Богдан Горинь. Святослав Гординський на тлі доби. Книга друга

Продовження.
Початок у ч. 17 за 2018 р.

Згодом почали курсувати залізниці. Спочатку їздилося на вугіллі в осінній сльоті чи в зимових морозах. Тоді й почали наладнуватися зв’язки між окремими таборами, а таборові “суспільства” з’єднувалися в організоване тіло; не зважаючи на репатріяцію, переношування таборів з місця на місце, нервові місяці з усякими перевірками — життя плило вперед. Непомітно для зовнішнього ока — дедалі міцнішало й удосконалювалось, хоча й не завжди в рамках доцільности і реальної конечности”8.
Найважчими були перші місяці суцільного відірвання від зовнішнього світу та ізоляції, бушування репатріяційних комісій, цілковитої непевности щодо ближчого майбутнього, коли доводилося індивідуально чи організовано поборювати ті загрози, якими обдаровувало повоєнне життя українську еміґрацію в Німеччині та Австрії. Перед тим, як розгорнути національну роботу й вивершити певну систему, українським еміґрантам довелось пережити не одну скрутну хвилину страху насильницької репатріяції.
Та попри всі біди, упродовж чотирьох років (1945—1948), всього чотирьох років! у Табірній Україні відкрито 102 народні школи, 35 гімназій, 12 середніх шкіл, 43 фахові школи.
Зразком для таборових гімназій була українська Академічна гімназія у Львові, тому керівники середніх і вищих шкіл відшукували людей, здатних викладати латинську, грецьку, українську, німецьку, англійську мови, а також математику, фізику, історію, географію, спортивні та инші дисципліни. Табірні гімназії виховали визначних людей, прикладом може бути майбутній церковний діяч УГКЦ Любомир Гузар, який отримав освіту у таборі Ді-Пі в Зальцбурзі. Про активність життя в українських таборах Ді-Пі свідчать 232 періодичні видання і вихід 818 книжок9 (за иншими джерелами — 1624 видання).
Крім освітніх і наукових установ, у Табірній Україні існувало Об’єднання мистців української сцени, до складу якого входили театри, що діяли в кількох таборах. Продовжуючи традиції відомого театру “Березіль” Леся Курбаса, набував слави серед таборян драматичний ансамбль “Театральна студія” під художнім керівництвом актора та режисера Й. Гірняка. Праця творчих колективів В. Блавацького та Й. Гірняка пізніше була названа справжнім тріюмфом українського театрального мистецтва в еміґрації.
У Табірній Україні, як і належить великій структурованій спільноті, діяли університет, академія наук, громадські й політичні організації, церкви, виходили книжки, газети й журнали не лише для дорослих, а й для дітей.
Про феноменальне явище — Табірну Україну на “Плянеті Ді-Пі” доведеться розповісти докладно й аргументовано, бо саме в таких умовах і при такому духовному кліматі жив, працював, творив Святослав Гординський.
Почнемо з того, що в Табірній Україні було добре організовано систему шкіл. Про інтенсивність освіти свідчать статистичні дані за 1947—1948 навчальний рік: діяли 72 дитсадки зі 139 вихователями та 2550 дітьми, народні школи з 400 учителями та 5300 учнями, 35 гімназій з 461 вчителем та 2780 гімназистами, 39 фахових шкіл з 217 вчителями та 2100 учнями.
На початку 1950-х рр. з виїздом великої частини українців за кордон та з включенням решти їх до німецької економіки було ліквідовано попередню мережу шкіл, працювали лише додаткові курси українознавства “суботніх” шкіл. У роки повоєнного лихоліття українці видали 82 назви шкільних підручників: історія — 11 назв, література — 6, українська мова — 10, іноземні мови — 7, підручники з математики та геометрії — 16, географія — 12, инші предмети — 7, букварі, читанки — 13.

Видавнича діяльність
У таборах великого розвитку набула видавнича діяльність. Володимир Маруняк у виданій ним книжці “Українська еміґрація” (Мюнхен, 1985) наводить такі цифри: у 1945–1951 рр. у Західній Німеччині й Австрії появилося 1624 видань (у Німеччині — 1548, в Австрії — 76)10.
Складена В. Маруняком “Бібліографія видань в рр. 1945—1951 у Німеччині та Австрії” займає у його книжці 49 сторінок (363—411) з такими розділами: 1. Видання УВУ (44);
2. Видання, що стосуються життя українців в Німеччині й Австрії (53); 3. Різні видання (26); 4. Молодь, студенти, Пласт, СУМ, РФК (51); 5. Біобібліографія і бібліотекознавство (22); 6. Педагогіка, шкільництво і звідомлення про наукові установи (13); 7. Календарі (23); 8. Співаники (20); 9. Тюремна література (12); 10. Спомини (5); 11. Військова тематика (10);
12. Мовознавство (60); 13. Образотворче мистецтво (40); 14. Літературознавство (73); 15. Історія (61); 16. Художня література. Проза (199); 17. Художня література. Поезія (113); 18. Драматичні твори (28); 19. Література для дітей і казки (91); 20. Шкільні підручники для народних і середніх шкіл і самоосвіти. Посібники (116); 21. Студійні скрипти (крім скриптів УВУ і УТГІ) (45); 22. Студійні скрипти УТГІ (68); 23. Наукові видання (що їх нема в инших рубриках) (12); 24. Видання Української вільної Академії Наук (11); 25. Видання НТШ (11); 26. Релігійні видання (112); 27. Політична публіцистика (269).
Перелік періодичних видань, складений тим же автором, займає в його книзі 9 сторінок з такими розділами:
1. Таборові бюлетені (51 назва); 2. Друковані газетні періодики (17 назв); 3. Студентські журнали (21 назва); 4. Пластові періодики (16 назв); 5. Періодика Спілки української молоді (7 назв); 6. Инші видання для молоді (10 назв); 7. Періодика для дітей (8 назв); 8. Гумор і сатира (12 назв); 9. Одноднівки (5 назв); 10. Літературно-мистецькі журнали (22 назви); 11. Наукові періодики (15 назв); 12. Військові журнали (6 назв); 13. Цер­ковно-релігійна періодика (18 назв);
14. Політична періодика (45 назв); 15. Инша періодика (35 назв).
Укладачі покажчика “Журналістська “Планета Ді-Пі” у розділі про дитячу періодику в українських таборах Ді-Пі (1945—1950)11 наводять вражаючу кількість видань для дітей і юнацтва, які виходили в Західній Німеччині.
Для дошкільнят у Німеччині й Австрії видавали багато­ілюстровані казки. Казка Д. Соловія “Звірячий зимовник” із малюнками Михайла Михалевича вийшла 1947 р. у Новому Ульмі. Автор малюнків народився 1906 р. у Києві, навчався у Київському художньому інституті, Мистецько-промисловій школі у Празі та Празькій академії мистецтв. Працював на теренах Карпатської України й у Львові. З 1944 р. — в Німеччині, де займався переважно ілюструванням дитячих книжок і журналів.
Літературу для дошкільнят випускало видавництво в Зальцбурзі “Нові дні”. У 1948 р. у цьому видавництві вийшла народна казка “Лісовий цар Ох” з малюнками Б. Єфремова. Отже, не лише діти шкільного віку, а й дошкільнята були забезпечені книжками.
Святослав Гординський, розуміючи важливість дитячої літератури, 1947 р. написав казку, закінчення якої збереглося у доньки Володимира Гординського Оленки Юрчук:
Як не всмак вам казка оця,
То не слухайте до кінця,
А іншим, чемним усім
Ще кращу колись оповім.
Ініціяли “С. Г.”, дата “1947” і напис “Нашим дітям” схиляють до висновку, що казка, ймовірно, була призначена для мюнхенського збірника-журналу “Нашим дітям”.
Наведені приклади з життя Табірної України — доказ, що 200 тисяч українців у складних умовах за 5 років здатні досягти в розвитку культури таких успіхів, яких, на жаль, не під силу було досягти за такі роки 40 мільйонам українців в умовах сталінського поневолення.
Високо оцінив силу волі й незборимий дух українців у таборах Ді-Пі мешканець Табірної України, відомий поет, прозаїк, перекладач Юрій Клен (літературний псевдонім колишнього нео­класика Освальда Бурґгардта): “Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де провізорично можемо прихилити свої голови. Ми люди без імени й держави, без громадської приналежності. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, — це явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями — ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні й вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який инший народ спромігся б на це?”— риторично запитує Юрій Клен12.
Залишається загадкою, як за якихось п’ять років у таборах на чужій землі могло витворитися культурне життя, про яке в умовах совєтської України можна було лише мріяти і яке не завжди вдається організувати в областях і районах нинішньої незалежної України. Щоб не викликав сумніву високий дух і розмах енергії в Табірній Україні, перейдемо від загальників до конкретики.

Далі буде.
————————————
8 Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. — Т. І. — Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. — С. 33.
9 Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Париж—Нью-Йорк: Молоде життя, 1976. — Т. 8. —
С. 3120.
10 Маруняк В. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. — Т. І. — Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. — С. 212.
11 Сидоренко Н. Журналістська “Планета Ді-Пі”: українська преса у таборах військовополонених, переміщених осіб і біженців у Європі після ІІ Світової війни (1945–1950) / Сидоренко Н., Сидоренко О. — К., 2000. — С. 175.
12 Юрій Клен. Думки на дозвіллі — Українські вісті. — 1947. — Ч. 84.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment