерівців і мельниківців, націоналістів і соціялістів, демократів і авторитаристів. Намагання Уласа Самчука своїми публікаціями опам’ятати ворогуючі сили, закликати їх до спільної праці й спільної боротьби з головним ворогом — російським імперіалізмом, на жаль, не дали результату, як і намагання УНРади об’єднати всі політичні сили задля боротьби за Українську демократичну державу, за побудову Самостійної України.
Охоплюючи загальну картину українського життя на “Плянеті Ді-Пі”, Улас Самчук констатує: “Отже, в мініятюрі це історія і це фокус Україна Іредента Петлюрівської концепції — Народня республіка, демократія, лібералізм… Останній віддих останньої демократії Европи Сходу, втиснений у цю щілину Европи Заходу”6.
Табірна Україна умовно була структурована на області й райони. Великі українські поселення були в обласних центрах і містах, невеликі — на провінції, в невеликих містах і селах. Найбільші українські поселення (від 2000 до 5000 осіб) містилися в американській зоні у Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Казерне), Авґсбурзі (Соме-Казерне), Міттенвальді (Єґер-Казерне), Ашаффенбурзі, Берхтесґадені (“Орлик”), Байройті (Леопольд-Казерне); у британській зоні в Ганновері та Гайденав; у французькій зоні в Штутґарті; в Австрії — у Зальцбурзі7. Умовною столицею Табірної України був Мюнхен — столиця Баварії.
Українці в поселеннях Ді-Пі проявили неймовірну активність. “Починалося з налагоджування побутових умовин руками власних майстрів, в розбитих військових касарнях, у колишніх робітничих таборах чи оселях еміґраційне громадянство доказувало подиву гідного, перебудовуючи стайні на людські житла. Табори перебудовано до непізнання завдяки зусиллям й енергії таборян. У блоках великі кімнати, відсутність туалетів, погані санітарні умови. Дві або три родини на одну невелику кімнату, а в залях — десятки. По немалих зусиллях вдалося домогтися того, що непридатні до життя приміщення, зокрема після репатріянтів, які, виїжджаючи, все нищили, — набирали людського вигляду. В колективних помешканнях появлялися доволі затишні родинні “кімнати” зі стінами з коців. Таборовики почали закладати школи, церкви, театри, робітні й мастерні, прочистили руїни, направили огрівання, водопроводи, електричний струм.
Далі буде.
————————————
1 Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. — Т. І. — Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. — С. 83.
2 Там само. — С. 101.
3 Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. — Т. І. — Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. — С. 130
4 Там само. — С. 121.
5 Там само. — С. 121—122.
6 Самчук У. Плянета Ді-Пі. — Вінніпеґ: Видання Товариства “Волинь”, 1979. — С. 9.
7 Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1976. — Т. 8. — С. 3120.
