Василь КУЙБІДА
доктор державного управління, професор
Свого часу визначний військовий теоретик Карл Клаузевіц у знаменитій праці “Про війну” (Клаузевиц Карл. О войне. Издательства: Эксмо, Мидгард 2007 г.), говорив, що війна — це не що інше як розширене єдиноборство двох суб’єктів з невизначеним наслідком. Війна — це своєрідна гра вірогідностей, а не наперед визначений підсумок; хоча переможець завжди сьогодні готує свою завтрашню перемогу. Щоб опанувати дух війни — їй потрібно віддаватися повністю, розуміти її природу і раціонально планувати, а також мати волю до реалізації намічених цілей. Фізичне насилля у війні є лише засобом ведення війни, а ціллю завжди є нав’язання противнику власної волі, примушення його діяти у твоїх інтересах.
Необхідно віддати належне нашому історичному ворогу — Росії, її спеціальним структурам вдалося у переддень Революції гідності, використовуючи, з одного боку, розслабленість українського політикуму (як рудиментарний залишок психології уярмленої спільноти), з іншого боку — наявність чисельних колаборантських груп в українській еліті (сформованої з уламків постколоніальної адміністрації) масово інфільтрувати в систему української влади свою агентуру. Міністерство оборони України, СБУ, сектори виготовлення і торгівлі зброєю очолили залежні від Росії люди. Вони зуміли в достатньо стислі терміни радикально ослабити українську державу. Фактично, Кремлю вдалося рукотворно створити одну з передумов успішної воєнної кампанії проти України, принаймні на першому етапі.
Зрозуміло, що у глобальних центрах сили уважно спостерігали за цими історичними зрушеннями, і готували, мабуть, власні контрзаходи, — враховуючи і геополітичні, і тактико-стратегічні принципи управління масштабними міжнародними процесами. На превеликий жаль, українській державі у цій глобальній грі відводилася роль своєрідного “гачка” — інструменту, за допомогою якого планувалося підсікти ошалілого від безкарності “євразійського хижака”. А це можна було зробити за умови, з одного боку, злочинної поступливості української влади в час відкритої агресії іноземної держави, а з іншого боку, виплекання у російської влади ілюзії, що агресивні дії по “собіранію русскіх зємєль” колективний Захід проковтне мовчки. Цю ілюзію підтримали слова тодішнього президента США Обами про те, що у випадку введення російських військ в Україну США ніяких дій не вживатимуть.
Реальні приклади з цієї закулісної гри наводять сьогодні деякі чільні тоді українські урядовці, зокрема О. Турчинов стверджує, що нібито в час окупації Криму західні посли буквально викручували йому руки, вимагаючи не застосовувати силу проти окупанта. Можливо, побоюючись передчасними діями його злякати?! Гачок з “кримською наживкою” мав глибоко ввійти у ненажерливу пащу хижака.
Звичайно, ця геополітична гра є привабливою для абстрактної аналітики, але не тоді, коли ти виступаєш безпосереднім “предметом гри”, коли за право “грати за чужими правилами” українці розплачуються втратою частини земель і смертю десятків тисяч українських громадян, тоді все це сприймається по-іншому. Скажемо прямо: для нас це неприйнятно!
Та це лише одна сторона реальності. Другою стороною реальності є те, що в нинішніх конкретних умовах, без допомоги Заходу, Україні буде дуже важко вистояти у прямому двосторонньому зіткненні з Росією. Але вважати, що Захід нас оборонить, було б глупством. Він може допомагати, якщо відчайдушно боротимемося ми.
Об’єктивне розуміння природи і мотивів поведінки глобальних гравців зовсім не означає, що ми повинні негайно образитись на прагматичний Захід і розірвати з ним усілякі стосунки, — це було б політичним самогубством. Реалістичне розуміння світу, стимулюючи наше почуття самозбереження, передусім має закликати до звільнення від утопічних уявлень про “гуманну західну цивілізацію”, її безмежний альтруїзм і українофільство; і водночас має примушувати нас неухильно рухатись у бік зміни геополітичного статусу української держави: перетворення з об’єкта на суб’єкт міжнародної політики.
Шлях до нової реальності починається із звільнення від плебейської психології всепристосуванства і повернення, як закликав нас видатний політичний філософ Дмитро Донцов, до традиційного (козацького) світогляду нав’язування власної волі ворожому світові (Дмитро Донцов. Дух нашої давнини. — Мюнхен-Монреаль, 1951. — 341 с.: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3517/file.pdf)
Нарощування російської експансії та її наслідки для України
Демонстративне убивство забороненими хімічними засобами подвійного розвідника Скрипаля у Британії відбулося на тлі передвиборних “ядерних погроз” Володимира Путіна своїм західним опонентам. Усе це разом узяте підвищило рівень ескалації до досі небаченого рівня. Для пересічних західних мешканців почала формуватися картинка “русского безумства”, готовності рухатись у протистоянні із Західним світом аж до глобального ядерного апокаліпсису. Для досвідчених і далекоглядних урядовців західних країн це виглядало як пропозиція Кремля “деескалації через максимальну ескалацію”. Звісно, перемир’я пропонувалося укласти на умовах, написаних Путіним. На гіпотетичну можливість подібного фіналу в політичному протистоянні прямо вказував результат “ядерного конфлікту” між США і Північною Кореєю, які після демонстративних пусків ракет, ядерних випробувань та взаємних погроз зрештою перейшли до прямих двосторонніх переговорів.
Але Росія не Північна Корея, тут зовсім інші ставки, а непродумані компроміси можуть привести до ще більших катастрофічних наслідків, ніж ті, що існують нині. Тому у відповідь на російські провокації Сполучені Штати Америки завдали кілька розтягнутих у часі ударів по російських найманцях (ПВК “Вагнер”) та їхніх алавітсько-іранських союзниках у Сирії. Символічно продемонструвавши Кремлю, що ніяких рівноправних договорів переділу світу не буде, єдиною можливою перспективою може стати більш чи менш завуальована його капітуляція.
У колективного Заходу в “рукаві” ще багато нереалізованих інструментів просування подій до подібного фіналу, зокрема, проводиться інтенсивна підготовка міжнародного трибуналу щодо притягнення до відповідальності натхненників та прямих виконавців збиття пасажирського “Боїнга” в небі над Україною, покарання за хімічну атаку в Думі тощо. Вимальовується картина жорсткого і безцеремонного заганяння Російської Федерації в глухий геополітичний кут. Звичайно, сьогодні Росія ще має достатньо енергії для опору, “м’яч” перебуває на її частині поля, і, очевидно, що вона сьогодні готується до потужного удару у відповідь.
Системний аналіз розвитку міжнародних подій і наявних військово-промислових ресурсів у Росії дає можливість з великою долею ймовірності стверджувати, що єдиним напрямом, де вона спробує прорвати міжнародну блокаду, буде Україна. При тому, незалежно від успіху чи невдачі, цей напрямок ескалації є виграшним для авторитарного режиму, оскільки його підтримає більшість реваншистськи налаштованого населення, яке однозначно витлумачить його як намір “восстановлєнія справєдлівості і воссоєдінєнія іскуствєнно раздєльонного русского народа”. Безсумнівно, що одночасно будуть активовані усі попередні гібридні концепції різноманітних “республік” від Харківської та Запорізької до Одеської та Гагаузької, які разом із ОРДЛО мають утворити на сході та півдні України міфічну Новоросію.
До речі, у Росії на різних рівнях, не стихаючи, про це говорять з 2014 року. Наведемо найсвіжіші одкровення добре всім в Україні відомого полковника ФСБ
І. Гіркіна (Стрєлкова), який є рупором радикального крила шовіністичної фаланги в державних структурах РФ. Він постійно декларує, що війну на Донбасі можна заморозити лише тимчасово, а розв’язати її вдасться тільки через широкомасштабне вторгнення в Україну. Наголошуючи, що до цієї думки сьогодні поступово навертається і Кремль: “З цілого ряду джерел в унісон повідомляється про те, що російським ЗМІ і політтехнологам надійшла нова команда на поступову (але швидку) зміну риторики з “безальтернативного Мінська” на шкодування за “втраченим шансом 2014 року”. Наказано витягти з сміттєвого кошика термін “Новоросія” і почати знову рухати його в маси споживачів… На Старій площі здогадалися, — констатує Гіркін, — що “почесної капітуляції” на Донбасі (з “розміном” його на “заморожування Кримського питання” і частковим скасуванням санкцій) — не вийде. Вибір невеликий — між беззастережною капітуляцією (з подальшим прискореним марш-кидком шляхом Мілошевича) і війною. Не світовою, звісно, — США будуть воювати на Україні до останнього російського солдата… але не стануть ризикувати обміном ядерними ударами”. (Игорь Стрелков. — Livejournal.com: https://strelkov-i-i.livejournal.com/75265.html).
Події в цьому напрямі розвиваються буквально за принципами Чеховської драматургії, яка стверджує, що якщо ви в першому акті повісили на стіну рушницю, то в останньому вона має обов’язково вистрілити. (Гурлянд И. Я. Из воспоминаний об А. П. Чехове. — “Театр и искусство”, 1904, № 28, 11 июля, стр. 521.)
У перспективі найоптимальнішим часом для широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну можуть стати чергові (або позачергові) вибори президента України. Час, коли українські політики втрачають здоровий глузд, коли ними управляє не тверезий розум, а емоції і непоборна жага будь-що перемогти — не рахуючись з жодними іншими обставинами.
Другий тотальний фронт оборони
Українське суспільство повільно і болісно призвичаїлося до розв’язаної проти нього гібридної війни з Росією. Відновлені Збройні Сили України, СБУ, МВС разом із добробатами зуміли локалізувати конфлікт у межах двох областей; супутньо в ході антитерористичної кампанії виробився своєрідний алгоритм суспільного протистояння окупанту.
Але імовірна широкомасштабна агресія Російської Федерації вимагатиме якісно нової відповіді українського народу. Замість військ спеціального призначення кордони Української держави масово штурмуватимуть кадрові частини Російської армії. З моря наші південні міста потраплять під щільний вогонь Чорноморського флоту; з півночі, через територію Білорусі (і не сумнівайтеся в цьому) російські ударні групи сягнуть аж до Волинської області (тим більш, що попередні навчання вже проведені); з території Придністров’я буквально в спину Україні вгризуться загони, сформовані з розташованих там російських військ і місцевих сепаратистів. По об’єктах військово-промислового комплексу, військових комунікаціях та державних установах буде завдано масовий ракетно-авіаційний удар. Одночасно будуть активовані усі терористичні осередки та сепаратистські групи підтримки, що густою мережею покрили нашу країну.
Можна однозначно кваліфікувати подібний тип агресії як масове насилля проти українського народу. Відповідно, щоб вистояти, а згодом перейти в наступ, українцям необхідно підготувати адекватну відповідь, в основі якої лежатиме можливість тотального опору окупантам. Окрім армійських ліній оборони, кожне українське вікно, кожен підвал, кожен яр і перелісок має стати смертельною загрозою для окупантів. Смерть має чигати на зайд скрізь, де ступить їхня нога. І цей опір має бути вибудуваний за новими принципами державної ідеології, що “зорієнтована на тотальну мобілізацію всіх фізичних і моральних сил нації для підготовки і ведення війни” (Еріх Людендорф. Тотальна війна. — М.: Эксмо, 2015).
Безсумнівно, що у кінцевому наслідку ця війна завершиться нашою перемогою, і ми обов’язково піднімемо національні прапори на звільнених українських землях, а для цього ми маємо реалізувати три фундаментальні стратегії: перша — здійснити повномасштабне реформування ЗСУ та військово-промислового комплексу, друга — досягнути поглибленої військово-технічної співпраці із США і НАТО, третя — реформувати, або точніше сказати, заново сформувати на принципах ведення тотальної війни Територіальну оборону України. Для українців ця війна має стати загальнонаціональною, або ще як люблять говорити москалі: вітчизняною війною.
Звісно, говорячи про ідеологію тотальної війни проти окупанта, ми не закликаємо відмовитись від правової держави, а лише вказуємо на необхідність задіяння в час війни особливих принципів мобілізації усіх наявних ресурсів. Ми не відмовляємось від важко здобутої свободи, а лише хочемо її захистити. Іншого вибору, ніж перемогти ворога, у нас немає. Притому ворога, що за всіма показниками кратно перевищує наші можливості.
Згідно з цією ідеологією, структури Територіальної оборони України мають зцементувати тил Збройних Сил України, створити єдиний тотальний фронт оборони проти русского ворога. Територіальна оборона України разом із СБУ та МВС мають наглухо закрити наші міста від спроб ведення в них гібридної війни, локалізувати і знищити усі диверсійні та сепаратистські групи, стати могутнім резервом та ресурсом для ЗСУ.
Необхідно зазначити, що у перший період військової агресії Російської Федерації, коли українське суспільство виявило, що в нас немає повноцінної армії та правоохоронних структур, підрозділи територіальної оборони разом із невеликою кількістю боєздатних частин ЗСУ, добровольчими загонами та волонтерами зуміли зупинити ворога. У той час багато говорили і писали про необхідність реформування Територіальної оборони України. Із посиленням ЗСУ і локалізацію конфлікту увага до територіальної оборони відчутно спала. Можливість нової ескалації російсько-українського конфлікту, імовірність широкомасштабного вторгнення російських військ на нашу територію максимально актуалізує необхідність швидкого вдосконалення територіальної оборони.
Переконаний, що Національна академія державного управління при Президентові України може стати інтелектуальним майданчиком, де фахівці державної служби, міністерства оборони, правоохоронних структур і громадянського суспільства можуть поставити і солідарно розв’язати усі назрілі питання із реформування Територіальної оборони України (ТОУ). А їх, до речі, чимало: це і новий правовий статус ТОУ, і підготовка командного складу територіальної оборони (із підготовкою та написанням відповідної навчальної літератури у співпраці зі спеціалізованими навчальними закладами Міністерства оборони, СБУ та МВС). Розроблення концепції матеріально-технічного забезпечення територіальної оборони: і з місцевих бюджетів, і з державного резерву. НАДУ разом із МО готова взяти на себе роль базової структури з підготовки масштабних воєнно-польових навчань командного складу територіальної оборони тощо.
Це необхідно зробити швидко, не відкладаючи і не затягуючи часу. Необхідно діяти, як на війні: вчора було рано, завтра буде пізно.
Виробляючи плани реформування ТОУ на засадах тотальної оборони, необхідно передбачити і механізми переходу від тотальної оборони до широкомасштабного наступу зі звільнення окупованих москалями українських земель Донбасу та Криму і забезпечення там порядку та безпеки для мирних мешканців; а при укладанні мирного договору з РФ домогтися правового захисту українського населення на етнічних українських землях: Кубані, частині Воронежчини, Курщини та Стародубщини (Брянська область).
У глибшому історичному вимірі Російська імперія (“Третій Рим”), як до цього і Третій Рейх, як усі віджилі історичні системи, має безповоротно канути в Лету. Можливо, що історичною місію українського народу є реалізація гасла УГВР “Свобода народам! Свобода людині!” не лише для себе, а й для інших поневолених Росією народів. Поволзькі татари, башкири, кавказці мають таке саме природне право на вільне життя, як усі інші народи світу, як, власне, і самі русскіє. У змаганні за власну свободу, не забуваймо про цю загальнолюдську цінність для інших людей.
Василь КУЙБІДА
