Fata morgana (марево) блакитних веж — епіграф до творчої спадщини автора «Прапороносців» та «Собору»

Віталій АБЛІЦОВ

“Пригадуєте ту першу вражаючу фразу “Вершників”, той могутній, сповнений епічної сили заспів?.. Коли вийшли “Вершники”, в нашому студентському середовищі, поміж закоханих у літературу юних ентузіастів точились дискусії навіть з приводу цих блакитних веж: чи існують вони насправді? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з’явились вони лише в уяві письменника, в його натхненних поетичних видіннях?.. Цікавість природна, але куди важливішим було те, що, завдяки художникові, ці вежі з’явились, увійшовши в наш духовно-естетичний світ, зробивши одразу багатшими нас, і, почувалось, відтепер вони будуть із нами завжди” (Олесь Гончар “Блакитні вежі Яновського”. Письменницькі роздуми. К., 1980, стор. 116-121).
“Найщасливішими для мене, думаю, були 50-ті й 60-ті роки… Я — цілими тижнями в степах, серед сонця, повертаюсь засмаглий, як скіф; тоді Валя (дружина письменника. — В. А.) сідає за друкарську машинку — праця іде, як пісня!” (“Щоденники”, т. ІІІ, стор. 534).

Рядки про загадкові степові блакитні вежі – поетичний епіграф до всієї літературної спадщини Олеся Гончара.
Крізь цей, створений феноменальною уявою Юрія Яновського — одного з найталановитіших прозаїків вітчизняної літератури ХХ століття, укритий таємницею образ блакитних веж (і тільки через нього!), як через магічне збільшувальне скло, гадається, належить бачити й оцінювати і життєпис, і творчість автора трилогії “Прапороносці”, романів “Собор”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Твоя зоря”.
Перед Юрієм Яновським у світ літератури Олеся Гончара вводили Василь Стефаник і Михайло Коцюбинський — зрозуміло, не вони особисто, а їхня творчість, визнана європейською письменницькою елітою.
Але не тільки у колі передусім цих класиків вітчизняної словесності та їхніх послідовників належить розглядати творчий і політичний портрет Олеся Гончара. Сьогодні потрібні ширші й географічні, й літературні виднокола, щоб осягнути значущість постаті письменника, його ролі в історії української літератури.
Тим більше, що, ведучи мову про Олеся Гончара, маємо відійти від традиційних біографістичних канонів — насамперед бачити перед собою не лише його неординарну особистість, а передусім його трагічні добу й покоління. Ось чому час — теж визначальний герой наших нотаток. Це те безпощадне у своїй правдивості дзеркало на дорозі життя, про яке говорив французький письменник Стендаль (1783—1842) у романі “Червоне й чорне” (1830), визначивши двоколірність сучасної йому доби (революції і реакції, червоного гвардійського мундира та чорної сутани священика…).
Масштабність постаті дозволяє вважати Олеся Гончара повноправним представником сучасного йому і літературного, і суспільного поколінь. Обов’язково маймо на увазі, що письменнику випало жити не у вільному демократичному світі, а в суспільстві, де діячам культури провідниками тоталітарного режиму було відведене місце “гвинтиків” безвідмовного партійнодержавного ідеологічнопропагандистського механізму.
Більшість сучасних Олесю Гончару подій знайшли своє оригінальне художнє й публіцистичне відображення у його літературній творчості, але ще більше його роздумів, сумнівів, передбачень сконцентровано у щоденниках письменника, що опубліковані вже у незалежній Україні (2002—2008).
Це унікальний випадок у вітчизняній літературі — маємо і багатий творчий спадок літератора: повісті, романи й оповіданняновели; і його щиросердну сповідь, викладену у 140 зошитах та блокнотах. Сотні сторінок потаємних думок, народжених швидше за все спрагою правди, а також самотністю митця з серцем, відкритим для всього світу. У вечірніх нотатках (чомусь думається, що саме на схилі дня письменник сідав за робочий стіл у затишному кабінеті і фіксував, фіксував…) знаходимо імена багатьох колег (і однодумців, і опонентів) по творчості не тільки України, а й Європи, Америки, Азії, Австралії; імена філософів, митців, поетів, музикантів від античних часів до нинішніх.
Друзі його студентських часів захоплювалися пристрастю юнака до читання — харківські бібліотеки: публічна імені Короленка та університетська — були місцями, де його можна було завжди знайти.
— Війна застала мене в бібліотеці. Обіклавшись стосами книг та конспектів, я готувався того дня до чергового іспиту, — згадував письменник (“Розповідають майстри”, К., 1979, розділ “Як створювалися “Прапороносці”).
Олесь Гончар був енциклопедично освіченим діячем культури. У ньому ніколи не згасав невтолимий інтерес до інтелектуального життя України, Європи та світу.
“Олесь Гончар, і на батьківщині, і в інших країнах, здобув заслуженої популярності, його твори перекладені на понад 40 мов світу й видані у кількості понад 17 мільйонів примірників. Письменник володів унікальною здатністю відтворювати у своїй творчості добро, правду і красу. Ніхто з сучасних українських письменників не зробив стільки для свого народу, скільки це вдалося Олесю Гончару”, — це довільний переклад уривка з листапредставлення письменника на Нобелівську премію з літератури 1989 року, надісланого очільнику Нобелівського комітету з літератури Шведської академії Ларсу Гілленштайну професором Ла Саль університету (США) Леонідом Рудницьким.
Так сталося, що життю і творчості прозаїка й поета Олеся Гончара присвячено десятки томів вітчизняних літературознавчих досліджень, а от всебічного вивчення його інтелектуальної спадщини, зокрема, реакції зарубіжних однодумців та опонентів на творчість письменника, гадається, досі не досягнуто.
Особливо це стало зрозуміло після виходу у світ “Щоденників” Олеся Гончара — у вітчизняній літературі поставити поряд нічого (може, ще колись щось відкриється — таке трапляється в історії літератури, але сьогодні немає нічого в епістолярному жанрі, гідного нашої непростої й драматичної доби).
В один час з Олесем Гончарем діяли у вітчизняній літературі Михайло Стельмах, Леонід Первомайський, Василь Земляк, інші класики української прози, але поки що невідомо, чи вони залишили свої послання майбутнім поколінням. Якщо залишили, то нас чекають у майбутньому цікаві відкриття, якщо ті послання правдиві.
Антагоністи закидали й закидають Олесеві Гончару, що, мовляв, він належав до провладної касти, але якщо це й так, то саме дякуючи письменникові, маємо змогу побачити тоталітарний режим в Україні зсередини, порівняти радянську дійсність із життям демократичного світу (в майбутньому обов’язково будуть написані томи, присвячені історії ХХ століття; “Щоденники” Олеся Гончара посядуть у них солідне місце). Невипадково потрапили до щоденників наступні рядки, датовані 70ми роками ХХ століття:
— Декотрих колег питав: чи ведеш щоденник? Хтось дає ухильну відповідь, а хто каже відверто: “Боюсь. Адже такий час… Де гарантія, що не прийдуть з обшуком?”
Уже два десятки років минуло після смерті Сталіна, а “такий час” тривав, страх ще жив у людях, привиди кремлівських опричників ще блукали світом, шукаючи своїх жертв.
Кошмари трагічного минулого створили моторошну суспільну атмосферу, яка впливає й на наше нинішнє життя (можливо, багато хто не задумується над цим), гальмуючи відродження української державності.
І це стосується не лише літератури. Наприклад, деякі вітчизняні дослідники занадто несміливо відкривають заборонені не так і давно періоди української минувшини. Але боятися історії означає не мати майбутнього.
Це боліло Олесеві Гончару найбільше — він мав унікальну здатність відчувати реальність й талановито відображати її в художніх творах (на жаль, у період до 1991 року письменник вимушено йшов на компроміси, про що пізніше щиросердно жалкував). Та все ж він мав повне право запозичувати до своїх творів епіграф Стендаля до його роману “Червоне й чорне” — “Правда, гірка правда”.

*
В Олесеві Гончареві жив і поет, і прозаїк.
І тому є підстави твердити, що основні його повісті й романи від “Прапороносців” до “Тронки” та “Далеких вогнищ” — це об’єднані стрижневою художньою ідеєю новели (до речі, якщо відкрити сторінки історії світової літератури, то першими романами в ній були саме цикли новел).
Вітаючи молодшого колегу з виходом роману “Тронка”, Максим Рильський так і зауважив — “роман у новелах” (“Про Олеся Гончара”, К., 1978, лист “Читаю і радію”, 2 березня 1963 року, стор. 123).
Олесь Гончар своїм талантом й оригінальністю близький видатним письменникам світу від Г. Маркеса до А. Чехова, а якщо говорити про вітчизняних новелістів, то — від В. Стефаника та М. Коцюбинського, Г. Косинки та В. Підмогильного до Григора Тютюнника.
Назвавши Григорія Косинку та Валер’яна Підмогильного, треба додати до них прозаїків Миколу Хвильового, Юрія Яновського та інших письменників, котрі стали жертвами сталінського терору проти національної творчої інтелігенції та переслідувань у трагічні 30ті та 40ві роки ХХ століття.
Коли накотилася післявоєнна каральна хвиля, вже масово не розстрілювали, але й не дозволяли писати правду, змушуючи письменників шукати вихід лише в компромісах із собою.
Письменницький пленум 1947 року, ініційований однодумцем Сталіна — Кагановичем (відряджений тоді Кремлем до Києва на місце очільника комуністичної партії України), вкотре роз’єднав творчу інтелігенцію на два табори, представники яких звинувачували один одного в усіх смертних гріхах й у такий варварський спосіб переконуючи Москву у своїй відданості.
Поет Микола Бажан огульно критикував свого друга Юрія Яновського, звинувачуючи його в “українському буржуазному націоналізмові” (традиційний московський вирок, котрий використовувався кремлівською пропагандою аж до 1991 року — відродження України як незалежної держави). М. Бажана засудила навіть рідна мати, сказавши синові, що ніколи не пробачить йому цей гріх.
П’ять днів тривав той вересневий пленум спілки письменників України 1947 року. Півгодини свого виступу Лазар Каганович присвятив Юрію Яновському, котрий тоді виніс на суд читачів роман “Жива вода”:
— Это не “живая вода”, а “мертвая”. Много собак в книге, очень много.
Молодий, недосвідчений Олесь Гончар теж приєднався до критики старшого покоління — тих, хто уник сталінських репресій 30х років, про що все життя каявся, як свідчать сторінки його щоденників.
Виступ Кагановича тривав дві з половиною години.
Вірш М. Рильського “Я син країни Рад” трактувався непрошеним “московським гостем” як прославлення Центральної Ради Української Народної Республіки (?!).
1954 року Ю. Яновський помер і спочатку був похований на Байковому кладовищі осторонь від почесних місць. Але коли Микита Хрущов, прибувши до Києва, захотів відвідати могилу письменника, за ніч видатного прозаїка перепоховали на центральній алеї.
До 1953 року в Києві постійно відбувалися наради та пленуми, на яких піддавалися безпідставній критиці класики вітчизняної літератури.
Під постійним тиском тоталітарного режиму перебувала вся творча інтелігенція України, що не змогла усунути ні хрущовська “відлига”, ні навіть лібералізація радянського життя, впроваджувана під час горбачовської “перебудови” у другій половині 80х років.
Одвічна імперська політика Москви закономірно призвела до того, що вчорашні країнисоюзники по боротьбі з фашизмом відразу по війні стали її опонентами — розпочалася “холодна війна” (до речі, цей термін походить ще з ХІV століття, а повернув його у сучасну суспільну свідомість відомий англійський письменник Джордж Орвелл (1903—1950).
Літературний журнал “Сучасність” (заснований і видавався тривалий час за кордоном, в Україні — з 1992 року) 1980 року поширив інформацію, яка одними читачами сприймалася серйозно, а більшістю як гіркий гумор.
Відомий англійський симпатик України письменник й історик Тімоті Гартон Еш (хоч як дивно, але, здається, в сучасній Україні маловідомий) нібито запропонував “План Свіфта”: зміст його у тому, щоб європейські країни, які знаходяться між Німеччиною та Росією (Латвія, Литва, Естонія та Україна (очевидно ж, і Польща) помінялися місцями з Німеччиною, яка начебто прагне зближення з Росією.
Мовляв, країни від Латвії до Польщі та України тоді стануть справді європейськими.
Порізному оцінимо цей фантастичний план, але він ще раз наголошує на тому, як складно знайти взаєморозуміння між народами.
Наблизити людей — прихильників різних ідеологій, ще важче.
А ще складніше створити атмосферу суспільної злагоди, особливо ж дружній діалог між літературними поколіннями.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment