«Шевченко — тричі символ України»

У культурно-освітньому центрі ім. О. Довженка львівські літературознавці дискутували про роль Кобзаря в долі України. Яке місце належить Тарасу Шевченку у мистецькому просторі України загалом та в житті кожного зокрема говорили кандидат філологічних наук, один із найвизначніших перекладачів античної літератури Андрій Содомора; директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз та науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, музикант Данило Ільницький.
Модерував захід журналіст і радіоведучий Володимир Бєглов — він же й пропонував запитання.
Тарас Григорович — як символ нації, символ рухів і здобутків нашої країни. Але ким є Шевченко особисто для вас, у вашому серці?
А. Содомора: Для мене Тарас Шевченко — це провідник у духовний простір, з яким дуже комфортно, повчально і корисно йти теренами європейської античної літератури. Адже всюди є він. Без нього ці мандрівки, безумовно, не були б такими цікавими.
Б. Тихолоз: Якби я познайомився з Шевченком у своїй радянській школі, то зараз не сидів би тут і не вів цієї дискусії. Але для мене Шевченко звучить мужнім голосом тата. Я мав необережність назвати Тарасом сина, хоча мене застерігали, що слухняної дитини з нього не вийде. Коли син мав років шість і сказав, що хоче подивитись, де похований Шевченко, — ми сіли в машину і поїхали усіма Шевченківськими місцями. Я сам родом з Черкащини, а мама моя походить із Козацького — це сусіднє село з Керелівкою. Її родина кревно споріднена з родиною Фотія Красицького, який є нащадком Шевченка по лінії сестри Катерини. Для мене Кобзар — далекий родич.
Д. Ільницький: Знаю про радянську владу і тодішню систему освіти не особисто, а з розповідей, тож здається, що це була наруга над літературою. Хоч справжнє, що є в людині, їм не вдалося викорінити. Шевченко для мене відкрився таки у школі і вже там мені вдалось частково пізнати його мистецьке обличчя. Я відчув у певний момент, що Шевченко справжній. Можливо, не одразу це зрозумів, не вмів пояснити. Але йдеться про те, що ніколи ніяка спроба щось зашорити чи поставити у рамки не знищить цього. Для мене Шевченко — поет. Прекрасний, дуже не стандартний, не формальний поет. Свого часу мій дід, літературознавець Микола Ільницький, написав дослідження про вірш у Кобзаря. Він дійшов висновку, що ця система віршування не вписується у жодні відомі рамки. Як для мене і Йоган Себастьян Бах. Він, з одного боку, в середньовіччі чи німецькому ренесансі, а з іншого вже в романтичній музиці. Шевченко так само долає час і простір.

Яким має бути шлях до розуміння Шевченка як поета? Крутого, класного поета. Як дійти до нього і привести інших?
А. Содомора: До Шевченка можна йти і дійти лише тоді, коли постійно, щоденно, щогодинно робити кроки у духовному просторі. Щось засвоювати, читати, знайомитись з літературою. Тільки так Шевченко починає звучати. Людина покликана жити у духовному просторі й спілкуватися з геніями. Адже вони всі тут і тепер — Шевченко, Шекспір чи інші. Ми це мусимо зрозуміти, бо інакше вивчення літератури не має сенсу. Шевченко — це хіт, динаміка. До нього треба йти, з ним треба йти і заповнювати цей духовний простір. Тоді він починає дихати на повні груди і розкриватися нам. “Кобзар” — класичний твір, а класичний твір є твором відкритим. Там немає ні стін, ні дна. Скільки читачів — стільки і життів у книжки. Тому він і цікавий. Шевченко — про вічне.
Шевченко цікавився музикою, знався на живописі й багато читав. Існує таке мистецьке тріо: палітра, стилос і струна, яке він компетентно використовував. Наприклад, “Реве та стогне Дніпр широкий”. Дніпр — не просто ріка, це Він, бог. Чоловіки-боги в античній міфології — це бики з величними рогами. Цей твір набуває поліфонічного звучання: починається з надзвичайного фортіссімо, а тоді раптово обривається. Починається космічна тиша, “…і блідий місяць на ту пору…” Місяць — це символ абсолютної тиші. Шевченко проводить горизонталь — “Дніпр широкий” і вертикаль — “верби гне високі”. Це дивовижний контраст, полотно, збагачене думкою.
Б. Тихолоз: Колись Довженко казав, що “Кобзаря цитувати трудно — це все одно, що з вогнен­ної печі вихоплювати вуглини і перекидати їх руками”. А в мене таке відчуття, що ми тримаємо в руках живе серце, яке пульсує. Я скажу, як погано іти до Шевченка. Це сприймати його поетичний доробок, “Кобзар”, як збірку віршів. А українська школа саме цього і вчить. Коли ми його так читаємо, вихоплюючи якусь вуглинку — то не відчуваємо цього ритму. Лише воротами розуму до Шевченка не зайти. Це вже потім розум має доєднатися до емоційного сприймання. Я відчув його, коли прочитав “Кобзар” як роман — інтелектуальний, автопсихологічний роман. Сучасному поколінню не легко починати цю книжку. Дуже часто на “Реве та стогне…” все закінчується — не всі читачі доживають до “Веселенько заспіваймо…”. Ці тексти затерті від надуживання. Треба подолати шевченківський молодечий романтизм, перейти через “Причинну”, “Катерину”, “Наймичку” і опинитися “В казематі”, де вже починає щось резонувати. Потім разом з головним героєм цього “роману” побувати на засланні. Подивитися, як він сприймає те, що його оточує, які думки приходять до голови і до серця. А потім повернутися до Петербурга і побачити, як поет виламується з наших стереотипних уявлень про нього, відчути його філософську, культурологічно та інтекстуально насичену поезію. Іти до Шевченка можна по-різному. Не обов’язково лише через “Кобзар”. Можливо, комусь буде легше через візуальні образи. Наприклад, через експериментальні малюнки Андрія Ярмоленка, де Шевченко — Будда, рокер, байкер… Не так важливо, якими дверима зайти — важливо потрапити в цей духовний простір. Якщо там почуваєшся рідно, то ти вдома, це твоє. Але не потрібно замикатися лише на Шевченкові. Думаю, що найгірша послуга Тарасу Григоровичу — це думати, що він усе сказав за нас і “Кобзар” — наша національна Біблія. Ні! Це індивідуальний духовний досвід Богошукання, самопізнання і світопізнання.
Д. Ільницький: Людина — дивовижна істота. Прекрасна, бо створена за образом і подобою Божою. Але й не тільки Шевченка, а й Ісуса Христа може настільки спрофанувати, ввести у свої рамки, що не залишиться нічого святого. Недарма Влодко Кауфман — наш львівський митець, який дуже любить Шевченка, колись сказав, що йому як представникові радянського Львова знадобилось 30 років після закінчення школи, щоб розлучитися з типовим образом Шевченка в радянські часи, реставрувати себе і дійти до нього справжнього, живого.
Ми намагаємось оживлювати Шевченка, створювати з нього близький образ. Можливо, саме у цьому сьогодні ми надмірені. Але це логічно, бо його занадто формалізовували раніше і тепер шальки терезів пішли в інший бік. Сподіваюсь, скоро це врівноважиться. Головне — бачити у Шевченкові співрозмовника, сучасника, людину, яку ти можеш зустріти на вулиці.
А. Содомора: Набуваючи, ми втрачаємо. Людина покликана завжди зіставляти те, що ми набули, з тим, що ми втратили. Втрати бувають дуже важкі — пов’язані з душею, внутрішнім зором і слухом душі. Колись перо й інші речі творили нашу душу, а тепер технічні оснащення нас від цього віддаляють. Якби Шевченко сидів за комп’ютером, то рядків “Думи мої, думи мої…” не було б. Вивчення Шевченка напам’ять — це прекрасно, але за цим стоїть дуже велика небезпека. Не можна вивчити вірша і ставити учневі за це оцінку. Важливо, щоб людина бачила, про що там говориться, і відчувала це. Читаючи “Садок вишневий”, дихати цим садком, розуміти, що це таке для України. Пізнати, що таке дерево, чому воно високе — бо корінь глибокий. Що таке коло — чому є повторення “коло хати”… Бо це космос, звук О, який ріднить нас із давніми елінами. Горацій казав, що “грекам муза дала округленими мовить вустами”… це мікрокосм, який перегукується з макрокосмом. Кожен рядок Шевченка кличе в далеку дорогу до розуміння цього. Іти, іти, іти… Не залишаючись на узбіччі стрімкого руху вперед.

Сьогодні маємо багато втілень Шевченка у пам’ятниках, “Кобзар” — у кожній хаті, в моду увійшли футболки, брелоки з Тарасом. Та чи може зникнути Шевченко?
Б. Тихолоз: Шевченко таки не наймертвіший із мертвих. Ми відчуваємо його присутність щодня. Починаючи від втілення образу на українській валюті, продовжуючи назвами вулиць, населених пунктів і завершуючи футболками чи накладками на аватарки. Коли 2014 року образ Шевченка з’явився на Майдані, і ми мали його серед ікон революції, він раптом дуже свіжо промовив голосом Сергія Нігояна. Ці рядки з “Кавказу” зазвучали так, як не звучали у жодній школі, в жодному театрі… Це свідчення того, що в цьому є енергетика, яка змогла подолати час. І це не гіпербола — це правда. Шевченко здобув дуже багато. Але одне з найважливіших — він власним прикладом показав, що безсмертя можливе… Коли людина дуже вірить у те, що робить, якщо вона свою духовну енергетику концентрує в те, що лишається після неї. Я вірю, що поки існуватиме Україна і будуть люди, ідентичність яких пов’язана з Україною, — Шевченко з цієї ідентичності не буде вилучений. Радянська влада не змогла викинути Шевченка з культурної пам’яті. Пробувала адаптувати, поставити собі на службу, перетворила на дуже холодний і безживний елемент, але не змогла його позбутися. Жодні цензурні обмеження не подіяли. Зараз маємо культ Шевченка. Він таки справді став культом, у якому є багато поганського. Йому б самому не сподобалося таке “ідолопоклонство”, бо він був геть чужий від цього. Але цей культ виріс природно.
Д. Ільницький: Шевченко не зникне. Для того, щоб зрозуміти поета, відчути, перейнятися ним, потрібно, щоб щось відбулося між тобою і цим поетом. Щоб це відбувалось між нами і Шевченком — потрібно його просто читати. Він був реальною людиною, причому страшенно цікавою. Дуже товариською, дуже доброю, жертовною у певний спосіб. Мав добрий естетичний смак і, до речі, був одним з найбільш інтелектуальних, освічених людей свого часу, принаймні в Україні. Бо ті відсилки, які присутні у його текстах, свідчать про величезну ерудицію. Шевченко — це ми. Те, що є у його текстах, — це ми, які були колись давно. Коли ми говоримо про Шевченка, ми говоримо про себе.
А. Содомора: Перспективи Шевченка в майбутньому залежать від нас — чи ми спроможемось іти, чи зупинимось. Людина є людиною, якщо вона не забуває про свій розум і серце. “Часточка прагне бути у цілості, бо ціле повертає їй досконалість”, — казав да Вінчі. Нині людина прагне повернутися до Божого і буде це робити. Найкращим провідником для повернення людини з віртуального світу до Божого (бо Божий наснажує, а віртуальний виснажує) є Шевченко. Але читання Шевченка складне, багатопластове, йде в глибину і це надзвичайно цікаво. Читати — це почитувати, тобто шанувати. Найбільша наша пошана Шевченкові — це не голосні фрази, а читання і почитання його. Читати не розуміючи — це не поважати того, кого ти читаєш. Почитання — це бесіда з природою, з Богом — те, до чого людина буде повертатися. Бо якщо вона не повернеться, то її просто не стане. Маємо у Шевченка: “Схаменіться, будьте люди”! Вищої мети немає. Людина покликана дійти до того, щоб бути Людиною.

Записала
Іванна ПОДОЛЬСЬКА,
м. Львів,
Народний музей
Тараса Шевченка

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment