До виходу в світ у київському видавництві «Наша культура і наука» 21-го тому канадсько-українського проекту «Запізніле вороття»*
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Біблія в перекладі зі староєврейської означає Книга Книг. Книгу цю писали, переписували, перекладали й множили різними способами впродовж понад 1700 років спадкоємці більше ніж 60 поколінь різних народів світу, й відтоді не зазнала вона практично жодних змістових відхилень від оригіналу.
Повний переклад Святого Письма здійснено понад 250-ма мовами світу, окремі книги перекладали ще й 740-ма мовами та діалектами, що загалом складає близько 1000 перекладів. Саме цей твір став першою друкованою книгою на землі. Її виготовив на своєму винаході у першій половині ХV століття латинською мовою знаменитий німець Йоган Гутенберг.
Які обставини перешкоджали українцям упродовж тривалого часу спілкуватися з Богом українською мовою?
Хто стояв біля витоків українського перекладацтва Святого Письма з оригінальних мов?
Чому саме канонічно визнана українськомовна Біблія спонукала до творення спільної, соборної літературної мови всієї нації?
У чому сила, потреба, значення, особливості сприйняття змісту богослужбових книг?
Відповіді на ці та інші запитання із розлогої тематики богословських студій містяться в цьому, вже 21-му, випуску недрукованих досі в Україні творів Івана Огієнка.
Біблія своєю мовою
як чинник зрілості нації
Кожен народ, хто завдяки своїм кращим освітнім силам рано чи пізно брався за переклади і множення цих книг для своїх потреб, засвідчував свою духовну зрілість і своє право посідати гідне місце серед цивілізованих націй.
В історії літературних мов світу є чимало прикладів, коли саме майстерно перекладена Біблія ставала взірцем подальшого розвитку цієї мови й літератури.
Так було, зокрема, з англомовним перекладом Біблії, який здійснив близько 1380 року Джон Вінклер, а завершив значно пізніше, 1535 р., Вільям Тіндаль. Згодом цілі покоління англійців училися своєї літературної мови за перекладом Біблії Тіндаля. Авторитет живої французької мови підняв своїм перекладом Біблії Жан Кальвін.
Нова сторінка в розвитку німецької літературної мови розпочалася з виходом у світ німецькомовного перекладу Святого Письма (1534), здійсненого Мартіном Лютером — вихідцем із простої селянської родини, який узяв за основу свого перекладу народну мову однієї
з центральних земель країни. Феномен Лютерового перекладу полягав і в тому, що досі у різних землях Німеччини говорили різними діалектами і саме національна Біблія стала в основі формування всенімецької літературної мови.
Це ж можна сказати й про чехів.
На жаль, українцям у цьому плані не щастило довго. Маючи кілька добрих перекладів (з-поміж них — Пересопницьке Євангеліє 1556-го, Острозька Біблія 1581 років), тодішні духовні провідники нації не змогли поширити їх у маси, оскільки це потребувало постійного й достатнього друку. Тому ці переклади залишалися рукописними чи друкованими раритетами, не впливаючи на широкі народні верстви.
Значною мірою причиною такого становища була сама церковнослов’янська мова, якою написана була, на противагу Пересопницькому євангелію, Острозька Біблія. Навіть не вся інтелігенція її добре розуміла. І це було фатальним для розвою самої літературної мови, бо, пануючи повсюдно в богослужінні, церковнослов’янщина довго вбивала саму потребу перекладів Св. Письма мовою народною.
Національне пробудження українців кінця 40-х років ХІХ століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською мовою і зокрема вивчення рідною мовою Закону Божого. Для цього потрібні були відповідні підручники чи окремі книги. Українськомовні переспіви Псалмів, сюжети з Псалтиря дедалі набували поетичних форм у творах Петра Гулака-Артемовського, Михайла Максимовича, Тараса Шевченка.
Боронити право українського народу на свою мову, літературу, історію взялися засновники й численні прихильники національно свідомої інтелігенції першого поважного часопису “Основа”, що почав виходити в Петербурзі з 1861 року. Саме зі сторінок цього часопису (кн. 8 за 1862 рік) уперше читачам повідомили про створення в Петербурзі Громадського комітету для збору коштів на видання підручників і Св. Письма українською мовою.
Таким чином, до середини ХІХ століття в українському суспільстві визріла нагальна потреба перекладу Святого Письма народною мовою.
Синод Російської церкви: українською звертатися до Бога заборонено
Сталося так, що на цю надзвичайно складну працю першим відважився Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, родом з Чернігівщини, палкий прихильник української старовини. Добре володіючи грецькою мовою, він за відносно короткий проміжок часу виконав надзвичайно великий обсяг роботи — переклав тогочасною літературною українською мовою чотири Євангелія Нового Заповіту.
Для одержання дозволу на друк автор надіслав свій переклад 1860 року на дві адреси — Синоду Російської православної церкви до Москви та Академії наук у Петербург. Академія визнала працю українця задовільною і вартою надрукування. Церковна ж ієрархічна установа відповіла категоричним “ні”: „Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию…”
Бюрократичні фрази, такі як “не может быть допущено к печатанию” чи “безусловно запретить к напечатанию”, в умовах дії антиукраїнських Валуєвського (1863), а згодом Емського (1876) цензурних актів проставляли практично на всіх українськомовних рукописах з історії чи культури України, що надходили з України для “іспрошенія дозволу” до цивільного чи церковного цензурних відомств Москви чи Петербурга.
Заборона видати українськомовний переклад Нового Заповіту Пилипа Морачевського пояснюється ще й тією обставиною, що українці і в цьому питанні пішли попереду своїх північних сусідів. Адже перший переклад Біблії російською літературною мовою було здійснено в Москві лише 1876 року.
Менш відома в історії нашої культури друга спроба перекладу Святого Письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича. Упродовж 1811—1834 років він ретельно працював над Псалмами і Євангелієм від Матвія та Марка.
Характерна особливість перекладів Шашкевича в тому, що вони значно коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети: наприкінці кожного псалма подається своєрідний ключ до розуміння викладених попереду думок. І ще одна відмінність “Псалмів”: прагнучи наблизити їхній зміст до простого галицького читача, низці сюжетів перекладач надав виразно національного характеру. Міркування Давида про святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова у “Русланових псалмах” спроектовано на “наших людей”, „вітер на степах України”, “русько-українське серце”, “віру руську”, “віру тверду, як Бескид” і т. ін.
Як і в попередньому випадку, за життя Маркіяна Шашкевича спроби його перекладів Святого Письма тогочасною галицькою мовою також не побачили світ.
Ще одну маловідому спробу дати народові можливість читати Святе Письмо рідною мовою здійснює український письменник і фольклорист Володимир Александрович. За фахом він був військовим лікарем, за чином — генералом, але в душі — українським патріотом. Це й спонукало його у 53 роки засісти за вивчення староєврейської мови, аби з оригінальних текстів створити українськомовну версію біблійної історії. Свій великий намір йому вдалося реалізувати лише частково. 1877 року у кількості 20 примірників вийшла друком його “Книга Іова, на малоруську мову переложена”.
Біблія від Пантелеймона Куліша
Копітка праця цього діяча з біблійними текстами, що тривала загалом тридцять років, була сповнена багатьох драматичних колізій, на яких варто бодай фрагментарно наголосити.
Задум взятися до перекладу Святого Письма в Куліша визрів у роки його державної служби чиновником з особливих доручень царського уряду у Варшаві (1864—1867). Маючи безпосередній стосунок до заснування у Львові літературного журналу “Правда”, він спочатку публікує там перші частини своїх перекладів — Книгу Іова, Псалтир. 1869 року, як додаток до цього журналу, виходить ціле п’ятикнижжя Мойсея, що мало таку загальну назву: “Святе Письмо, або вся Біблія Старого і Нового Завіту русько-українською мовою переложена. Частина І. П’ять книг Мусієвих”.
Знайомство у Відні з галичанином Іваном Пулюєм прискорило перекладацьку працю. Після попередньої домовленості з Британським і Закордонним Біблійним товариством вимальовувалася перспектива видати офіційним шляхом повний текст Біблії для українців і Галичини, і підросійської України. Пулюй, що добре знав грецьку, дуже допоміг Кулішеві, в якого більше часу стало для виправлення перекладеного українською мовою і вивірення з церковнослов’янським, російським, польським, сербським і латинськими текстами.
Підготовлені до друку всі чотири Євангелія Нового Заповіту були передані до штаб-квартири Біблійного товариства в Лондон 1871 року.
Перекладачі не сподівалися на негативну відповідь. На жаль, вона виявилася саме такою. Головний рецензент перекладу відомий віденський славіст Франц Міклошевич виніс суворий вердикт: переклад досить віддалений від грецького оригіналу і не може бути прийнятий до друку під патронатом цієї організації.
Зважаючи на скрутний матеріальний стан П. Куліша, така відповідь, звичайно, дуже засмутила його, але не спинила бажання працювати далі. За сприяння брата дружини Василя Білозерського Куліш усе-таки відважується друкувати своє дітище. Побачило воно світ з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (постарався І. Пулюй) і мало таку назву: “Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П. А. Куліш і Д-р І. Пулюй”. Обсяг цього видання — 464 сторінки.
Видання у світ власним коштом результатів своєї багаторічної праці не принесло перекладачам належної втіхи. У Галичині книгу зустріли прохолодно, а то й вороже. Зі зрозумілих причин проти неї виступили передусім уніатські священики та москвофіли. Але й свої українці гідно не поцінували подвижницької праці двох достойників нації, захоплених соборницькою ідеєю. Не зовсім умотивованою видається сьогодні, скажімо, критика цього перекладу Іваном Франком.
Проте ні бойкот перекладацької праці явними і прихованими недругами, ні пожежа на хуторі Мотронівка, під час якої згоріло немало рукописного матеріалу, ні заборона поширювати це видання на території Російської імперії не спинило запалу Куліша будь-що сповна реалізувати задумане.
У висліді численних переробок і доповнень, після 14 літ листування з Біблійним товариством останнє таки погодилося 1885 року купити переклад Нового Завіту. Видання це побачило світ у Відні 1887 року, а потім було повторене через п’ять років.
Ця маленька перемога вселила Пантелеймону Олександровичу надії видати повну Біблію в Росії. Тривале в часі його листування з М. Драгомановим засвідчує, як гаряче підтримував цю ідею побратим по духу. Драгоманов навіть спеціально приїздив до Петербурга залагоджувати з М. Костомаровим питання про виділення для Кулішевого перекладу спеціальних коштів. На жаль, ці спроби не увінчалися успіхом.
П. Куліш помер 1897 року, не завершивши своєї багаторічної праці. Дружина письменника Ганна Барвінок передала незавершену працю чоловіка на зберігання поміщику Тарновському. Незабаром помер і сам Тарновський, але встиг домовитися з письменником І. Нечуєм-Левицьким про закінчення перекладу, заплативши йому наперед за роботу.
Мабуть, житейською долею П. Куліша та його побратимів було так передбачено, що багаторічна історія поневірянь і розчарувань із перекладом Біблії мусила все ж завершитися щасливо.
Британське і Закордонне Біблійне товариство після неодноразових переговорів з І. Пулюєм нарешті прийняло до видання увесь текст рукопису. Наприкінці 1903 року в тому ж таки Відні ця давноочікувана книга побачила світ. На твердій обкладинці її було відтиснено українські слова: “Святе Письмо Старого і Нового Завіту. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і І. Пулюя. Відень, 1903”. Проте в умовах дії ще жорсткішого від Валуєвського (1863 року) Емського антиукраїнського цензурного циркуляру фактично до революції 1905 року жоден примірник цієї книги не міг бути офіційно ввезений до Росії. Не допомогло навіть особисте звернення до імператриці вдови покійного перекладача.
Найголовнішим недоліком цієї праці було те, що П. Куліш здійснював свій переклад Старого й Нового Завіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу, що для канонічного тексту вважається неприпустимим.
Таким чином, на початку ХХ століття перед українським суспільством складалися об’єктивні передумови необхідності наступних перекладів Святого Письма українською мовою. Повних, з оригінальних мов і канонічно визнаних.
Біблія від Івана Огієнка
Хресна дорога Івана Огієнка до головної праці свого життя — перекладу Біблії, виявилася на десять років довшою, ніж у Пантелеймона Куліша. Від початку перекладу богослужбових книг у Кам’янці-Подільському до одержання у Вінніпезі сигнального примірника з Лондона минуло… 42 роки.
Знаючи історію відносин П. Куліша та І. Пулюя з Британським і Закордонним Біблійним товариством, міністр ісповідань уряду УНР Огієнко вирішує без зволікань увійти від імені уряду УНР в офіційні стосунки з цією організацією. Документальним свідченням цього далекоглядного кроку є інформація під заголовком “Заходи по друкуванню Святого Письма українською мовою”, вміщена у Звіті про діяльність міністерства ісповідань УНР за січень 1921 року.
За якийсь час до Тарнова надійшла відповідь з Лондона. Але була вона не конкретною: у зв’язку з невизначеністю ситуації у Східній Європі розв’язання цього питання варто перенести.
Звільнившись від праці в уряді УНР, професор Огієнко переїздить восени 1922 року з Тарнова до Винник і, будучи практично без роботи, починає переклад Нового Заповіту. Водночас розробляє методи й принципи роботи з біблійними текстами. Суть задуму: новий переклад повинен бути не простим наслідуванням усіх досі відомих спроб, а цілком новим за методикою, чітко опертим на оригінали: для Старого Заповіту — з єврейського, для Нового Заповіту — з грецького.
Перші переговори з представником Біблійного товариства А. Келлером щодо умов і термінів перекладу Біблії відбулися у Варшаві наприкінці 1935 року. Після залагодження усіх формальностей 1 квітня 1936 року Огієнко підписує нотаріально завірену угоду на співробітництво з Британським біблійним товариством. Згідно з цією угодою, повністю вся робота з перекладу Біблії мала бути завершена через п’ять років. На розгляд комісії перекладач зобов’язувався подавати рукописи частинами.
Порядок перекладу визначався таким: 1. Новий Заповіт; 2. Псалтир; 3. Старий Заповіт.
Новий Заповіт — чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки,
Іоанна), які Огієнко почав перекладати ще в 20-х роках для Американської місії, практично на момент підписання угоди були вже викінченими і через місяць їх передали до Лондона. А з наступного 1937 року почалося їхнє друкування. Частина замовлення — 5 тисяч примірників — була розміщена в друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Новий Заповіт із Псалтирем накладом 25 тисяч примірників вийшов 1939 року у Варшаві. Через три роки, вже в розпал Другої світової війни, керівництво Біблійного товариства розміщує замовлення на 10 тисяч примірників Нового Заповіту і Псалтиря в перекладі Івана Огієнка в Стокгольмі.
Збережені в архіві митрополита Іларіона у Вінніпезі оригінали дають можливість уявити масштаби цієї воістину подвижницької праці. Візьмемо для прикладу лише перший рукопис — дослівний переклад. Кожне окреме слово зі староєврейської Біблії перекладач виписував на окремому рядку, біля нього — українські відповідники. Всіх таких слів — 775 тисяч, всіх таких сторінок — понад 14 тисяч. Останні скріплені нитками в окремі зшитки по 400 сторінок у кожному. Таких зшитків 37.
Перекладач дотримав обумовленого в договорі з Британським Біблійним товариством терміну закінчення перекладу всієї Біблії — 1940 рік.
Далі на цілі десятиліття автор-утікач з рідної землі мандрує воєнними дорогами Європи в пошуках шматка хліба, везучи за собою кілька мішків найдорожчого скарбу — рукописного перекладу Біблії мовою свого народу.
Митарства другого перекладу
Величезна бібліотека і все майно митрополита Іларіона у Варшаві безслідно зникли 1944 року в палаючій польській столиці. Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі — після фактично примусового вивезення звідти фашистами проводу Української Православної Церкви. І лише завдяки мужності й самовідданості справжньої української патріотки Софії Сім’янцевої передрукований нею примірник і оригінал другого в українській історії повного перекладу Біблії нашою мовою було врятовано. Вона ж якимось дивом і доправила цей вантаж — 20 товстелезних зшитків — до Штробського Плеса в Словаччину, де в той час перебував зі своїм близьким оточенням Огієнко-Іларіон.
На тому історія митарств машинописної Біблії не закінчилася. В дорогу до Швейцарії Огієнко взяв лише перший примірник машинопису. Копії та допоміжні матеріали, зокрема й словники, він змушений був закопати в землю у дворі монастиря містечка Сан-Пельтен поблизу Відня.
4 квітня 1945 року Сан-Пельтен зайняли радянські війська. Митрополит Іларіон довідався про це тоді, коли відважився на небезпечну операцію в Лозанні і вже написав свій прощальний заповіт. Отож у ту пору він не сподівався, що полишені в Австрії рукописи не будуть знищені.
Переїхавши до Канади й удосконалюючи свій переклад по першому примірнику, митрополит ще раз звернеться до Лондона й повідомить про місцеперебування тих матеріалів в Австрії, яких йому бракувало. 1949 року офіцери англійської армії відкопують усі Іларіонові мішки з рукописами, збережені в гарному стані, в Сан-Пельтені й відправляють до Лондона. Звідти дорогоцінний і місткий пакунок було доставлено до Вінніпега.
Отож наприкінці 40-х років відновилися перервані воєнним лихоліттям та митарствами Європою переговори перекладача з лондонським замовником щодо подальшої долі рукопису.
Ще кільканадцять місяців тривалої й виснажливої праці пішло на остаточне редагування й виправлення кількох тисяч сторінок рукопису.
14 березня 1955 року члени ревізійної комісії в Лондоні остаточно ухвалили ретельно перевірений переклад Біблії до друку.
Після завершення виправлень у другій коректурі митрополит Іларіон, знесилений і хворобою, і безкінечною боротьбою з опонентами, написав 6 жовтня 1958 року в листі до пастора Л. Жабка-Потаповича: “В мене все готове — всі 1182 сторінки Біблії давно готові до відсилання. Сильно хочу бачити Біблію на своєму столі закінченою, бо здоров’я моє все погіршується. Найгірше — спокою не мав і не маю…” (виділення моє. — М. Т.).
12 червня 1962 року авіапоштою він одержав з лондонської друкарні сигнальний примірник перекладеної ним і канонічно визнаної українськомовної Біблії.
Отож Огієнкова мрія про забезпечення можливості і права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов довгих 42 роки, вкладаючи в свою титанічну працю здоров’я, розум, силу волі, захоплення.
За це митрополит Іларіон отримає незабаром заслужену нагороду. Але не від свого, а чужинського уряду, — медаль королеви Англії Єлизавети. Його обирають також “почесним дожиттєвим членом” Біблійного і закордонного Біблійного товариства.
Після неодноразових перевидань у Канаді, Сполучених Штатах Америки, країнах Західної Європи значними накладами прийшов, нарешті, довгожданий час друкування Огієнкового перекладу Біблії вдома, на українській землі, — вільно, без будь-яких заборон і обмежень. Сталося це вперше аж через 32 роки після появи її в світ у Англії. Заходами Українського Біблійного товариства ця найголовніша, найдорожча і найтрудніша праця Івана Огієнка — українськомовна Біблія — була відтворена в Україні 1995 року.
Біблія від Івана Хоменка
Біблія від отця Івана Хоменка вважається третім за повнотою і другим у статусі канонічно визнаного міжнародною богословською спільнотою перекладом Книг Святого Письма українською мовою.
Коротко історія така.
На початку ХХ ст. в Галичині друкуються у перекладі греко-католицьких священиків і письменників “Новий Заповіт” і “Псалтир”: Олександра Бачинського (Львів, 1903) та “Новий Заповіт” і “П’ятикнижжя” Ярослава Левицького (Жовква, 1921). Від кінця 30-х до початку 60-х років справа перекладу на еміграції активізується заходами Михайла Кравчука, Теодосія Галущинського (Рим), Володимира Дзюба (Мюнхен).
Однак із різних причин їхні оприлюднені у різний спосіб тексти не знайшли поширення й підтримки в проводу Української Греко-Католицької Церкви.
Зрештою, вибір церкви випав на отця Івана Хоменка.
Чим особливим відзначився цей священик?
Народився у Вінниці в родині прихильників греко-католицької церкви 1882 року. Цікава деталь: цього ж року народився і ще один перекладач Біблії Іван Огієнко.
Освіту вінницький юнак здобував у Київському університеті св. Володимира, а згодом — в університетах Відня і Риму. Там доля звела його з тодішнім предстоятелем УГКЦ митрополитом Андреєм Шептицьким. Та зустріч визначила сповнення його подальшого житейського покликання. 1940 року, маючи 58 літ, досвідчений богослов приймає чернечий постриг (і знову — дивовижна паралель з Огієнком, який став ченцем того ж року і в такому ж віці).
Назовні виглядає так, що чернець Іван Хоменко мав найкращі умови для цієї праці. Як відомо, перший варіант перекладу Пантелеймона Куліша згорів на хуторі Мотронівка під чернігівською Борзною; Огієнко як політичний емігрант вимушено поневірявся зі своїми рукописами дорогами зруйнованої війною Європи, багато літ був без роботи і засобів існування. Але справу перекладу не полишав.
Отець Хоменко ж, маючи замовлення від проводу своєї церкви та отримавши достатні засоби для існування, усамітнюється для тихої праці у безлюдній частині острова Капрі. І проводить там безвиїзно… 20 років.
З постанням у Римі Видавництва отців Василіян від 1949 року організовується редакційний процес із підготовки рукопису до друку.
І тут для перекладача починаються несподівані митарства, які добре попсували йому здоров’я. Апробація рукопису відбувається досить складно. Рецензенти щоразу надсилали нові й нові зауваження, побажання, рекомендації, які слід було безумовно виконувати. Якщо врахувати, що католицький біблійний канон залучає до богослужб значно більшу кількість текстів Старого й Нового Заповіту, ніж, скажімо, у протестантів чи православних, то мороки з уточненнями і поправками побільшало.
Перекладач погоджувався не з усіма правками, за кожну довго, часто безрезультатно, боровся. Це той рідкісний випадок, коли видавництво і автор мали досить серйозні розбіжності в погляді на якість запропонованого для друку тексту.
Вихід у світ цього направду багатостраждального твору 1963 року (на рік пізніше лондонського Огієнкового перекладу) з маркою Видавництва отців Василіян у Римі застав Івана Хоменка в Канаді, у василіанському монастирі поблизу Мадери, куди він переїхав з острова Капрі нервово виснаженим після здачі до видавництва остаточно виправленого тексту.
Знайомство з сигнальним примірником не принесло перекладачеві радості, а ще більше засмутило його. Як зазначав пізніше колишній ректор УКУ, доктор богослов’я Іван Хома, перекладач був переконаний, що і рецензенти, і члени видавничої комісії зіпсували його текст. У листах у Рим до кардинала Е. Тиссерана та інших високопоставлених осіб Італії він писав, що василіяни “зіпсували” його переклад,.. що хотів би повернутися до Італії, аби виправити помилки і перевидати свій переклад.
До останніх днів свого життя від працював над другим, виправленим і переробленим, виданням Біблії, однак появи його в світ так і не дочекався. Помер перекладач 1981 року на острові Капрі, де провів 20 літ добровільного заточення. Там і похований.
Ще за життя отець Іван дуже переживав заборону поширювати Біблію в його перекладі на українських землях. Однак він знав, що деякі священики рідної церкви в Галичині, відправляючи богослужби фактично в катакомбах, використовують нелегально передані з-за кордону примірники римського Святого Письма або поширювали її у фотокопіях.
Біблію в перекладі і Хоменка, і Огієнка в радянській Україні забороняла не лише влада, а й Російська церква.
Відомий український учений-богослов Дмитро Степовик вважає вихід у світ третього повного перекладу Біблії “подією всеукраїнського значення; ним користуються не лише греко-католики, але також частина православних протестантів; читачів приваблює манера викладу, гарна сучасна літературна мова, точність у передачі думок”.
Для українських греко-католиків усього світу Святе Письмо Івана Хоменка й сьогодні вважається найавторитетнішим джерелом.
Замість висновків
За дивовижним збігом обставин здійснені українцями наприкінці ХІХ і всередині ХХ століть три повні переклади Біблії українською мовою прийшли до України з-за кордону, з трьох великих європейських столиць — австрійської, італійської та британської.
Переклад Пантелеймоном Кулішем Книги Книг уперше було надруковано окремим виданням у Відні 1887 року. Переклад для православних українців Івана Огієнка (митрополита Іларіона) втілювали в книгу лондонські друкарі 1962 року. Переклад отця Івана Хоменка, що призначався для греко-католиків, здійснювався і друкувався 1963 року в Римі.
До слова, британське походження має ще одна пам’ятка українського книговидання — Острозька Біблія, перевидана там репринтним способом 1989 року.
І ще одна важлива деталь. Ця щойно віддрукована книжка таки позначена Божим Промислом. Вона побачила світ того самого дня, коли був похований Іван Огієнко — 12 квітня. А було то рівно 41 рік тому. Помер же він у Вінніпезі 29 березня 1972 р.
Чому ж цілих 2 тижні тіло не передавали землі?
Тоді у православних починався Страстний Тиждень. Починалися і приготування до Великодня. Провід УПЦ Канади ухвалив рішення не ховати свого Великого Митрополита Іларіона доти, поки в час усіх Великодніх відправ в українських храмах Канади лунатиме ось цей багатозначущий рефрен: “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”. Так тривало два тижні.
———————————
* Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Як Святе Письмо ставало українським / Упорядник, автор передмови і приміток Микола Тимошик. — К: Наша культура і наука, 2018. — 424 с. (Бібліотечна серія Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”. Том 15. Випуск 21).
