Віктор Андрієвський — видатний діяч «Просвіти» і літописець доби Української Народної Республіки

Тарас ПУСТОВІТ,
голова Полтавського міського об’єднання товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України
Під час відзначення подій 100-річчя Української революції 1917—21 рр. зазвичай згадуємо найвидатніших державних та громадсько-політичних діячів. Серед них — Віктор Никанорович Андрієвський (1885—1967).

Він народився у Полтаві 11 листопада 1885 року у родині місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни. Відомо, що батько родини Никанор Семенович на зламі ХІХ—ХХ ст. мав шматок землі (яку 1908 р. виставив на продаж) у Кобеляцькому повіті біля
с. Пустош-Семенівка Маячківської волості. А у Полтаві родина на початку ХХ ст. мешкала у власному будинку по вул. Кузнецькій (Пушкіна, 63).
Середню освіту хлопець здобував у Першій полтавській чоловічій гімназії. Вирізнявся літературними здібностями, мав потяг до театрального мистецтва та громадської роботи. Восени 1900 р. кілька учнів шостого класу Полтавської гімназії, поміж яких і Віктор Андрієвський, заснували Полтавську гімназіальну громаду, головною метою якої було поширення національної свідомості серед гімназистів, а за змогою — узагалі серед шкільної молоді Полтави. Головним знаряддям для пропаганди національних ідей служила бібліотечка з українських книжок. Гімназіальна організація була “найтаємнішою”, бо коли б про неї довідалося гімназіальне начальство, на старшокласників чекало негайне звільнення з навчального закладу. Але попри небезпеку книжкова справа рухалася, і полтавські гімназисти на зламі ХІХ—ХХ ст. тісно співпрацювали з учнями реального училища та духовної семінарії, зокрема із Симоном Петлюрою.
У 1903 р. Андрієвський був зарахований до природничого відділення університету св. Володимира у Києві (1903—1907). Тут студент-хімік Андрієвський, відчувши потяг до громадсько-політичної роботи, визначив для себе і життєві пріоритети працювати в інтересах української громади.
Віктор повертається до Полтави, де з 1909 р. працює викладачем хімії та товарознавства у семикласному комерційному училищі Байєра. Сформований ідейно, гарячий за вдачею, дещо нехтуючи кар’єрою (відомий український антрополог Федір Вовк пропонував йому посаду в Петербурзькому університеті з подальшою перспективою), він пристає до представників старої полтавської громади (з 1912 р.), швидко адаптується і набуває авторитету серед представників національно-свідомої інтелігенції Полтави — його обирають гласним Полтавської міської думи на 1913—1916 рр.
Ім’я Андрієвського неодноразово згадується на шпальтах місцевих газет, він уже радник міського голови, а ще — блискучий, безкомпромісний оратор та один із фундаторів українського клубу — одного з осередків національного життя Полтави.
До червня 1917 р. Андрієвський зараховує себе до табору радикал-демократів (найбільш інтелігентної тоді течії), хоча, за визнанням, його гнітить у цій партії “помітний соціалістичний душок”. Тож 29 червня 1917 р. разом із братами Шеметами, В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським він стає одним із співзасновників Української демократичної хліборобської партії. В липні 1917 р.
Віктора Андрієвського вдруге обирають гласним Полтавської міської думи за списком від полтавських демократичних організацій. Відтак він помітний і харизматичний діяч, про його активність свідчать численні доповіді, одна з яких — “Про перейменування вулиць у м. Полтава”, виголошена ним у міській думі 12 червня 1918 року.
Андрієвський також був серед засновників товариства “Просвіта” на Полтавщині. Найвагоміші досягнення Віктора Никаноровича у період української революції насамперед пов’язані з освітньою справою — йому судилося обіймати посаду губернського комісара у справах освіти. Було досить непросто у період потрясінь створювати (реорганізовувати) навчальні заклади, українізовувати їх, водночас руйнувати стійкі стереотипи серед частини учительства. Тож особливо помітне протистояння у стані освітян проявилося під час проведення першого губернського учительського з’їзду в Полтаві 25—28 травня 1917 року. Саме на цьому зібранні, попри провокації та протистояння (як зазначав журналіст із Великої Британії Ярослав Смольський, до делегатів приєдналися сторонні люди, які намагалися надати з’їздові антиурядовий зміст, висміюючи Центральну Раду та її самостійність), до правління губернського учительського союзу було обрано таємним голосуванням Віктора Андрієвського (40 голосів), ухвалено й перші стратегічні рішення щодо подальшої роботи місцевого учительства. Найголовніші з них: українізація шкіл усіх рівнів та Учительського інституту; забезпечення шкіл відповідними підручниками та створення українських бібліотек; відкриття перших українських гімназій та політехнічного інституту в Полтаві; введення до навчальних програм дисциплін з українознавства…
Із відстані часу цікавою є одна з перших підписаних В. Андрієвським відозва “До вчителів Полтавщини” (напередодні нового шкільного року), яка дає можливість глибше зрозуміти головні завдання того бурхливого часу. Ось невеличкий витяг: “Товариші-вчителі українці й не українці, — всі на Україні сущі! Вашої праці, успіху й поради чекають українські діти й батьки: цілий український народ! Вам припало отсе зараз заложити підвалини для нової української школи, що надалі забуяє цвітом… Разом понесімо світоч науки української й загальнолюдської до нашого народу… Цілий світ зараз поглядає й на народ наш, чи ладен він стати до вільного національного життя. Невже у сю хвилю такої ваги історичної забудемо “хто ми: чиї сини яких батьків?” Сміливо ж ставаймо до роботи! Допомагаймо один одному, піддержімо боязких та легкодухих, покажемо батькам, що віднині дітям їхнім забезпечені… тепло від науки в рідній школі! Не забудьмо зараз обов’язків наших до Батьківщини нашої України. Бо хто матір забуває, Того Бог карає”.
Цілком виправданим, на нашу думку, було вирішення Андрієвським передовсім організаційних (кадрових) питань у Полтаві. Так, восени 1917 р. за рекомендацією В. Андрієвського на посаду директора першої полтавської гімназії було призначено свідомого українця, мовознавця Івана Прийму, що попри відчутний опір з боку промосковських сил, які намагалися відібрати навіть приміщення гімназії, протягом лише одного року підніс навчальний заклад так високо, що його заслуги мусили визнати навіть опоненти. А сам Віктор Андрієвський разом із Григорієм Маркевичем, Іваном Ліщиною-Мартиненком, Костянтином Товкачем ще 10 липня 1917 року увійшли до складу попечительної Ради гімназії Морозовської, що врешті дозволило гімназії стати першою українською гімназією у Полтаві.
До здобутків Андрієвського можна також зарахувати ре­алізацію задумів щодо створення Українського університету, історично-філологічного факультету в Полтаві, першого сільського університету в Мачухах, цілої мережі міських і сільських українських гімназій (1917—1918). Тож протягом короткого так званого українського ренесансу (1917—1919), поряд із численними прорахунками уряду “романтиків”, здобутки саме у просвітньо-освітній справі стали найвагомішими. Хоча непорозуміння навіть у таборі однодумців, а часто й опір, спостерігалися повсюди і досить відчутно. Приміром, започатковуючи в губернії курси українознавства, Віктор Андрієвський за часів Гетьманщини не­одноразово звертався по підтримку до Києва, до свого земляка, генерального секретаря у справах освіти Івана Стешенка, згодом — до міністра народної освіти Української Держави Миколи Василенка. Відмову сприймав дуже боляче, як особисту невдачу. Не знайшла певної підтримки навіть серед однодумців й інша спроба губернського комісара щодо стипендій. Андрієвський спроектував замість московських нові українські назви: імені Святого Володимира, імені гетьманів Мазепи та Орлика, імені митрополитів Петра Могили та Андрея Шептицького. Після цих кроків на сторінках місцевих часописів Андрієвського було шельмовано і названо “віровідступником”. Особливо ж гостра полеміка виникла у нього (через ім’я греко-католицького митрополита Андрея Шептицького) з Полтавським єпископом Феофаном (Бистровим), який відкрито стояв на промосковському ґрунті.
Не все із запланованого йому вдалося реалізувати. Вже у січні 1919 року до Полтави вступили більшовики, і Андрієвському, як і багатьом іншим українцям, довелося назавжди покинути рідне місто. Він намагався фіксувати на папері все, що пережив та вважав за потрібне залишити нащадкам. У його публіцистичній спадщині період Української Народної Республіки та Української Держави відображений якнайповніше.
Про емігрантські роки та поневіряння Віктора Никаноровича Андрієвського відомо лише, що 1919 року він перебував в Галичині, де керував проддепартаментом Державного секретаріату Західно-Української Народної Республіки. Згодом працював у культурно-просвітницьких організаціях у таборах для інтернованих вояків армії УНР у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою (Чехословаччина), обіймав посади директора гімназії та референта з культури української громади в Каліші. З-під пера письменника і публіциста з’являється чимало статей, навіть окремих видань, які мають чітке полтавське забарвлення. Поміж них: “Значіння Полтавського бою для української державности” (1927), “З минулого”, 2 т. (1921—1923 рр.), “До характеристики українських правових партій” (1921), “Три громади” (1938), “М. Лисенко” (1942), “М. Міхновський” (1950) та ін. Післявоєнні роки життя професор філології, доктор Віктор Андрієвський прожив у Німеччині, де і знайшов свій останній притулок у затишному місті Дорнштадт 15 вересня 1967 року.
У листопаді 2015 року в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені
І. П. Котляревського вперше відбулося публічне пошанування 130-річчя від дня народження відомого краянина. Ураховуючи пропозицію “Просвіти”, у рамках декомунізаційних процесів, Полтавська облдержадміністрація перейменувала в обласному центрі вулицю Петровського на вулицю Віктора Андрієвського.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment