Свідки великого злочину

Едуард ОВЧАРЕНКО
У Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” працює виставка “Сторожові правди”, яка розповідає 10 історій понад 90річних мудреців про Голодомор.
Цьогоріч Україна і світ вшановують 85ті роковини геноциду українців — Голодомору. З кожним роком тих, хто його пережив, стає все менше, їм уже за 90 років, і рано чи пізно настане той момент, коли останній свідок цього злочину відійде у вічність.
Влітку 2017 року співробітники Національного музею “Меморіал жертв Голодомору” здійснили експедиційні виїзди до сіл Фастівського, Баришівського, Обухівського і КиєвоСвятошинського районів Київської області та міста Києва, де записали свідчення людей, жертв Голодомору і одночасно — свідків злочину.
Спогади незнайомих між собою людей вразили типовістю: десятки почутих історій розкривають однакові методи чинення геноциду, використання у людиновбивстві українців місцевих люмпенів, яких очолювали надіслані здалеку партією уповноважені, свідчать про нелюдські страждання від тортур голодом, які їм довелося пережити в дитячому віці. Разом із тим через невимовний смуток від втрат найближчих людей, загубленого дитинства, скаліченої долі проступає стійкість духу цих літніх людей. Саме з цього виникла ідея проекту: розповісти про Голодомор через призму окремих персональних оповідей.
Пропонуємо увазі читачів “СП” кілька з них.
Галина Рих, 1922 р. н. Голодомор пережила в с. Березань на Київщині:
“Розкуркулення — це 1929 рік. Спочатку обійшли совєти багатих. Приходять, все забирають; тих на Сибір, розпоряджаються майном. Коні забирають. Там, де був великий сарай у простих людей, туди заводять коні. Коням же треба заготовить їжу та тоді приводить. А вони, як назвозили, коні дохнуть… Солому достають з покрівлі, корови дохнуть… А людей висилають… Це щось страшне… А навозять туди таких дуже бідних, у багатих хати. Таких, що вони і в колгоспи на роботу не ходили. Тут же після цього, можна сказать, і голод почався…
…Були ж млини, та млини стоять, бо голод. Голод і все. Як розживеться хто жменечку чого там, щоб змолоть… У нас батько зробили жорна. А жорна там так, під сподом камінь і зверху камінь і треба вручну молоть. Мололи… Були активісти, вони знали у кого жорна. І заявили вони: “Значить, вони щось десь дістають, що вони мелять”. Представник із Києва приїхав і наші активісти, березанці, повели у кого жорна. Приходять до нас… Троє дітей… Як бить жорна? Батько каже: “Що ж ви робите??? Страданіє, голод отакий… Погібаніє!.. Той київський: “Погібайте, нам без інтересу, що ви погібаєте…” І взяли побили жорна… Ми плачемо: “Дядечку, не бийте жорна!”… Побили…”
Олександра Зверховська, 1919 р. н. Голодомор пережила в с. Мар’янівка Васильківського району Київської області:
“І пішла це голодовка, пішло, падають люди страшне, подивишся, собак нема вже у селі, поїли всі собаки. Там село у нас друге Оленівка називається, і там жінка свою дитину з’їла в Оленівці. Ну й пішло воно, пішло далі…
…Як вони почали, хто не пишеться (до колгоспу)… грабить, так у них колки були желізні, такі вищі їх і ходять скрізь, може, в землю заховане, скрізь шукали ходили. У нас вдома скирта стояла така і ми заховали туди мішок пшениці, а в клуню поховали, в горшки понасипали всього і під солому позапихали, поприкидали: понаходили все чисто, найшли ті горшки, найшли ту скирту, розкидали по всьому подвір’ю, мішок забрали, остались ми, немає нічого вже. В хаті нема, даже зернинки нема. Ну що ж лободу варимо, кропиву і лободу… І вже до того доходить, що ми падалі. А вони ходять…
…А сестри ті, позаписувалися і одної до нас: “Пишіться, пишіться, бо пропадете”. Ну я тоді до мами кажу: “Мамо, давайте запишимося”. А вони кажуть: “А хто ж у нас буде робить у тому колгоспі?” Ось вони приходять, я рада записалася. На другий день приходять, приносять три сапи, приносять і мамі, і мені, і тій сестрі — ідіть на поле полоть. Ідем ми, падаєм, ідем, вийшли, падаєм, не можем полоть, ми ж голодні, нічого не їли. Ну що ж, дожили до обіда. Там казан вариться, якось мученькою заколотили таку “шуфту”. Ось гукають нас: “Ідіть обідати, ідіть”. Дали нам, попоїли… Рано встали, пішли голодні зовсім, нічого не їли. Ось в обід вони знову варять ту, напоїли нас там. А тоді пройшло з тиждень, коли два кіла муки нам дали. І тою мукичкою, ми стали, ту кропиву і лободу стали засвачувати, почали засвачувати той бур’янець, а тоді пройшло дальше, нам ще трошки щось нам добавляли і так вижили…
…А люди падали, страшне падали, падали, падали. Ідеш це і — лежить. Ідеш, переступаєш, а воно вже лежить… І що ж ви думаєте, що голодовка так скоро пройшла, а на другий год, а на третій год, не було нічого…”
Марія Величко, 1926 р. н. Голодомор пережила в с. Лютенські Будища Зіньківського району Харківської (нині Полтавської) області:
“Розкуркулили. Заставили батька, щоб він одвів лошадь в колхоз, щоб дали даром, для всіх. Батько не одвіз… Прийшли до нас усі веші (забрали), сказали, що будуть торги — на торгах продавали мамин сундук. Як робилося: собралося дуже народу багато… Вони беруть на рогач, піднімають: “Кому юбка? Кому кохта? Кому те?” Накинули голубий платок наш з білой такой кайомкой, красивий. Я ж сказала: “Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?” А вона сказала що: “Це все буде ваше – твоє і Сашино”. І взяли його продавать… Я дуже плакала як продавали…
…У мами було багато дукачів золотих. …Коли началась голодовка (продали то ж наші вєщі мамині), остались ми без нічого. А дукачі мама ховала… У її євреї жили на селі… В них лавка була, називалась, магазин тепер… Вони приймали золото за муку. І мама оце піде, візьме золоту п’ятьорку чи як вона… понесе, дадуть нам скілько муки, вона якусь затірку зробе, зваре…”
Святійший патріарх Київський і всієї РусиУкраїни Філарет (в миру Михайло Денисенко), 1929 р. н. Голодомор пережив у с. Благодатне Амвросіївського району Донецької області:
“Я, звичайно, всього не усвідомлював. Але і батьки мені розповідали, і я сам цього свідок. Значить, у 32му році урожай був. Але по селу в 33му році, і в 32му їздили і забирали хліб… Приходили солдати, червоногвардійці з гвинтівками і шукали, чи не сховано зерно…
Якщо — я так вже потім розумів — це був звичайний голод, то для чого в людей забирати хліб?! Для того, щоб вони повмирали? А значить вони спеціально робили це, щоб люди повмирали. Не тому, що в них хліба не було — хліб у них був! Але вони хліб цей забирали! І не просто забирали, а вишукували, щоб не сховали!..
…Так, другий факт. Батько мій працював на цементному заводі, який поруч з селом. На цьому заводі хліба не давали робітникам. А ось на шахтах — хліб давали. І тому батько мій покинув цементний завод і з сім’єю переселився в 33му році на шахту, тому що там давали хліб…
…Із колгоспу все зерно забрали, потім, коли наступила посівна кампанія, тоді зерно привозили для того, щоб посіять на поля…
…І тому, це я вже потім… в ті роки я над цим питанням не задумувався. Коли виникло питання про Голодомор, про геноцид, то став обдумувати і ось дійшов висновку, що справді це був не просто голод, це було знищення через голод українського населення. Українського!..
…Треба бути сильною державою, тоді геноциду не буде. А коли будемо рабами, то з нами будуть робити, що захочуть. А коли будемо сильними, то з нами нічого не зроблять… Що для України треба? Єдність всього населення України. Єдність приведе до міцної держави. Тому що в нас є все для того, щоб ми були сильною державою. В нас є земля, а земля має велике значення і в майбутньому буде мати ще більше значення… Ми повинні свою землю берегти, нікому не продавати і працювати на своїй землі…”
Також на виставці представили спогади Зіновія Масла, 1922 р. н. (с. Півні Фастівського району Київської області); Ганни Сороки, 1925 р. н. (с. Ріжки Таращанського району Київської області), Костянтина Пилявського 1920 р. н. (с. Колибабинці Хмільницького району Вінницької області); Тамари Бедренко, 1928 р. н. (с. Кожанка Фастівського району Київської області), Миколи Онищенка, 1925 р. н. (с. Роза Бердянського району Запорізької області) та Олексія Кривоноса (с. Савиці Срібнянського району Чернігівської області).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment