Валентина СЕМЕНЯК,
НСПУ, м. Тернопіль
Дуже часто старші люди, підсумовуючи розмову, ніби між іншим кажуть: “На все свій час”. Ця фраза звучить скрізь і всюди. І тільки нещодавно вона почулася мені не такою, як завжди. Подумалося: “А який він, отой свій час?”.
Час як такий, зрозуміло, космічна величина, проте на Сході кажуть ще інакше, глибинніше: “Час — це Бог, не розтрачуйте його намарно”. Коротко і зрозуміло. Якраз це визначення асоціюється зі всеохопністю і водночас безмежністю, більше того — з недосяжністю. Насправді ж дещиця цього часу належить і нам з вами, адже ми його мікроскопічна часточка. Неймовірно, але факт. Однак “свій час” — поняття набагато стисліше і проникливіше. Все, що нас оточує, також має… свій час. Візьмімо для прикладу природу, зокрема пори року. Весна, літо, зима, осінь — все має свій час. Життя людини також: народження, дитинство, юність, зрілість, старість, перехід із земного в іншу форму життя. На все відведений свій час. Навіть небесні світила його мають. Уявімо на хвильку, що б могло бути, якби сонце не захотіло вранці сходити над світом, а увечері — заходити? Тоді б порушився природний цикл і все (катастрофічне руйнування) відбулося б за невтішним принципом “доміно”. Це треба просто прийняти, усвідомити і зрозуміти. Недарма ж хтось колись сказав: “Жили наші діди — не знали біди, стали жить онуки — набралися муки”. А все тому, що порушувався принцип “вчасності” і космічного порядку замість сталого поняття “на все свій час” вкралося інше — хоч гірше, аби інше. Але де гарантія, що те інше буде на часі, що воно буде вчасним і нічого не порушить? От скажімо, останнім часом багато балачок за нейроінтерфейс (замінник смартфонів, який має допомогти людям обмінюватися думками). Подумалось: а що, наші люди вже настільки готові до телепатії? Мене це насторожує. Бо, враховуючи ментально-емоційний рівень всього людства (мова про всіх, незалежно від національності), так не довго і до дідька в зуби. Вже була колись цивілізація із загадковою назвою Атлантида — спілкувались телепатично, навіть літали з допомогою думки. І де вони зараз? До чого тут це? Нейроінтерфейси не на часі. Треба спочатку відпрацювати Живе спілкування. Чим більше заглиблюємось у нано-технології, тим далі віддаляємось від самих себе. А з цим у нас уже прірва. 100 років самотності (майже за Габріелем Маркесом) інтелектуального і духовного (перепрошую за тавтологію) — Духу на території, відведеній нам Богом. Щоб глибоко пізнати довколишній світ, спочатку треба пізнати самих себе. За часи радянщини ми не робили ані того, ані того. Тому й не треба дивуватись, що пізнаємо його згодом, але через біду, криваві війни, голодомори. І ще один важливий момент. Коли ми безкінечно згадуємо минуле — призначену життєву енергію для сьогодення добровільно віддаємо в минуле. Куди думка — туди й енергія. Коли ж мріємо про майбутнє — частково енергію посилаємо туди. Візьмімо собі на замітку: оскільки думка матеріальна, то куди її посил — туди й енергія. А що залишаємо собі для реалізації сьогодні?
Якось у лекційній аудиторії зібралося чимало слухачів. Індійський професор обвів усіх присутніх мудрим поглядом і запитав: “Підніміть, будь ласка, руки ті, хто у цю мить думає про минуле”. Руки підняла добра половина аудиторії. “О’кей, підніміть руки ті, хто зараз думає про майбутнє”, — знову попросив професор. Руки підняла друга половина зали. “А чи є тут ті, хто тут і зараз, але думає про сьогодення?”. Уявіть, жодної руки. “Ну, тоді мені нема з ким спілкуватись”, — сказав професор і залишив приміщення, так і не розпочавши лекцію. Своїм запитанням він показав нам, що ми були ще не готові сприйняти інформацію, яку він хотів нам дати. Іншими словами — ще не настав “наш” час.
Біжимо, поспішаємо, не помічаємо довколишнього світу, який час від часу посилає нам важливі підказки через певні знаки. Відтак тотальна втома, незадоволення, роздратування, зрештою — розчарування і депресії. Зверніть увагу: навіть термін з’явився “синдром хронічної втоми”. В основі слова “хронічний” закладено інше слово грецького походження — хронос, що означає час, тобто щось таке, що незмінне і постійне. На дотик і на смак його не відчути. Хоча… То що, не треба поспішати жити? Треба, але поспішати не поспішаючи, і тоді у вас буде на все свій час.
