Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці ведення Шевченкового Щоденника. Розпочавши його у червні 1857 р., Тарас Григорович вів записи протягом січня—травня 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському.
Цього місяця історикшевченкознавець Володимир Мельниченко коментує поетові нотатки від 11, 12 і 13 квітня 1858 р., в яких згадано більше десяти петербурзьких друзів і приятелів Шевченка.

11 квітня
Поручил Каменецкому хлопотать в цензурном комитете о дозволении напечатать “Кобзаря” и “Гайдамаки” под фирмою “Поэзия Т. Ш.”. Что из этого будет?
Зашел по пути к певцу-актеру Петрову. Он только потолстел, а она, увы! из миленькой Анны Яковлевны сделалась почтенная, но все-таки милая старушка. Непрочный пол! Забежал к Семену, выпил рюмку водки и пошел к Корбе обедать. Скучно и грязно, как у старого холостяка, и вдобавок у военного. Вечером у Белозерского слушал новую драму Желяковского (Совы) и с успехом доказал Сераковскому, что Некрасов не только не поэт, но даже стихотворец аляповатый.

Поручил Каменецкому хлопотать в цензурном комитете…
Каменецький Данило Семенович (бл. 1832—1880) — український фольклорист і етнограф, управитель друкарні П. О. Куліша в Петербурзі. Шевченко познайомився з ним на початку квітня 1858 р. За дорученням Шевченка Д. С. Каменецький якраз у квітні 1858 р. з’ясовував у Петербурзькому цензурному комітеті можливість нового видання творів поета.

…под фирмою “Поэзия Т. Ш.”.
Тарас Григорович представив у процесі цензурного провадження рукопис “Поезія Т. Г. Шевченка. Том первий”, але 28 листопада 1859 р. йому дозволили видати лише збірку раніше друкованих творів, що вийшла в світ 1860 р. під назвою “Кобзар”.

…к певцуактеру Петрову.
Петров Йосип Опанасович (1806—1878) — український і російський оперний співак (бас), педагог. У 1830—1878 рр. співав на сцені Петербурзького оперного театру, був першим виконавцем партій Сусаніна і Руслана в операх М. І. Глинки. Поет познайомився зі співаком ще в 1840 р., а потоваришував після повернення з заслання, любив і цінував як актора. У Щоденнику є запис: “Петров в роли Сусанина попрежнему хорош…” (17 квітня).

…из миленькой Анны Яковлевны…
Петрова Ганна Яківна (дівоче прізвище — Воробйова; 1817—1901), дружина Й. О. Петрова, відома оперна співачка (контральто) 1830—1840х рр. Шевченко познайомився з нею ще до заслання.

…сделалась… милая старушка.
Г. Я. Петровій було тоді трохи більше 40 років, і вона була молодшою від поета. Втім, йому було достатньо для емоційного судження лише того, що жінка не залишилася такою ж “миленькою”, як півтора десятиліття тому. Мовляв, “непрочный пол!”. Але, зустрівши 1 квітня тридцятичотирирічну М. С. Кржисевич, з якою бачився ще до заслання, записує: “Едва заметно постарела. На удивление прочная землячка”, а 6 травня знову занотовує про неї: “…Она нас встретила резвая, весёлая, молодая, как и десять лет назад”.

Забежал к Семену, выпил рюмку водки…
ГулакАртемовський Семен Степанович (1813—1873) — український композитор і оперний співак (баритон), автор першої української опери “Запорожець за Дунаєм” (1863). Шевченко познайомився з ним восени 1838 р. у Петербурзі, й відтоді їх пов’язували дружні стосунки.
Після повернення в Петербург поет багато часу проводив зі співаком, принаймні Семен згадується на петербурзьких сторінках Щоденника понад 30 разів. Отже, Шевченко у друзів і приятелів випивав, як правило, не чашку чаю, а “чарку горілки”. Коли ж і чай траплявся, то гість, як згадував М. I. Костомаров, “наливав таку кількість рому, що всякий інший, здавалося, не встояв би на ногах”. Є підтвердження цій петербурзькій звичці Шевченка й у спогадах К. Ф. Юнге: “Тільки дивіться не ром з чаєм, а чай з ромом”, — говорила я, сміючись, коли ставила перед ним гранований графинчик”.
Втім, у сім’ї Толстих або у С. С. ГулакаАртемовського поет був у безпеці. Та в інших випадках, скажімо, з давнім поетовим знайомим І. Л. Дзюбиним чи П. А. Круневичем (польський політичний засланець, лікар, який у Петербурзі лікував Шевченка), як свідчать записи у Щоденнику, було складніше:
“…Пообедал с Дзюбиным… не совсем умеренно…” (4 квітня); “…Я под предлогом болезни не поехал на лукулловский обед… С непривычки можно сурьезно захворать” (5 квітня); “Вечером зашел к Кроневичу (П. А. Круневичу. — В. М.)…” (8 квітня). У результаті наступного дня лише одна фраза: “Квитался за неумеренный ужин…” Очевидно, що цей украй короткий запис у Щоденнику був уособленням не лише втраченого поетом дня, про який йому не було чого доброго записати, а й узагалі всієї петербурзької драми з “обідами” та “вечерями”.
Характерно, що у М. С. Щепкіна в Москві за частих дружніх зустрічей, званих обідів і знайомств у Шевченка жодного разу не траплялося надмірної випивки, нездорового застілля, не було через це жодної безсонної ночі чи пропащого дня, як це неодноразово траплялося в Нижньому Новгороді та в Петербурзі.
Михайло Семенович оберіг би!

…пошёл к Корбе обедать.
Корбе Іван Михайлович (1800—1868) — генералмайор у відставці. Шевченко познайомився з ним у Петербурзі під час навчання в Академії мистецтв (не пізніше 1840 р.). І. М. Корбе служив тоді у Військовому міністерстві по інтендантській частині й належав до кола Тарновських, Є. П. Гребінки, братів Кукольників та інших спільних знайомих. У 1844—1847 рр. Шевченко зустрічався з І. М. Корбе в Україні — у Києві, а також у його маєтку в селі Вейсбахівці, де збиралися Я. де Бальмен, В. О. Закревський, М. А. Маркевич та ін. У 1852 р. через казанську комісаріатську комісію, яку очолював І. М. Корбе, С. С. ГулакАртемовський переслав у Новопетровське укріплення гроші, котрі нібито був винен Шевченкові за акварельний портрет. У листі до С. С. ГулакаАртемовського від 1 липня 1852 р. Шевченко просив передати І. М. Корбе подяку за його участь у “добрій справі”.

…у Белозерского…
Білозерський Василь Михайлович (1825—1899) — український громадський і літературний діяч, журналіст і педагог. Закінчив у 1845 р. Університет св. Володимира в Києві. Один із організаторів КирилоМефодіївського братства. Заарештований 1847 р., був відправлений під наглядом на службу в Олонецьку губернію. У середині 1850х рр. повернувся до Петербурга.
У 1861—1862 рр. В. М. Білозерський редагував журнал “Основа”, в якому було надруковано багато Шевченкових поезій. Саме В. М. Білозерський підготував для журналу першу публікацію поетового Щоденника. Про нього залишилися теплі й високі Шевченкові слова: “От ще щира християнська душа”.

…слушал новую драму Желяковского (Совы)…
Ішлося про драму “Зорський” польського поета і перекладача Е.В. Желіговського (псевдонім — Сова), на читання якої у В. М. Білозерського запросив Шевченка сам автор. Використану Е.В. Желіговським у цій драмі білоруську пісню “Посаджу коло хатини” Шевченко переклав українською мовою (“Подражаніє Едуарду Сові”).
Посажу коло хатини
На вспомин дружині
І яблуньку і грушеньку,
На вспомин єдиній!

… доказал Сераковскому…
Сераковський Зигмунт (1826—1863) — діяч польського національновизвольного руху, військовик, журналіст. Уперше зустрівся з Шевченком у Петербурзі 28 березня 1858 р. (Див. Шевченківська енциклопедія. Т. 5. К., 2015. С. 715—717).

…что Некрасов… стихотворец аляповатый.
Радянський літературознавець І. Я. Айзеншток (1900—1980) висловив думку, що йшлося не взагалі про творчість М. О. Некрасова, а лише про його конкретну поему “Тишина”, опубліковану у вересневій книзі “Современника”. В ній, особливо в четвертій главі, прозвучало славослів’я Олександру ІІ — поет писав про народ, який, “стекаясь к алтарю”,
Хвалу всевышнему возносит
И благодушному царю.
Академік А. М. Лобода (1871—1931) допускав, що в оцінці Шевченка відобразився вплив С. Т. Аксакова та П. О. Куліша, котрі не любили М. О. Некрасова. Сучасний літературознавець М. Й. Назаренко вважає, що “імовірнішою здається суто естетична несумісність поетів: Некрасов відійшов від тієї романтичної традиції, яка приваблювала Шевченка — читача”.

12 квітня
Снег, слякоть, мерзость; невзирая на все это, отправились мы, т. е. я, Семен и М. Лазаревский, в Академию смотреть выставку. Во избежание простуды завернули к Смурову, выпили по рюмке джину и проглотили по десятку устриц. С выставки пошли мы на званый обед к графине Н[астасье] И[вановне], данный ею своим близким многочисленным приятелям по случаю моего возвращения. За обедом граф Ф[едор] П[етрович] сказал коротенькое слово в честь милостивого царя. А в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов. Потом Щербина и в заключение сама графиня Н[астасья] И[вановна]. Мне было и приятно, и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести. Для меня это было совершенно ново. Семен заметил, что за столом все были бледны, тощи и зелены, кроме несчастного изгнанника, т. е. меня. Забавный контраст.
После обеда повез меня Сошальский к землячке М. С. Гжесевич, а часу в первом к Борелю. А от Бореля к Адольфине, где я его и оставил.

…отправились… в Академию смотреть выставку.
У той час в Академії мистецтв була розгорнута виставка робіт її академіків і учнів. Шевченко вже побував на ній 6 квітня, тобто напередодні відкриття, занотувавши, що “пейзажі переважно перед іншими видами живопису мені впали в очі”. Тарас Григорович приходив сюди 24 та 25 квітня і цього дня написав у листі до С. Т. Аксакова: “…Выставка случилась в Академии художеств, которой я так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо!.. Выставка немногочисленна (було виставлено 245 творів. — В. М.), но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!”.

…завернули к Смурову…
Ішлося про Сергія Герасимовича Смурова — власника гастрономічної крамниці з рестораном на Великій Морській вулиці, що користувався популярністю серед заможної публіки.

…выпили по рюмке джину и проглотили по десятку устриц.
Між іншим, і горілку, перегнану з ялівцевими ягодами, і делікатесний стіл із устриць Тарас Григорович смакував у Петербурзі ще до заслання. Принаймні 2 липня 1857 р. він занотував у Щоденнику спогад про те, як у 1841 р. малював портрет (не зберігся) аристократа, ротмістра В. П. Апрелєва, за який гонорару так і не отримав. Зате той приносив із собою непогану закуску та випивку, що складалися “из 200 устриц, четверти холодной телятины, 6 бутылок портеру и 1 бут. джину. Все это съедалось и выпивалось в продолжение сеанса самым дружеским образом”.
Що значить здорова та ненаситна молодість!

…к графине Н[астасье] И[вановне]… граф Ф[едор] П[етрович]…
Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817—1889) — дружина Ф. П. Толстого. Толстой Федір Петрович (1783—1873) — російський медальєр, скульптор і живописець, у 1828—1859 рр. — віцепрезидент, а з 1859 р. — товариш президента Академії мистецтв. Починаючи з 1855 р. подружжя клопоталося про звільнення Шевченка із заслання.

…слово в честь милостивого царя.
Той рідкісний випадок, коли Шевченко не допустив навіть у Щоденнику не лише засудження ненависного йому царя, а й найменшої іронії на його адресу.

…сказал… слово Николай Дмитриевич Старов.
М. Д. Старов (1823—1877) — педагог, у 1850ті рр. — викладач історії та російської словесності в 1му кадетському корпусі й, водночас, учитель дочки Федора та Анастасії Толстих Катерини (пізніше, за чоловіком, — Юнге). “Ліберальне слово” М. Д. Старова Шевченко переписав до Щоденника 17 квітня 1858 р. У ньому, зокрема, зазначалося, що “нещастя Шевченка закінчилось, а разом з тим знищено одну з кричущих несправедливостей”. М. Д. Старов також наголошував, що Шевченко “своїми стражданнями підтримав те святе вірування, що справжню моральну природу людини не в силах придушити ніякі обставини!..”

Потом Щербина…
Щербина Микола Федорович (1821—1869) — російський поет. Шевченко знав його твори ще в Петербурзі, в засланні цікавився творчістю поета.
М. Ф. Щербина разом із родиною Толстих сприяв визволенню Шевченка із заслання. Невдовзі після приїзду поета в Петербург, 5 квітня 1858 р. А. І. Толстая запискою запросила М. Ф. Щербину до себе для знайомства з Шевченком. Наступного дня поети вперше зустрілися у Толстих. Шевченко записав у Щоденнику: “…Лично познакомился с поэтом Щербиною”.

Мне было и приятно, и вместе неловко.
Це те, про що писав Шевченко ще 30 березня: “Боюся, як би мені не зробитися модною фігурою в Пітері”. Адже Тараса Григоровича, бувало, хвалили не за творчість, а “в честь… довготерпіння…”

Для меня это было совершенно ново.
Певно, що ці поетові слова стосувалися саме петербурзького “званого обіду” в сім’ї Толстих. Адже 25 березня, на свято Благовіщення, тобто менше ніж за три тижні, справді перший “званий обід” на столичному рівні влаштував Шевченкові в Москві його друг М. О. Максимович.

…повез меня Сошальский…
Достатніх відомостей про нього немає. Можна лише припустити, що це хтось із багатих земляків Шевченка, можливо К. Г. або Є. Г. РозаліонСошальський із Куп’янська Харківської губернії.

…к землячке М. С. Гжесевич…
Ішлося про Кржисевич Марію Степанівну (дівоче прізвище Задорожня; 1824—1905) — небогу поміщика Г. С. Тарновського. Ще в листі до нього від 26 березня 1842 р. Шевченко писав: “Я чув, що в вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої “Гайдамаки”, бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю “Черницю Мар’яну”, к Великодню думаю надрюковать. Це вже буде не возмутительное”. Одна з тих дівчат і була вісімнадцятирічна Марія. Припускають, що поет познайомився з нею 1843 р. у Качанівці. О. С. АфанасьєвЧужбинський згадував, що в лютому 1846 р. у Ніжині Шевченко відвідав М. С. Кржисевич, яка, за словами мемуариста, була тоді відомою красунею в Україні й “дурила всім голови”. Між іншим, нею захоплювався російський композитор М. І. Глинка, який протягом 1842—1856 рр. листувався з М. С. Кржисевич і подарував їй низку своїх творів з автографами.
Шевченко написав портрет М. С. Кржисевич, подарував їй офорт “Притча про виноградаря”, неодноразово згадував на петербурзьких сторінках Щоденника (1 квітня, 6, 13, 16 травня 1858 р.).

…к Борелю.
Ішлося про фешенебельний ресторан на Великій Морській вулиці, відомий у Петербурзі за ім’ям його власника.

…от Бореля к Адольфине…
Ішлося про специфічний заклад, подібний до того, який тримала мадам Гільде у Нижньому Новгороді. Тарас Григорович одного разу (1 січня 1858 р.) назвав його “храмом Пріапа”. У давньогрецькій міфології Пріап — син Діоніса і Афродіти, бог садів і виноградників, плодючості та дітородіння, покровитель плотських насолод, а римляни вважали Пріапа ще й покровителем повій, звідників і гуляк.
Про відвідання Адольфіни поет записав і 16 травня, між іншим у той вечір, коли в Петербурзі був М. С. Щепкін: “… С Сошальским и Семеном в восторге заехали ужинать к Борелю и погасили свои восторги у Адольфины. Цинизм!” А наступного ранку: “Из приюта Адольфины в 7 часов утра отправился к М[ихайлу] С[еменовичу]…”
Певно, що Адольфіна була Шевченкові відомою з 1840х рр. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати дві фрази з його листа до М. М. Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 р.: “Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите… Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива”. Тож Адольфіна тоді була значно молодшою й, мабуть, милішою, але бізнес її процвітав і через десять років із лишком. Щодо Ізлера, то це власник відомого ресторану в Петербурзі.
Сталося так, що Шевченкові записи про Гільде й Адольфіну зовсім не знайшли відображення, скажімо, в знаменитому літопису П. В. Жура “Труди і дні Кобзаря”, що складає останній том Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах. А в Алфавітному покажчику імен до 5го тому цього видання, в якому опубліковано Щоденник, Адольфіна відсутня, тоді як Гільде згадується, як і у поета, шість разів, але без будьякого коментаря.
На мій погляд, із такою практикою необхідно, нарешті, покінчити. Тарас Григорович нікого, зокрема його майбутніх біографів і коментаторів, не уповноважував самочинно вилучати названі ним імена та прізвища чи замовчувати інформацію про них. Більше того, він не має найменшої потреби в охоронцях його морального обличчя. Ще відомий український літературознавець О. І. Білецький (1884—1961) точно виснував, що в подібних епізодах у Щоденнику Шевченко “не сповідається і не кається”. Тож справжні шанувальники Шевченка потребують істинно наукових і точних коментарів до кожного рядка його Щоденника і мають на це право.

13 квітня
От Н. Д. Старова поехали мы с Семеном к М. В. Остроградскому. Великий математик принял меня с распростертыми объятиями как земляка и как надолго отлучившегося кудато своего семьянина. Спасыби йому. Остроградский с семейством едет на лето в Малороссию. Пригласил бы, говорит, и Семена с собою, но боится, что в Полтавской губернии сала не хватит на його продовольствие.
Обедал у Семена, вечер провел у графини Н[астасьи] И[вановны]. Слушал стихотворения Юлии Жадовской. Жалкая, бедная девушка!

…поехали мы… к М. В. Остроградскому.
Остроградський Михайло Васильович (1801—1862) — математик, один із засновників петербурзької математичної школи, академік Петербурзької (з 1830 р.) і кількох іноземних академій. Народився в Полтавській губернії, підтримував тісні зв’язки зі своїми земляками. Шевченко познайомився з ним під час навчання в Академії мистецтв, про що свідчить згадка про М. В. Остроградського у повісті “Художник”: “Я лично и хорошо знал гениального математика нашего Остроградского…” С. С. ГулакАртемовський, із яким приятелював М. В. Остроградський, сприяв відновленню і зміцненню цього знайомства після повернення Шевченка до Петербурга. М. В. Остроградський згадувався в запису від 1 травня: “…Прошли к Остроградскому с намерением там и пообедать…” (він мешкав на Васильєвському острові, на початку 7ї лінії). Збереглася записка М. В. Остроградського з запрошенням Шевченка на обід, яка точно не датована: “Приходьте сьогодні обідати”.

Остроградский с семейством едет на лето в Малороссию.
Академік виростав у сільському оточенні, володів українською мовою, знав народний побут і звичаї, щоліта відвідував рідні місця.

…сала не хватит на его продовольствие.
Жарт М. В. Остроградського нагадує про те, що й Тарас Григорович любив український національний продукт. Наприклад, у травні 1859 р. він написав В. В. Тарновському (молодшому), який щойно приїхав із України в Петербург, мабуть, найкоротший свій лист, відправлений, очевидно, з кимось із приятелів: “Вручителю сего вручите сало. Т. Шевченко”. Наприкінці того ж року поет просив брата Варфоломія Григоровича вислати йому до Петербурга смаженої ковбаси: “Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було!” М. М. Білозерський згадував, як земляки з Борзенщини прислали Шевченкові сала й наливок. Може, саме про цей випадок писав діловод Академії мистецтв О. О. Благовєщенський: “Якось він одержав із рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку”.
Шевченкові друзі також шанували сало. Скажімо, в архіві знайшов я лист М. О. Максимовича до дружини Марії Василівни з Москви в Україну на Михайлову гору, написаний у листопаді 1858 р.: “Питаєш, моя голубко, якого мені гостинця прислати сюди? А вже ж сала, доброго такого, якого только добути можна!” (Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. 32, № 6, арк. 2 зв.).
От уже справжні, щирі й щедрі українці!

Слушал стихотворения Юлии Жадовской.
Жадовська Юлія Валеріянівна (1824—1883) — російська поетеса, друкувалась у столичній пресі. На час зустрічі з Шевченком видала поетичну збірку та роман “Осторонь од великого світу”. Повне зібрання її творів вийшло у світ аж після смерті авторки — 1885—1886 рр. у Петербурзі. Ю. В. Жадовська була калікою від природи (народилася без лівої руки). Шевченко не висловив свого ставлення до віршів Ю. В. Жадовської, але співчутливо поставився до неї.