Вадим ПЕПА,
письменник
Як тільки лізуть межи очі з Інтернету хто його батька знає від кого огидні коментарі всіляких подій, одразу обпікає мозок проречене Т. Шевченком:
Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
Доле праведна! Скільки ж відворотного, цинічного, нецензурного бруду кишить в Інтернеті. Наглі матюки — завиграшки. Куди там тій свині! Вона хоч і зарікається лайна не їсти, та жере, як тільки попадеться. А уподібнені їй кидаються купатися не те що в калюжі, а й в екскрементах.
Як у ХХІ столітті нової ери змирятися з тим, що на таке здатні творіння, які, за всевишнім заміром, — вінець природи! Та є ж доволі прикладів благородного служіння навіть не лише своєму родові, а й усьому людству.
Італійський філософпантеїст і поет Джордано Бруно не міг таїти в собі те, що відкрилося його внутрішньому зорові — Всесвіт безкінечний. На вимогу зректися своїх переконань заявив:
— Якщо я не покаюся, втрачу життя. А коли покаюся, втратить людство.
До місця спалення його єдиного із засуджених інквізицією доправляли на убогому повозі із закритим ротом — щоб не міг зронити до юрм на узбіччях жодного слова. Кат звільнив від кляпу лише тоді, коли запалав вогонь, аби натовп почув пекельні волання. Та зовсім не те зірвалося перед останнім подихом з уст приреченого на заклання.
Якась старенька, вірогідно, грішниця з грішниць, певно, з надією утрапити до раю, назбирала десь ближче до аутодафе сухого галуззя й принесла, щоб докинути до вогнища. Охоплений полум’ям Джордано спромігся на два слова:
— О, santa simplicitas!
То були його останні слова: “О, свята простота!”
На місці страти, на площі Квітів у Римі, 1889 р. встановлено пам’ятник безневинному з його дивовижною прозірливістю і саможертовністю.
На осоружному судилищі Джордано Бруно заявив, що готовий долучитися до праведних душ. А скільки саме таких українських загублено після невдачі Івана Мазепи в битві під Полтавою 1709 року: поховано в болотах під час будівництва того міста на Неві, яке тепер СанктПетербург, розстріляно на Соловках, потоплено в Білому морі, устелено кістками репресованих дно БіломорськоБалтійського каналу, замордовано в ХХ ст. у підвалах Києва, зарито в безіменних могилах у Биківні, стерто на порох у мордовських концтаборах, замучено за колючими дротами ГУЛАГу, віддано на поталу вічній мерзлоті на Колимі…
Як після цього нашим сучасникам опускатися до тваринної ницості, якою захлинається не лише Інтернет, а часто й різні телеканали, від яких нерідко смердить, як від стічних канав. Понад усе лютують недавні високопосадовці, відсторонені з тих чи тих причин від звичного для них владарювання. Сіють ненависть, розпалюють ворожнечу, очорнюють, гудять все і вся, глузують, дискредитують державні символи, розкладають, деморалізують нетверді у своїх переконаннях маси, розхитують основи державотворення.
Для тих із них, які ніколи не читали книг Миколи Амосова, указати б, що писав видатний хірург і визнаний у всьому світі мислитель після розпаду колишнього Радянського Союзу: комуністичні гасла не спрацювали, на заміну взято біблійні заповіді; так чи інак, украй необхідно притлумлювати тваринне в підсвідомості кожної людини, ні в якому разі не дати йому вирватися, як джину, із закритої посудини. Як рятуватися від загрози темного в підсвідомості людській, радив раніше знаменитий австрійський лікар — основоположник психоаналізу Зигмунд Фрейд.
А що ж у нас нерідко учиняється? З точністю до навпаки. Невже у Верховній Раді немає хоча б поверхово обізнаних з унікальною працею “батька історії” Геродота. Давньогрецький мудрець, як ніхто інший, ще коли проаналізував різницю між демократією і “охлократією”. Застеріг з п’ятого століття до нової ери наступні покоління не піддаватися на безвладдя, вседозволеність, цілковиту розбещеність у суспільних устроях.
Свідомість українського роду після золотих, як і в еллінів, віків розквіту Трипільської цивілізації, б’ється, як риба об лід, аби утвердитися врештірешт державно, самоврядно, незалежно в колі народів світу, приречених із волі вищих небесних сил на жорстокі випробування.
Хоч як товчуть воду в ступі: у труні кишень немає, на той світ нічого з собою не взяти. Водночас саме такі глашатаї звихнулися на невситимій ненажерливості. Скидається на те, що, може, й не відаючи про повчання видатного Цезаря, наслідують лиховісне: великий шматок не проковтнути, поділяй і владарюй — на двісті чи що партій та не менше конфесій, упевняючи при цьому, що Бог — один.
Хоч який уславлений Цезар, а не вистачило йому розуму вберегтися від убивць із найближчого оточення. Коли правда, що на життя всевладного імператора посягав і його позашлюбний син, то видаються зрозумілими останні слова пронизаного зусібіч мечами змовників, згуртованих спільною клятвою: “І ти, Бруте, з ними!”
Благословляй, Доле, на світле майбутнє рідну Україну!
