Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
У березні ц. р. ми радо привітали академіка НАМУ, Народного художника, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, професора Львівської національної академії мистецтв Андрія Андрійовича Бокотея з його 80річчям. Назвати майстра видатним буде визначенням надто делікатним: ім’я і праці ювіляра добре відомі в Україні і далеко за її межами — без перебільшення, від Португалії до Китаю. Сьогодні нашу культуру неможливо уявити без Андрія Бокотея, як і його творчість — не усвідомити, а особистість — не зрозуміти окремо від славного, давнього родоводу. Бо якщо мистецькі напрями й течії славні іменами засновників і послідовників, то кожне з імен своєю яскравою неповторністю рівною мірою завдячує, крім Божого дару, ще й країні, з якою пов’язане родовим корінням.
Три століття цього славного роду нараховують дослідники закарпатських династій. Від 1720 року, коли у селі Білки занотоване народження Василя Бокотея, минуло 11 поколінь. То були і суть люди побожні, працьовиті, доброчесні й освічені. Дід Леонтій служив дяком у церкві й директором сільських шкіл; виховав 12 дітей, давши їм добру освіту. Батько, Андрій Леонтійович, після Берегівської гімназії, відчувши вище покликання, закінчив Ужгородську духовну семінарію і став священиком. Мати, Марія Миколаївна Чедрик, теж одержала гімназійну освіту. Вона виховала в дітей цікавість до мистецтв, любов до музики й малювання. Як згодом виявилося, саме віра у Провидіння і повага до вищих духовних цінностей допомогли родині Бокотеїв пережити політичні переслідування і матеріальну скруту.
Гоніння на грекокатолицьку церкву, що почалися майже одразу після приєднання Закарпаття до СРСР, не минули їхньої сім’ї. “У 1949 році серед ночі іршавського священика з п’ятьма дітьми виганяють з парохіального будинку на вулицю. Притулила їх в одній кімнаті бідна селянська сім’я. Решта відвернулася…” (Олександр Гаврош. Бокотеї. З циклу “Закарпатські династії”. У кн. “Земне і вічне”. Львів, 2014). Після арешту і заслання батька 11річний Андрій лишається в сім’ї за старшого чоловіка. Крім нього, на руках у матері було двоє його молодших братів і стільки ж сестер. Вони мусили якось виживати. Мати давала музичні уроки, старша сестра Єва грала на акордеоні, супроводжувала ансамблі. “У ті повоєнні роки, — згадує він, — коли батько був у далекому Казахстані за колючим дротом, а ми, найближчі рідні, напружували фізичні й моральні сили, щоб вижити у досі небачених злиднях, мені приснилася молитва. Довго думав, як відобразити незвичайний сон, щоб він існував не лише у пам’яті; можливо, ці думки допомогли мені стати художником” (Батькова молитва. У кн. “Земне і вічне”). Нестатки гнали сім’ю з місця на місце, постійної роботи не було. Село Дусино, знову Іршава. Жили й працювали по чужих людях, які боялися переслідувань за прихисток для “попівського отродья”. Таким було майже офіційне визначення для родин репресованих священиків. Почувалися вигнанцями у рідному краю. Нарешті, зупинилися у Чинадієві під Мукачевим, де мешкали аж до повернення батька.
Біда навчить. Як і Андрій Леонтійович на засланні, його син устиг набути кількох професій. Навчаючись у Хустському культосвітньому технікумі, опановує фах диригента хору. Працює завклубу у Чинадієві. Налаштовує роялі та фортепіано. І, зрозуміло, малює, що і визначило вибір шляху. Було з чого вибирати і відтак він опиняється на полі образотворчих, пластичних мистецтв. Вважаючи, що тут більше простору, не помиляється. 1959го за порадою Івана Скобала, викладача Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, Андрій Бокотей починає свої студії в цьому закладі. Відтоді славний інститут стає його Alma mater і в усіх сенсах виростає разом з ним до значення, ролі й почесного звання Академії. Але це станеться вже у відповідному пункті часопростору.
Тоді ж, у 1960х, сама назва навчального закладу немовби зобов’язувала до ужиткового призначення творів, що нерідко діставали неповажливу назву виробів. А живопис і графіка стримували за межею двомірності; звідси виникла цікавість до художньої кераміки. Вази, сервізи, розписані емалями вироби з кам’яної маси і шамоту як виражальні засоби дозволяли лише частково використати творчий потенціал, бо і в тривимірному просторі майстру було затісно. Тоді категорію часу як четвертий вимір, завдяки всебічному обдарованню, компенсував музикою, якою, дякуючи родинному вихованню, захоплювався з дитинства. Створив композицію для 10 жіночих голосів “Плач Ярославни”. Коли ж познайомився з поезією Миколи Вінграновського, поклав на музику слова його вірша: “Грім грому, блискавок аркани і ядра хмар, хоругви неба змерклі. Лежать з підбитими ногами і руками козацькі черепи під Берестечком в церкві”. Вийшла ораторія для 100 співаків! Зрозуміло, що виконати подібні патріотичні твори тоді не було змоги, але бентежний романс на слова Олександра Олеся “Тихше, тихше, ходять звірі, п’ють народну кров вампіри…” студентський хор під його керівництвом усе ж, здається, проспівав.
Поза сумнівом, соціальнополітичні обставини і лещата ідеологізованого навчального процесу не сприяли таким патріотичним експериментам. Але рух опору шістдесятників і у викладацькому, і в студентському середовищі був досить відчутний. Навколо професора дорадянської школи Карла Звіринського гуртувалася молодь; у нього вдома на вулиці Лисенка відбувалися неформальні зібрання чи то незалежні студії, де періодично зустрічалися спраглі знань однодумці, яких не влаштовували набридлі канони та апології “соцреалізму”. Там бували, крім Андрія Бокотея, Любомир Медвідь, Олег Мінько, Зеновій Флінта, Роман Петрук, Богдан Сойка, Петро Маркович, Леся Цегельська (Крип’якевич) та інші, що мріяли вихопитися за куці рамки офіційних вимірів. Подоба Тайної Вечері? Можливо. Професори Роман Сельський, Данило Довбошинський, Вітовт Манастирський, Іван Скобало і Дмитро Крвавич, якого Андрій Бокотей також вважає своїм учителем, розуміли ці поривання і пошуки нових форм та змістів, підтримували за потреби патріотичну студентську молодь. Така потреба була: тоді яничарство звалося партійною принциповістю, а Блудний син, як писав Євген Сверстюк, ставав позитивним героєм. Борців за Незалежність, аж від гетьмана Мазепи, називали “зрадниками”, визнаючи лише діячів промосковської орієнтації. У цьому простежувалася послідовність режимів, починаючи від царського. Художник, не намалювавши Леніна, не діставав офіційного визнання… Тим часом у чинадіївському будиночку Бокотеїв з картини на гостя дивився, стоячи поміж стиглих ланів, задумливий Ісус: “Я милосердя хочу, а не жертви” (Євангеліє від Матвія, 12 : 18).
Тодішній працівник Львівської картинної галереї, мистецтвознавець, дисидент (згодом — відомий в’язень сумління і письменник) Богдан Горинь згадує, як запросив Андрія Бокотея і Романа Петрука до свого помешкання на Театральній, поруч із театром Заньковецької (потім “Театральна” і “Заньковецька” навіть стали певними паролями у розмовах про “самвидав”). Перед тим, як розмножити фотоспособом негласне видання поетівшістдесятників (І. Драча, М. Вінграновського, І. Калинця та ін.), Горинь попросив тих, кому довіряв, оформити цю саморобну книжку. Молоді люди, уперше беручи участь у розповсюдженні забороненої літератури, без роздумів погодилися і зробили оригіналмакет. Довіра була взаємною. Коли Богдана вже наступного року заарештували (друга хвиля репресій), на допиті він заявив, що все зробив сам… Андрієві ж пощастило закінчити Інститут; завідував музеєм студентських робіт, підготував дисертацію про кераміку Чернігівщини. Та накотилася ще й третя хвиля, т. зв. генеральний погром української інтелігенції 1972го. Пригадали все: дружбу з Ігорем та Іриною Калинцями, зустрічі з В’ячеславом Чорноволом на львівському телебаченні, того ж таки Гориня. Допитували тривало, виснажливо. Відмова співпрацювати з “компетентними органами” означала, як мінімум, вигнання з Інституту. Так і сталося.
Тільки зовні ситуація нагадувала вимушену ізоляцію та безробіття. По суті, ця життєва фаза збагатила його новим, неоціненним досвідом і мистецькими здобутками. Вчився не згідно з планом, а за потребою, так само вчив інших; повага до гнаного педагога тільки зросла. Продовжує працювати зі склом, повною мірою використовує унікальні якості матеріалу, чим той відрізняється від кераміки, металу, дерева. Крихкість, просвічуваність, пластичність скла — не просто фізичні переваги декоративного характеру, але можливості для втілення нової, креативної ідеї на відміну від аналогової, вже відомої. Ужитковість присутня тільки як привід, підстава для створення образу. Згодом вона відступає, звільняючи простір для експериментів і знахідок на вищому, філософському рівні. Тому замість ваз і сервізів, функціонального посуду приходять композиції — “Медузи”, “Метаморфози”, серія “Українське бароко”, де виражальні засоби гутного скла набувають новаторського, синкретичного значення, коли нарешті поєднується те, що здавалося несумісним: світло і непрозорість, легкість і масивність, променевість і сферичність, площинність і об’ємність. Ці ж принципи були застосовані у 1970х роках колективом авторів за його участю у монументальних працях з оформлення громадських споруд у Львові, Харкові, Тюмені; новаторством вирізнялася об’ємнопросторова, світлокінетична композиція “Квітка України” для міжнародної виставки у Загребі. А в “Народженні матерії”, “Всесвіті” і “Чумацькому шляху” (1978 р.) Андрій Бокотей остаточно визначився із залученням глядача до співтворчості у царині своїх філософських пошуків… 1988 року ректор Емануїл Мисько запрошує майстра повернутися до Інституту.
Це сталося за логікою мистецького життя, природно, а не з волі однієї чи кількох осіб. Давно очікуваний Андрій Бокотей повернувся до установи, що завжди була вільнодумною, з власними засадами свободи творчості як усвідомленої необхідності. В Інституті заіснувала традиція вчасно відповідати на світоглядні запитання молодого розуму, підтримувати його розвиток і прагнення пізнавати Світ завдяки інтелектуальному досвіду, набутому мистецьким шляхом. Тут виростали лицарі сфери розуму (згідно з вченням Тейяра де Шардена і Володимира Вернадського про ноосферу), хоч би якому майстру віддавали вони перевагу. Для них мистецтво ставало не якоюсь із вигідних професій, але — духовним покликанням. Отже, традиційно образне ім’я Alma mater, матіргодувальниця, має тут найглибший сенс: не просто забезпечити матеріально, але виховати високу духовність подібно до того, як дитина з материнським молоком вбирає любов до родини, батьківщини, свого народу. Тому подальші роки позначилися блискучою реалізацією його творчих, педагогічних та організаційних можливостей.
У 80х і наступних роках Андрій Бокотей ще далі відходить від декоративних інтер’єрних завдань, надаючи творам цілком самостійного значення. Розвиває ідею сприйняття скла як незалежного від інших матеріальних носіїв реалізації художнього задуму. Настає розуміння і визнання цього матеріалу підставою новаторського напряму, яким є станкова скляна скульптура з її величезними можливостями у розв’язанні і формальних, і змістових концептуальних проблем. Виразно презентувала цей напрям знана міжнародна (1981 р., Росія) виставка “Скло. Образ. Простір” і низка індивідуальних та групових виставок у європейських столицях, а також мистецьких центрах Дюсельдорфа, Карлсруе, Ерфурта (Німеччина), Льєжа, Шарлеруа (Бельгія), в Угорщині, Італії, США, Австралії, Японії. Між ними була і попередня проба композиції “Тайна Вечеря”, з успіхом експонована 1992 р. у Нансі (Франція). Уже тоді вплив знаменитої картини Леонардо да Вінчі з її експресією почав згасати, поступаючись аналогам з готичної, а особливо — романської епохи, де панувала напружена статика. Але для повного втілення цього великого творчого задуму мало проминути цілих чверть століття!
Креативно сприймаючи дивовижний феномен Біблії, що дозволив нам оглянути Всесвіт у його взаємозалежностях, Андрій Бокотей художньо осмислює історію Землі, починаючи від магматичного кипіння первинних базальтів (“Об’єкти у просторі”, “Всесвіт2”). Найважливіше, що при цьому він залишає широкий простір для творчого фантазування; а це, за законами мислення, народжує нові ідеї. Далі — інтерпретації стосунків людини з природним оточенням (“Вершники”, 1990ті), “Фігури на динозаврах”, “Фігура на драконі”, “Кінь і вершник на візку” (початок 2000х), як варіації на тему розвитку людства; мабуть, визначальною для цього періоду була виставка композиції “Мойсей” (2003 р.); вона дістала виразні відгуки як така, що “не мала аналогів у мистецькій практиці” (Р. Яців. У альбомі “Андрій Бокотей”, К., 2008).
Ще 1989 року у Львові відбувся Перший міжнародний симпозіум гутного скла, який, завдяки творчим однодумцям, Спілці художників та старанню талановитого менеджера, молодшого сина Михайла, став традиційним, а українська школа художнього скла здобула чільні світові позиції.
За нового Міленіуму особливо яскраво проявилися творчоорганізаційні та дипломатичні таланти Андрія Бокотея як тодішнього ректора ЛНАМ. 2000ні стали роками потужного прориву львівського скла на міжнародний рівень. Разом зі львівськими колегами та за підтримки Президента НАМУ Андрія Чебикіна налагоджена активна співпраця з Китаєм, де у м. Ніньбо біля Шанхаю збудований найбільший в Азії музей скла, що відкриється у жовтні 2018 р. У трьох навчальних закладах, зокрема в Академії мистецтв м. Ганьчжоу, створені кафедри художнього скла, на базі яких відбуваються творчі конференції, обміни студентами і різноманітними виставками. Виникла мода на українське мистецтво; китайські бізнесмени збирають відповідні колекції… Раніше мистецтво скла у цій великій і величній країні не практикувалося. Колись був історичний Шовковий шлях, потім — порцеляновий до Європи, а нині заіснував зворотний, скляний, до Китаю!
Повертаючись до витоків, прагну відтворити у пам’яті образ батька, священика Андрія Леонтійовича; мені пощастило спілкуватися з ним. Бесіди наводили на думку, що “чужих” та “істинних” вір нема. Християни, іудеї, мусульмани, буддисти вірують у Єдиного Бога, тільки посвоєму, відповідно до власних історичних та культурних традицій. А для сповідників перших трьох вчень Біблія є Книгою, уважне знайомство з якою допомагає не тільки не загубитися у часі, а й знайти себе в історичному контексті… Предківське священство глибоко вплинуло на світогляд самого Андрія Андрійовича, його братів, сестер, дітей і внуків. Християнське розуміння Світу, бажання вчитися і працювати захищає цю родину, допомагаючи здобути гідне місце в житті як завдяки, так і всупереч його обставинам. Так свобода волі, дарована Богом людині від її створення, спрямовується на Добро.
До Святого Письма маестро підходив багато років, звертаючись до нього різними мовами, від живопису до гутного скла поступово, навіть обережно, окремими скульптурами і невеликими композиціями. Почався цей поступ 1955 року, коли Андрій Леонтійович, повернувшися з таборів, дав синові маленьку фотолистівку з наївним зображенням Тайної Вечері, збережену ще від дня свого рукоположення 1933го. Той символічний спадок і мудрі батькові поради підтримали його у незліченних випробуваннях. Аж поки не усвідомив необхідності реалізувати біблійну тему як синкретичний феномен поєднання об’ємів, барв, світла у трьох вимірах, до яких додається четвертий — час.
Саме категорії часу вперше в Історії були усвідомлені богонатхненними авторами Святого Письма. Певно, тому Григорій Сковорода назвав цю книгу небесною, Божою, вічною… Колись первісний художник намалював на скелі двомірного мамонта; згодом — опанував тривимірний простір, виліпивши жінку як символ родючості. Та явище часу тисячі років лишалося непізнаним, аж до античної доби. Язичники сприймали його циклами — від сівби до жнив, з ранку до ранку, благаючи Сонце повернутися знову. Циклічним, від однієї революції до іншої, уявляли час і вульгарні радянські марксисти, воліючи повернутися до язичництва, аби ігнорувати вчення Христа. Та принаймні в цьому ошукати наше покоління їм не вдалося. Ми вчасно зрозуміли, що поява Біблії, особливо — Нового Завіту зі словами першої християнської молитви “Отче наш” (Від Матвія, 6 : 913) відкрила людині очі на безперервність часу і божественне походження пов’язаного з ним світла (Буття, 1 : 3). Нарешті кожен відчув себе частиною Всесвіту в певному історичному контексті, а ще й зрозумів можливість мандрувати у часі зі швидкістю світла (мільйон кілометрів за три секунди) від Адама до сьогодення.
…Композиція “Тайна Вечеря” з нагоди ювілею автора експонується у Національному музеї ім. митрополита Андрея Шептицького у Львові. Пройняті світлом постаті першоапостолів і самого Ісуса сприймаємо позачасово, кожен — посвоєму, залежно від того, слова якого з чотирьох Євангелій ближчі нашому серцю. Минуле, сьогодення, майбутнє плинуть одночасно, і зустріч Ісуса з учнями своїми є актуальною подією, як і два тисячоліття тому. Коли щастить передати щось подібне образними засобами, настає мить слави, така потрібна людині для того, щоб підтвердити її важливість для нас. А це значить — і нашу важливість для неї.
Шляхи і думи Андрія Бокотея
