А світ — нехай святиться

Маргарита ДОВГАНЬ

У 88 років складно, але з Його побратимом і тезкою Василем Овсієнком — поїхала, де й сили взялися! На малій Батьківщині Поета, у сонячній Вінниці, подвижники — викладачі Донецького університету Його імені — організували міжнародну конференцію, присвячену 80-літтю нашого Генія Слова — Василя Стуса. Він для мене є ніби сином духовним Тараса Шевченка. Така подвійна потужна енергія доброї дії в ім’я України…
Отже, приїхали. І одразу відчули гостинність спільної родини подолян і донеччан. На пероні зустріли нас аспірант Антон Бузов і чарівна студентка-донеччанка Ангеліночка. Пізніше нашим дотепним і гострим, всезнаючим добрим гідом став ще й пан Лазаренко.
А поки — початок Конференції в обл­адміністрації. Відчутно добру організацію, щирий ентузіазм, поміч керівництва області міста. Головний організатор конференції — професор Віра Андріївна Просалова. Вона сердечно дякує всім, хто приїхав, аби разом, цілим світом (є гості, є посли з Австрії, Франції, Польщі) згадати ім’я Людини і Поета Василя Стуса. З ентузіазмом зал зустрів інформацію, що у Варшаві, в центрі міста відкрито сквер імені Василя Стуса!
…Запрошують до виступу. Вийшла на кін. Бачу перед собою юних студентів. Бачу допитливі очі Майбутнього. І починаю словом Василя.
Гаряча ложка юшки — як молитва:
прозоре тіло миттю освіжить
і дух зогріє. Ніби лезо бритви,
той відігрітий дух в мені іскрить
і ловить сонця радісну порошу,
сріблішає, світлішає, стає
на рівні горя. Боже, дуже прошу —
не забери од мене, що моє,
і не додай того, чого не праг я,
що залишає в серці чорний шрам.
Зігрітий дух шумує, наче брага,
І прагне йти у вічність —
— напролам.
…Коротка тиша-тиш — осмислення, співпереживання. Напролам! Це до них, крізь часи і ворожі барикади, до них, наступних поколінь, рветься поетів Дух.
А далі, по аплодисментах, кинуло мене просто з цієї трибуни — на Урал, у рік 1985-й.
Кучино. Низьке сіре небо. Сіра суха земля з червонястими плямами. Ніби кров мільйонів закатованих просочується. Проти нас (Валічка Стус, її сестричка Шурочка, син Дмитро і я) — рядами колючі дроти. За ними — приземкуваті бараки, по центру перед нами — у рожевий колір (для оптимізму!) пофарбована халабуда адміністрації. На ґанку один сірий чоловічок якось непевно витискує з себе: “Чого ви так пізно приїхали? Його вже поховали. У нас при лікарні моргу нема”. (Бреше). Ніби не знає, що нас всю дорогу приторможували: то “квитки вже розпродані”, то саме “сьогодні автобуси обламалися” і т. ін. Поруч із тим сірим, що розказує, стоїть здоровило на розчепірених ногах у чорному, з бугаїстою шиєю, нахабною пикою — чекіст, спостерігає, контролює. А сіренький — то начальник табору, який скоро по тому тяжко вмер. Мабуть, трохи совісний був.
Нас везуть у чорному ящику до села Борисова. Супровід — на кожного по бурмилу. Під лісочком — голий клапоть землі з кількома ледь помітними горбочками з дерев’яними кілками. Підходимо до горбка, де на шматку бляшанки на кілку надряпано цифру 9. І підкосилися наші ноги… впали ми на могилу і не соромилися сліз… А кати стоять над нами. Ніжна, терпляча, неговірка Валічка підскакує, повертається до тої чорної банди і не своїм голосом з люттю до них: “Залиште нас, відійдіть! Він уже не ваш!” Відступили. А ми були з Василем…
Я замовкла. Мої славні юні філологи, психологи, історики були тої хвилі зі мною там, на Уралі. Відчула якесь вселенське співпереживання. А час — короткий. Я перейшла на інші хвилі спілкування з молоддю Поділля і Донеччини, згадавши Василеве:
шукай по зорях, де твоя дорога,
і — радістю од себе засвітись.
І нагадала моїм слухачам радісне. Як я вперше побачила Валю і Василя. Було то у Київському метро “Хрещатик”. Два струмки людей рухаються вгору-вниз. Ескалаторами. А між ними, піднявшись, бачу: стоять двоє. Високий мужнього профілю хлопець в якомусь трепетному наближенні до ніжної, тонкої краси дівчини. Призупинилася на хвильку. Замилувалася. На думку спало: як Данте і Беатріче… І побігла до виходу.
Минуло кілька місяців. Я — кореспондент газети “Друг читача”. Мій добрий друг, редактор видавництва “Молодь” Іван Дзюба підказав шукати рецензента на щойно видану збірку Миколи Бажана в Інституті літератури АН України. Начальство інституту спрямувало до найкращого аспіранта. Постукала у двері кабінету. Почула чемне приязне запрошення. Заходжу. Назустріч встає з-за столу… Завмерла. Трохи аж розгубилася. Та то ж — мій Данте, той хлопець із метро! Ось він який, Василь Стус!
Він написав мені рецензію. Відтоді й стали друзями. Родинами. Разом на природу у вихідні, у відпустки — на Прип’ять, на виставки, концерти, на дні народження. В часи короткої політичної відлиги, коли в Україні з’явилося багато справжніх і воістину великих поетів, я почала організовувати поетичні вечори, де тільки вдавалося, де були якісь хоробрі й інтелектуальні люди — на заводах в обідню перерву, в науково-дослідних інститутах, у мистецьких навчальних закладах, майстернях знайомих художників, на квартирах небоязких друзів. І майже скрізь безвідмовно виступає Василь Стус.
Заворушилася кадебістська братія! Після багатолюдного (кількасот людей було) вечора сучасної української поезії в Науково-дослідному інституті зв’язку, який обслуговував оборонну систему імперії (символічно, що актовий зал інституту був на Бульварі Шевченка, де колись була гімназія, в якій навчався автор Українського Гімну Павло Чубинський), вранці наступного дня (осінь 1965 р.) на порозі моєї редакції з’явилися чекісти і партійні шишки. Було тривожно. Але внутрішньо я торжествувала. Понад 500 технарів-інтелектуалів почули Івана Світличного, Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Григорія Томенка, тоді ще не зламаного Миколу Холодного, Віктора Кордуна, Миколу Воробйова. Зал аплодував словам Бориса Мозолевського: “Я эту кампанию Хрущовых и Брежневых своею назвать не могу…” А Холодний читав про село:
Дядько має заводи і фабрики
І постійну в селі прописку,
Лиш не має чим дядько взимку
Годувати корову Лиску…
Зал заворожив могутній бас-речитатив (образ від Івана Світличного) Василя Стуса:
Колеса глухо стукотять
колеса стукотять
В Христа, в вождя, в усіх божат
і в мать і перемать.
…………………………
Москва — Чиб’ю, Москва — Чиб’ю
печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.
…Потім дізналася, що чекісти сиділи в першому ряду разом із керівництвом Інституту. Уявляю, як трясло цю братву!
А на ранок, як я вже сказала, прибули, трясця їм, до моєї редакції “гості”. Оголошують термінові збори. Нагінка для всіх редакційних працівників: “Антисоветский прорыв!” “Где она нахваталась этого буржуазного национализма?”, “Какую шпану собрала!” Накази, образи, доноси. Вигнали зі Спілки журналістів. З роботи — із забороною працювати в ідеології… Почали тягати до КГБ — нерви мотати, “виховувати”. Заступився за мене наш головний редактор, дуже порядна людина, письменник Гнатовський. Його негайно вигнали з роботи. Як я пізніше дізналася, В’ячеслав Чорновіл, який щойно був прийнятий тоді на роботу до редакції, всю цю моторошну катавасію навколо мене записував. Його скоро теж “викрили” і вигнали. Згодом ця довготривала історія була надрукована в його газеті “Час”.
А я тоді, хоч як було тяжко, святкувала, бо допомогла прозріти багатьом українським технарям-інтелектуалам, творчій молоді, дізнатися, що є в Україні, попри всі терори-голодомори, правдиве, високохудожнє поетичне Слово.
Трохи пізніше, також восени 1965 року, виганяють із кадебістським ґвалтом і знущанням з Інституту літератури АН України її кращого аспіранта Василя Стуса. Почалися чергові сплановані комуноімперією гоніння на багатьох мислячих людей в Україні. Кого з роботи виганяли, а багатьох заарештували. Було тяжко і складно. Безробіття. Чоловікові також не дають роботи. Мене на якийсь час на роль підраховувача гонорарів для своїх авторів узяв на роботу Олег Микитенко, син убієнного в 30-х роках письменника Івана Микитенка. Дяка Олегу велика.
Тиск на Василя був страшенний, бо — велет українського духу, талант рідкісний. Не повинно такого в Україні бути! Погрожували, “виховували” і Валентину Попелюх-Стус на заводі Антонова, де дружина Поета працювала інженером. Василь на тяжких роботах добряче надірвав здоров’я…
По кількох роках випробувань опинився Василько (він молодший од мене на 8 років; я так його для себе зву) на посаді інженера у Міністерстві промисловості будматеріалів. Сказав мені, ніби є у цьому міністерському відділі інформації вільні місця. Дивом прийняли і мене. То ціла детективна і щемлива історія. Через кілька десятиліть доля звела нас близько з дочкою одного колишнього високого начальника Міністерства, у якого в 30-х роках розстріляли дружину — “врага народу”, залишивши його з двома малими дітьми. Аби не осиротити дітей своїх, той дядечко негайно “покаявся”. Вступив до КПРС і став декоративно-відданим сов­ком-патріотом, згодом — третьою персоною у Міністерстві. А душа його? Залишалася стражденною і чистою. От чому і прийняли нас на ту роботу. І кадебістам економія. Один наглядач може двох пасти…
Отже, 1968 року я також притулилася на мінімальну інженерну (!) ставку у міністерському підвальчику (на вул. Володимирській, 16). Стіл впритул до стола Василя. Далі були для мене понад три щасливих роки, незважаючи ні на що. Казенну роботу швидко зробив Василько, та й за своє береться. Тоді Він писав “Феномен доби” — працю про зґвалтованого системою геніального Павла Тичину. Давав мені аркуші. Читала, пізнавала, відкривала його геніальні поезії, написані замолоду. Василь подарував мені збірочку Тичини видання 1920 року.
А ще ми разом тішилися також ним відкритим великим ліриком з рідного Василеві Поділля Володимиром Свідзінським, жорстоко знищеним чекістами 1941 року. Тоді від Василя я вивчила шедевр:
І ароматно вечір віє,
І поле вогко зеленіє.
В воді озерець дощових
Рум’яний світиться відтінок
Забутих тучею хмаринок
І сині плеса серед них.

О час небесного спокою!
Твоєю легкою красою
Як жадно упиваюсь я
Як у тонке твоє палання
В твоє зникоме розцвітання
Віллялася б душа моя.
Василь воістину тішився цим образом — зникоме розцвітання. І справді, у ньому вся філософія буття!
Читав мені Василь у ті часи всі свої поезії, які тоді зароджувались у його душі.
Цей біль — як алкоголь агоній
як вимерзлий до хрусту жаль…
***
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні — стояти.
***
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
Тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Признатися, тоді я не вповні переживала тяжкі прозріння і передбачення Поета, хоча інтуїтивно й емоційно проймалася його болем. Лише рік 1972-й ніби кувалдою по душі вповні випрямив хребет і широко відкрив очі.
Цікаво, як реагувала підвальна публіка на Василя. Лемент, якісь заяложені примітивні балачки — “хто що сказав, хто з ким…”. Заходить Василь і вже того не чути. Якесь висвітлення, самоочищення наставало. Працювати починали. Ніби совість заговорила. Василя поважали. Хоча трохи побоювалися спілкування з “антисовєтчиками”. Лише одна інженер, дуже добросовісний, справжній фахівець, Луїза Миньківська, родом із малої Батьківщини Василя, з Вінниччини, прихилилася до нас душею. І на все життя. Вона любила і знала поезію, високу літературу, класичну музику. Коли Василя заарештували, вона спеціально при всіх попросила у мене адресу Василя і листувалася з ним, коли він був у концтаборах, і на засланні. А це був тоді героїзм. Була в дружбі з Валічкою, дружиною Василя. Підтримувала рух шістдесятників. Моєї близької подруги, світлої доньки Поділля Луїзи Миньківської-Зубчевської не стало 3 червня 2017 року. Мої світлі вінничани, пам’ятаймо це ім’я доброї товаришки Великого Поета, також вашої землячки…
А поки — 1968—1971 роки. І нам сяє Свята Софія. Ми інколи в обід під сонечко на ясному світлі трохи походжаємо біля неї. Висвітлює душі, енергію дає. Придивляюся до навдивовижу вольового, зосередженого завжди на чомусь значущому, обличчя попутника. Одного дня як осінило: запросила Василя до майстерні свого чоловіка, скульптора. Вона зовсім близенько, теж у підвальчику на Володимирській, 12. І почалася співпраця. Про це — словами Бориса: “На моє прохання попозувати Василь одразу погодився. Прошу постояти, а не сидіти, бо такий стан краще виявляє пластику. Тільки спитав, чи можна читати й курити. Так він мені і позував,.. хвилин по 30 за сеанс…”
Подав Борис портрет 1969 року на виставку, підписавши “Портрет чоловіка”. Художній комісії сподобався. Прийняли. А от коли кагебістсько-комуністична цензура явилася — не пройшло. Секретар комсомолу пильна дама Главак одразу рявкнула: “Убрать!” І розповіла всім “темним”, чий це портрет!
Борис скоро відлив портрет у чавуні. До 1990 року він стояв у художника в майстерні, тепер є окрасою Національного художнього музею України в Києві (на Грушевського). Репродукції портрета прикрашають чимало видань творів Стуса і про Стуса…
Аби завершити тему, скажу, що в рідному селі Василя у Рахнівці біля школи стоїть пам’ятник Поетові, також створений душею і руками видатного українського скульптора Бориса Довганя, поетового друга.
Вже кілька років стоїть у майстерні його проект пам’ятника Геніальному українському Поетові світового рівня Василя Стуса для Києва, столиці України. Цій роботі свого часу дав високу оцінку філософ, правозахисник, побратим поета Євген Сверстюк. Схвалюють роботу всі, хто її бачив. Звернулися до голови міськради письменники, науковці-гуманітарії, академіки Академії мистецтв України з проханням поставити в столиці пам’ятник нашому Генію, Герою України, мученику московсько-більшовицьких концтаборів. Через місяці відповідь, запрошення зайти до міськради. Схоже, до Віталія Кличка документи не дійшли. А він, по діях його знаю, розуміє, хто такий Стус. Прийшов 90-літній академік, лауреат Стусівської премії скульптор Довгань на бесіду в департамент культури, а там… стали його переконувати, що нема місця в центрі Києва духовному сину Шевченка! Для знаного футболіста, для героя Ільфа і Петрова Паніковського — є, а для великого українського поета — нема… Абсурд. Страшно…
А місце є! І вільне. Саме навпроти Інституту літератури АН України, де Поет працював. Але хтось гальмує. І не добереш — хто. Ніби і тепер московсько-кагебістська павутина, інколи навіть невидима, плете й плете з чорної слини своє ядуче плетиво проти України…
Та повернусь у минуле, в минуле з Василем. В ті дні 1972-го, коли ми билися, товклися біля суду, де над Василем злочинці творили розправу. Пустили лише на вирок. Я була як у тумані. В напрузі. Лише пам’ятаю однаково вбраний кадебістський кагал (“робітники з “Арсеналу”), який зображував народ на суді. Василя неприступне, ніби закрите, закам’яніле обличчя, і тільки на хвильку — теплий вітальний погляд до нас… і лаконічне прощання.
Усі ці роки ми листувалися. Як скоро з’ясувалося, більшість листів осідало в КДБ. Єдино був теплий зв’язок: із 1972 року ми завжди приходили до поетової дружини Валі в хату на Різдво. Поет народився в цей Святий Вечір. Сходилася вся родина. Там зустрічалися найближчі його друзі — Михайлина Коцюбинська, Іван Калиниченко, Євген з Лілею Сверстюки, я з чоловіком, часто з дітьми, обов’язково — рідна сестра Валі Шурочка з родиною, яка тим часом росла й розросталася, і вже скоро у Святвечір на радість всім нам і Валі демонструвала ціле костюмоване народне дійство — народження Христа. Завжди заходили того святого вечора двох народжень до Валічки кобзарі.
Лише тепер, у році 2018, не їздила я (та вже багатьох друзів нема на цім світі) до Валічки — вона не дуже здорова і живе нині не у Святошині, як довгі роки жила, а у синочка Дмитра, у селі Дмитрівці під Києвом. Туди важко діставатися ввечері тим, хто ще топче ряст на цій землі. Та ми інколи зустрічаємося. Дмитро, як може, привозить раненько Валю до нас, а ще тоді і сестра Василева, біженка з Донецька, прекрасна і тепла Марія над’їде. То по суботах зрідка збираємося. Тепло — про минуле. Дітками тішимося — внуками, правнуками. А ще, я помітила, Валя радіє і дуже розчулюється, коли читаю їй вірші Василя, присвячені їй — Його великому коханню. Вони, переважно, сумні. Трагічні є. Але у них якась неземна, висока любов! Такої любовної лірики в світі ще пошукати треба! Мене до глибини душі пронизав Василевий вірш до Валі, який написаний давно, в тюрмі. Але Василь ніби прозрів у ньому всю її душу, її трагедію, її теперішній стан:
Ти, наче Богородиця, мені
ввижаєшся, лише склепляю очі,
а довкруги страшні парсуни вовчі
колошкають і сонну уві сні.
А часом я вже й спогади жену
про тебе, рідна, що на окрайсвіті,
немов конвалія у передлітті
хапливому довірилася сну.
І так у мрінні, тиші та покорі
не знає, де то світ, а де сама,
і вимріяла все, чого нема,
однакова і в радості і в горі..

* * *
1980 року була коротка радість спілкування: Василь повернувся. Але в країні не розвиднювалося. І він свідомо пішов на нові випробування — захищав переслідуваних. Ми зустрічалися у вихідні — разом ходили в луки за Дніпро. За нами — зграя чекістів, які зображували рибалок… Було. Та страшне сталося у жовтні 1980 р. — арешт, вирок як на страту 10 років позбавлення волі в колонії особливого режиму, 5 років заслання. Так імперія розправлялася з Поетом-совістю України.
Василю пишу. Одбиваюсь од кагебістів, бо час од часу викликають. Не лише мене. Всіх друзів Поета. Пам’ятаю, як з Михасею зустрілися, щойно вийшовши з того тяжкого будинку на Володимирській. У мене підростала онука. Аби чула Стефанка Українське поетичне Слово, мистецтво наше, започаткувала в хаті товариство дітей і юні — “Парнас на Видубичах”. Вечорниці велелюдні. Вчимо, а тоді читаємо на Вечорницях поезії Сковороди, Шевченка, неокласиків, Рильського, поетів Розстріляного Відродження, Ліни Костенко… Нема їм ліку… На вечорницях бувають і виступають почесні гості — Євген Сверстюк, Микола Воробйов, Петро Осадчук, Борис Мозолевський, Валерій Шевчук, музики, співаки, хлопчиком ще співає у нас Тарас Компаніченко, Володимир Губа знайомить зі своєю музикою. Приходять до нас нащадки Шевченкового роду — творчий, талановитий люд… Але завжди на вечорницях звучить Слово Василя Стуса. Завжди! Понад 30 років були в хаті вечорниці. І всі мої юні друзі-парнасівці знають, розуміють Василеву Поезію.
А тепер, коли лютий ворог України почав відкриту загарбницьку війну проти нас, раптом… відкрилося мені оте Василеве:
Народе мій, до тебе я ще верну…
Ходжу до шпиталю. Знайомлюся, допомагаю пораненим воїнам і чую з їхніх уст Слово Василя. Боєць Микола Микитенко ще 2014 року, стоячи на Майдані Незалежності у Києві біля Василевого портрета, читав його поезії. Бачили б ви, як побожно він цілував фото Василя Стуса, яке я йому подарувала у шпиталі… А тоді, у Різдво цього року (до Валі далеко, не доїду) пішла до шпиталю. Там — колядки, щедрівки! Воїни, хто в чому, повисипали з палат на подвір’я. Хтось із медперсоналу припрошує хлопців одягтися, бо холодно. З тої розмови зрозуміла: хлопці повернулися з полону у кінці 2017 року. Коло мене красень — високий і стрункий, як у пісні співається. І чорнявий. На Василя схожий. Андрієм зветься. Бессараб прізвище. З Чугуєва на Харківщині. 2 роки в полоні, у тюрмі суворого режиму. Трохи змучений. Але, відчувається, сильний духом, не зігнувся у деенерівській катівні. Питаю — як витримували? А він мені: “Нас рятував Стус”… Ми обіймалися. Ми плакали. Андрій познайомив ще з одним хлопцем, який був із ним у камері. А третій хлопчина, Коваленко, вже вдома, на Вінниччині. Саме того, вінничанина, інколи викликали на важкі роботи. В один такий момент до нього підбіг невідомий хлопчина з волі, дав йому книгу поезій Стуса, сказавши, що сам вінничанин і знає, що вінничанину вручає. І щез… І ось щодня ті довгі місяці всі три наші в’язні… як молитовник відкривали у камері Василеву книгу і вчили, вчили. І Він давав їм силу вистояти, гартував їхню волю…
Ми стояли біля вікна у коридорі корпусу терапії Київського військового шпиталю і старший лейтенант Андрій Бессараб читав мені напам’ять Василеві рядки.
— Ярій душе, ярій, а не ридай.
***
Змагай, знеможений життям,
Знеможений, змагай.
***
О вороже, коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих…
***
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух, отож терпи, терпи…
То був святий момент. То був найвагоміший доказ, що Поет — живий. Він зі своїм народом.
Думкам і спогадам немає краю. Сьогодні бачу перед собою студентську молодь Донецького університету — аж мерехтить в очах від квітів на вишиванках дівчат, — Університету, який носить ім’я Василя Стуса, рожденного Різдвяної ночі 80 років тому. І хочеться завершити своє письмо думкою про вистраждане Поетом вміння долати лихо і завжди бути добрим до Світу:
Голосить сніговиця,
Колючий хрипне дріт.
А Світ — нехай святиться.
Нехай святиться світ.
Дякую за зустріч у Вінниці
20.IV.2018 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment