Художник. Філософ. Кобзар

Інеса АТАМАНЧУК,
м. Запоріжжя
У Запорізькому художньому музеї виставкою з цією назвою відсвяткували ювілей свого першого директора Григорія Олександровича Соколенка (1928—2016).

Зараз у його рідному Веселому Куті на Миколаївщині — півтори сотні мешканців, а було колись багате козацьке село, де народились Гриша та його старший брат Микола. У старій хаті стояла скриня з козацькою шаблею та “старий дерев’яний диван, на якому на 107-му році помирав дід батька”. У 1931-му родина пере­їхала до Запоріжжя.
Із записів наших розмов із Григорієм Олександровичем склалося кілька статей. Ці спогади зараз у музеях та навіть помандрували до Америки, де надихнули згадати пережите Тараса Довженка, сина бойчукіста, з яким Григорія Соколенка пов’язує молодість та Нова Каховка. А величезний архів сім’ї Соколенків уже не вперше послуговує Запорізькому художньому музею скарбницею при підготовці виставок, творчих зустрічей, допомагає в науковій роботі.
Домашній архів Соколенків нагадує мені розповідь про акторку Нонну Мордюкову: коли її питали, як вона легко згадує події різних часів, вона відповідала, що має торбинку з папірцями. Виймає, читає записане та може відразу розповісти, за яких обставин писала, що відчувала.
Зібрані за життя папірці, записки, нотатки, документи, разом із художньою спадщиною Григорія Соколенка, — і скарб, і тягар. Його кілька років упорядковує син художника Андрій Соколенко, згадує, аналізує, іноді сумуючи за недослуханим.
Обставини та відчуття відновити важче, бо вже нікого спитати. А от події різних літ життя Григорія Соколенка за його архівом відтворити можна.
Тож візьмемо кілька папірців.

Старе фото, 1939 рік
“Я добре та легко вчився, у 1941-му в сьомий клас перейшов. Займалися з братом у художній студії. У вересні прийшли ми до школи, сіли за парти, вчитель пише на дошці: “Для чого вживаються буквені знаки в алгебрі” — як зараз пам’ятаю, аж тут як гухне — і шибки на підлогу посипались… Вчитель каже: “Дітки, це наші, посидіть”. Ще раз гухнуло. І приходить хтось із десятикласників: “Можете йти додому, більше до школи не приходьте”. Я пам’ятаю, подивився в сторону заводів і бачу: там, де були доменні, скільки видно глазом у небо — стільки підіймався дим… І я заплакав” (записано у травні 2008 р.)
Болісна згадка про початок війни — картина Григорія Соколенка “Моє дитинство. 1941”, написана 1975 року.

Фото 1946 р.
“…тільки одна думка у мене була — їхати у Дніпропетровськ, до художнього училища. Заняття вже почалися. Я приїхав, приходжу — викладач Микола Петрович Погребняк мені каже: “Ти що-небудь намалюй”. Я поставив натюрморт, намалював — аквареллю, здається. Приносю, він мені каже: “Добре, Грицько, будеш вчитися”.
1949-го закінчив Дніпропетровське художнє училище та поїхав до Латвії — навчатись у Академії мистецтв.
Малюнок. 1952 р.
“Сестрички мої дорогії, чому соромлюсь вас завжди?” — підписував молодий художник Григорій Соколенко портрети дівчат на будівництві Каховської ГЕС. З 1952-го до 1955-го кожне літо студент Григорій Соколенко їхав на практику до Нової Каховки, де замальовував нові будинки, величний Палац культури, Дніпро, що міняв свій рух, плавні… Більше ста графічних робіт та десятки олійних склали експозицію “Будується місто” 2013 року в Новій Каховці.
Художник побачив місто, свідком будівництва якого був, новокаховці мали змогу кілька місяців роздивлятися знайомі риси свого міста. Ми сподівались знайти хоча б нащадків перших новокаховців (місто засноване 1952 року).
І вже після виставки надійшов лист до Запорізького художнього музею. Писала з Нової Каховки жінка, яка все життя пам’ятала, як була художнику моделлю — вибрав її одну з трьох дівчат, що працювали в їдальні, та написав портрет. Розшукуючи художника, була впевнена, що так має бути та написала адресу на конверті: “Запорізький художній музей імені
Г. О. Соколенка”…

Син художника Андрій Соколенко та Ірина Миколаївна Ласка (1939—2011), мистецтвознавець, про першого директора музею Григорія Соколенка:
“Для нашого музею, який створювався при відсутності експонатів, комплектування фондів було основною умовою життєдіяльності і мистецького рівня. Щоб ми в перспективі могли зрівнятись з кращими обласними музеями, Соколенко запустив систему експедицій Україною для збору експонатів народного мистецтва (зокрема, петриківського розпису), а до видатних художників і колекціонерів звертався сам — їздив у Москву до Оксани Павленко (художниця з оточення Бойчука), у Київ — до дружини видатного Анатоля Петрицького, та до одеських колекціонерів, і привіз перші наші роботи, датовані кінцем ХІХ—початком ХХ століття та 20-ми роками. Зараз у нас цікава високохудожня колекція, яку музей збирав протягом усього свого життя — з 1971-го і до сьогодення. Мистецьке середовище міста вдячне нашому першому директору”.
Якби не Григорій Соколенко, Запоріжжя б не мало ескізу Анатолія Петрицького, не мало б колекції робіт бойчукістів, які наш художній музей представив на виставці “Бойчукізм” у київському “Арсеналі” 2017 року.

Монументальна виставка у Києві. 1970 рік
1960 року та на початку 1970-го
Григорія Соколенка запросили до Києва. Він брав участь в організації першої республіканської виставки монументального мистецтва. На ній уперше було представлено твори та фото знищених монументальних робіт художників школи Михайла Бойчука.
“Основна ідея виставки була у тому, щоб знайти шляхи об’єднання усіх видів мистецтва в архітектурі. На великий жаль, не всі це зрозуміли, а ті, що зрозуміли, робили все, аби такої виставки не відбулось. Виставлені твори журі передивлялось сім разів”.
Згадував, як бойчукіст Григорій Довженко радив, як розкласти на вітринці дивом збережені малюнки своїх загиблих друзів.
“Коли мені вперше довелось побачить гризайль Рокицького “Оборона Луганську”, у душі промайнуло, що я на все готовий… раді того, щоб цю роботу показать.
Через мої руки пройшли майже всі негативи… на великий жаль знищених фресок, виконаних у 20-ті роки на Україні під керівництвом М. Бойчука.
Мені тепер стало зрозуміло, де обірвалась ниточка, що зв’язувала провідний досвід шкіл мистецьких”, — записував свої сумні відкриття.

Фото бандуриста. 1991 р.
“Мій гарний товариш та учитель художник, архітектор, бандурист Григорій Кирилович Ткаченко у 93 роки”, — підписав це фото Григорій Соколенко.
Закоханий у бандуру, він знайшов однодумця. Григорій Ткаченко зробив для молодшого товариша бандуру за взірцем козацького інструмента 1740 року. З нею не розлучався запорізький художник: збирав ноти, записував та вчив старі козацькі пісні. Часто брав бандуру з собою, грав на виставках, зустрічався з молодими музикантами…
Писав: “Не можу пробудити почуття поваги до нашого слова. До пісні. Заполонили ефір та теліки бездушністю, чути все оте мені тяжко.
Невже не почую на острові Хортиці багатотисячний український хор?”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment