Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ Чотири пори Любові

Поема-колаж

Пролог
Є вірші вічні, наче дзвони віщі…
Аж терпнуть душі в піднебеснім віражі.
І є душа, що скучила за віршем,
який потрібен просто для душі…

Пошепки
Вірш для душі виношує душа.
Слова під серцем чую ще від літа.
Лиш хочу їх, через печаль і жаль,
Так написати, мов прошепотіти.

Слова тримаю в трепеті душі.
Їх навмання у світ не відпущу я,
Бо душі є там і лихі, й чужі:
Вірш прочитають,
Але
Не почують.

Хай той почує від душі слова,
Чия душа давно вже не на місці,
Але надія в серці ще жива,
Що день прийдешній стане
Благовісним.

Хай до душі прийдуться хоч на мить
Тому в цім світі,
Кому й світ немилий,
Бо серцю не накаже розлюбить
Ту жінку, що його
Не полюбила.

Вірш для душі вже склався, далебі…
Лиш крик душі я у собі залишу.
Не треба слів,
Що перебільшать біль,
Ті напишу, що годні
Перетишить.

Надія високостю проплива —
Душа ген-ген під хмарами витає ж:
Ти пошепки написані слова
Про себе
І про себе
Прочитаєш…

Видиво
Блажен, хто вірує,
а я
лише надією блаженний:
нехай хоч трохи посія
сей вогник…
Він так довго жеврів.
Здвобіч долонями прикрив:
якийсь та прихисток…
А може…
Нехай до часу до пори
побуде щось, на щастя схоже.
Як з неба вихори впадуть,
почнуть, немилосердні, шастать —
в долоні душу всю вкладу,
а захищу свій скарб.
Не згасне.

…Ще світло лине від чола,
від мерехтливого волосся,
ще очі сяють, і тепла
у вуст моїх
всевладно
просять.
Стою над видивом ясним
так молитовно, на колінах.
Є, щоб сю ніч лишивсь я з ним,
твоє найвище повеління.
…Біліє в сутінках плече.
Цілую,
стриматись не можу.
Не дуже й вірю,
та з очей
щось променить,
на щастя схоже.
Моїм рукам
твоє лице
довірилось:
палають скроні!
І я блажен,
бо чує це
душа,
що перейшла
в долоні.
Мотив
І знов чомусь прийшов до нас
Притишений років стіною
Непроминальний той романс,
Де просто так: “Побудь зі мною…”

Клекоче, хрипне світ.
У нім
Душа людська зірвала голос…
Пощо ж рокована мені
Цих слів звичайних винятковість
І ці періоди-лади:
“Побудь іще… Не йди, не йди…”

В громохкім, рванім ритмі дня
Звідкіль вони, з якого дива –
Неначе фатум, наслання! –
Ці хвилі вічного мотиву:
“О, як тебе чекала я…”

Чом ся мелодія тремка
Мене знайшла і серце тисне,
І руку чом шука рука,
Чом ця сльоза і чесна, й чиста…

…Не треба, пісне…
Повернись
В свій час наївно-елегійний.
Іди собі в своє Колись,
Мов патефон, просте й надійне.
Ми ж тут жорсткі, жорстокі…
Де ж,
В якій душі знайдеш спокою…
А ти пливеш, а ти не йдеш.

…І Ти не йди.
Побудь зі мною.

Моління
Господи, кому до того діло,
Що колись там
Хтось там,
Десь отам
Задививсь на тіло Її біле —
І ввібрала очі нагота.
І осліпнув!
Тільки біло-біло…
Тільки вустонька
Й гірко-солодкий біль…
Господи, кому до того діло?!
Лиш одному, Отче наш, тобі.
Бо ж в раю таки з Твоєї ласки
Жив той раб утіх земних
І зваб,
Й Перводіва
В перший гріх упасти,
Коб не він, спокусник,
Не змогла б.
То за те, що піддалась намові
Й скуштувала пізнання плоди,
Вищу міру —
Каторгу любові —
Сам ти людям, Боже,
Присудив.
Вигнавши із раю в час прадавній
У земних турбот несамовить,
Для утіхи неземної дав їм
Лиш одну,
Та й то гріховну,
Мить.
Не суди ж сих двох
Опісля того,
Отче наш,
Найвищий Судія.
Длань Твоя над стомленим чертогом
Їм во ім’я сина хай сія.
Хай вона його
Під серцем ніжно носить,
Хай народить в муках, як і всі —
То на тому й кари з неї
Досить.
Милосердним будь, іже єси.
Ну а муж сей,
Що спалахкотіло
Дав спізнать їй найсолодших перемін,
Хай лишень від сяйва Її тіла
Сліпне так щоразу,
Все життя.
Амінь.
Знак
Знову літо перебуто. Все без Вас —
перебуття.
Хто когось на перепутті про життя перепитав.
Хтось оглянувся — нікого. Може, то чиясь душа?
На хресті доріг підкова.
Ходить колами лоша.
Рік пройде — і все спочатку,
поки час візьме своє —
Й на копито, мов печатку, хтось підкову ту наб’є.
Піде коник по дорозі тій, що з ночі —
в білий день.
І, дивись, ще до морозів білий замок Ваш знайде
За лісами, за горами
Й, щоб не чув ніде ніхто,
Біля кованої брами
М’яко тупне копитом.
Лиш у Вас, пресвітла пані, серце тьохне.
І відтак
Ви в ранковому тумані розшукаєте той знак.
“Що ж він значить, слід підкови?
Може, є десь поряд
хтось?”
Роззирнетеся — нікого.
Не судилось…
Не збулось…
Ну а хтось в своїй дорозі пригадає вже при дні:
“Покотились йому сльози ще раніше, ніж мені”.
І до Вас із високості через Простір, через Час
Долетить:
“Все дуже просто…
Він і досі любить Вас”.

Осіння елегія
Це видіння мене не мине:
ти, у сукні наївно-бузковій,
йдеш навстріч, та минаєш мене,
наче ми і не знались
ніколи.
Озирнувсь…
Обернулась і ти.
“Чом, — питаюсь, — мене обминаєш?
Чи мені, як ішов,
так і йти?”
Очі — в очі:
“Хіба ж ти не знаєш?”

Я собі:
“Ще півкроку ступни — в півстоліття —
і вже ти у Залі…
Й баяніста у тім не вини,
що лади вам не все розказали…
Руку знов поклади на плече,
то й себе не винуй хто зна в чому.
Ну було: возсіяння очей…
вечір… вальс випускний в “шостій” школі.
У “гай-гай коли…” сплинув і вальс,
й поцілунок отой після вальсу…
Ну було: розвела доля вас…
Перебутністю
не переймайся.

…Згодом справжнє кохання прийшло…
Призабулось те юно-зелене.
Є щасливе родинне тепло і у неї, я знаю,
і в мене.
Діти… внуки… Прийшла й сивина
у… тодішній… мій чуб
темнорусий.
Я щасливий, щаслива й вона.
Ну а згадки приходити
мусять…

…Ще стоїть твоя Перша Любов
і втирає, здається, сльозину.
Ще хвилина — й піде вона знов,
як і ти,
через осінь —
у зиму.
Ген під хмарами твій Часоплин…
То збагни, сивочолий, нарешті:
журавлиний убито вже клин
між минулим твоїм — і прийдешнім…”

…Ти крутнулася на каблуках,
мов у вальсі…
на битій дорозі,
та й пішла, вся бузкова така,
що аж в грудях… у горлі вже… сльози.

Десь ми стрінемось, може, колись,
дай нам Боже,
у пору погожу.
то й пишу наче вірш,
наче лист…
і поставити крапку
не можу…

Мініатюра зірки
Прилечу… І ввійду… І шолом
скину сірий: пилюка ж з дороги!
Похилю покаянне чоло.
Скам’янію біля порога.
Вже повіривши в мій приліт,
усміхнетеся: “Ох, ідальго…
Як велось Вам чотириста літ
на шляхах і тернистих, і дальніх?”
Я ж, затисши руків’я меча, лиш зітхну,
наче совість людства —
і погасне раптом свіча
в кришталевій богемській люстрі.
Підведетеся. Шаль із плечей білі крила розкриє
в польоті —
і утішусь докором очей:
“Як чекали ми Вас, Дон Кіхоте…”
Мій літак відгуркоче у ніч,
Росінанта покличе з собою…
І погаснуть дванадцять свіч…
Ми ж світити залишимось
двоє.
Ми у замку. Ось тільки:
“Твоя-а-а-а!” — електричка гукає
так звично…
“Так-так-так!” — в такті серця здаля
нам вистукують стики ритмічно.

…Спить кохана. Біліє стіна:
в ніжну втому вдивляється
зірко.
У багетовій рамі вікна — мініатюра… То зірка.
Шибку нашу перепливе —
і засяє у рамі для інших.
Стосотліття шедевр сей живе,
та немає од нього новіших.

…Є ще зірка. І перса цвітуть.
Хтось щасливий до світлого болю,
що в сім світі він може побуть
аж до ранку
з своєю
Любов’ю.
Завтра знову рушатиме в путь…
Але ж знатиме: так до останку
його Доля чекатиме тут:
в квадратурі панельного замку.

Епілог
Ми з внучкою йдемо на день народження…
Уже давно чекають нас, атож…
Ми обіцяли: прийдем без запрошення,
як тільки випаде у квітні перший дощ.

Панельний дім наш виріс коло Бугу…
З балкона глянули — а берег вже цвіте!
Отож Даруся дідуся до лугу,
за руку взявши, радісно веде.

Біля кондитерської на хвилинку стали
(смаколиками з вікон так пахтить!)
І ось вже Буг. І луг.
— Ура! Застали! Вгадали ми, коли до Вас прийти!

А іменинниця всміхнулося привітно:
— О, бачу, в вас святковий є пиріг!
…Був день народження в кульбабки, пані Квітки.
Жила вона там само, де й торік…

м. Шепетівка, Хмельниччина

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment