Казимир ЯРЕМА,
друг і побратим Ярослава Павуляка, голова Тернопільського районного відділення ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
І почув, побачивши Тараса,
Що стоїть у срібних споришах:
— Приїжджай, поете, у Настасів,
у мені горить твоя душа!
Георгій Петрук-Попик
До когорти справжніх патріотів України належить відомий неординарною поезією поет-шістдесятник, громадський діяч, борець за утвердження українського слова, відродження української держави, просвітянин Ярослав Павуляк, якому 30 квітня цього року виповнилося б 70 років.
Народився Ярослав Павуляк 30 квітня 1948 року в селі Настасів Микулинецького (тепер Тернопільського) району. Виростав у простій селянській хатині під стріхою, як і переважна більшість тодішніх селянських дітей, зазнавав нестатків та бідувань у дитинстві.
Високу національну свідомість, любов до рідної української мови, до Тараса Шевченка Ярослав перейняв від свого батька — Івана Павуляка, який був бібліотекарем “Просвіти” в селі Настасів у часи польської окупації, був патріотом України, за що дістав 10 років каторги в Сибіру. Коли 1939 року на територію нашого краю вдерлися полчища московсько-більшовицьких окупантів, почали арештовувати українських патріотів і нищити все українське, І. Павуляк заховав частину книг із бібліотеки “Просвіти” у себе вдома. Як розповідав сам Іван Павуляк, малий Славко вже у чотирирічному віці декламував вірш Т. Шевченка:
І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!
А в старшому шкільному віці батько давав Ярославу читати нецензурований “Кобзар” Тараса Шевченка, “Історію України” М. Грушевського. Ярослав читав ці книжки і давав їх читати надійним друзям. Для Ярослава Т. Шевченко був понад усе. Глибоке пізнання Шевченкового слова виховало в Ярослава патріотизм, зародило покликання до поезії, малювання, творчості. Він знав і цінував твори Т. Шевченка, шанував і любив його особистість, був непримиренний до тих, хто робив спроби кинути тінь підозри чи меншовартості на Тараса Шевченка, його творчість. Ще в шкільні роки, коли на уроці російської літератури у 9-му класі вчителька Тамара Шеремет сказала, що якби не було Герцена, Чернишевського і Добролюбова, то не було б і Тараса Шевченка, Ярослав виступив проти цього твердження з різким протестом: “Та як ви смієте так принижувати святе ім’я Тараса Шевченка? Та він на три голови вищий від ваших Герценів!” Хоч Ярослава за це покарали, але своєї позиції він не змінив до кінця життя.
Ще в юнацькі роки Ярослав цікавився правдивою історією України, відвідував місця боїв воїнів УПА проти окупантів, збирав фольклор. З цікавістю і захопленням читав працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку я привіз зі Львова 1967 року, і радів, що український дух відроджується.
1968 року на Храмове свято в хаті Ярослава Павуляка я і Богдан Венгер познайомилися з Ігорем Геретою. За столом тоді говорили, що треба відроджувати все українське, хоча б те, що дозволяла тодішня влада. Я. Павуляк показав нам журнал “Жовтень”, де під рубрикою “Молоді таланти України” була його фотографія і кілька віршів.
А вже на початку 1969 року Ярослав згуртував навколо себе патріотично налаштованих хлопців і дівчат й колядками та щедрівками відзначали Різдвяні свята, а в березні, у Шевченківські дні, цей гурт ставив концерти в Настасові та навколишніх селах. Ярослав читав вірші Т. Шевченка, В. Симоненка, В. Стуса та власні, а дівчата й хлопці виконували пісні на слова Кобзаря та поставили п’єсу “Наймичка”.
На початку квітня цього ж року на прохання Ярослава Ігор Герета на вантажній машині, на якій віз зі Львова пам’ятник героя соціалістичної праці, привіз у Настасів і погруддя Тараса Шевченка. Ярослав спочатку звертався до місцевої влади за дозволом на встановлення бюста Т. Шевченка на подвір’ї школи, але влада дозволу не дала. Тоді Ярослав вирішив діяти радикально. Він зібрав гурт хлопців, з котрими ставив концерти на Шевченківські дні, і за ніч із 30 квітня на 1 травня 1969 р. бюст Тараса Шевченка в Настасові був встановлений. А біля погруддя вимурувана стіна і на ній намальована гравюра матері з дитиною на руках — символ матері-України, і написані слова Т. Шевченка:
…І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Тодішня влада сприйняла цю подію як терористичний акт, як вибух мегатонної бомби. В Москву полетіла депеша, що в селі Настасів на Тернопільщині стався прояв українського буржуазного націоналізму. Наступного дня до хати Я. Павуляка приїхали кадебісти, зробили обшук, Ярослава арештували і повезли в КДБ. Під час допиту кадебістів найбільше цікавило те, кого Ярослав має за ворогів. Ярослав відповів: про це треба запитати Тараса Шевченка, бо це його слова. Судити Ярослава не могли, бо керівники села підтвердили, що він звертався до них по дозвіл на встановлення бюста Тараса Шевченка, і ця подія вже тоді набула міжнародного розголосу — про неї говорило радіо “Свобода”.
Кадебісти пропонували Ярославові, щоб він сам (навіть таємно) зняв цей бюст, і тоді йому дадуть можливість вчитися, де захоче, хорошу роботу і кар’єру. Але Ярослав не продався, не зламався, а відповів: “Я вважаю, що Тарас Шевченко заслужив перед Україною та українським народом, щоб пам’ятник йому стояв у кожному місті, кожному селі в Україні. І я знімати його не буду. А якщо ви думаєте інакше, то знімайте його самі”. Ще півроку через день-два кадебісти викликали Ярослава на допити, намагалися зламати, але він не змінив своїх поглядів, може, й тому кадебісти тримали його під пильним наглядом аж до розпаду СРСР.
Зазнали переслідувань і наруги від тодішньої влади й батьки Ярослава Павуляка та його брат Богдан. Ще до цієї події Ярослав успішно навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва. А після встановлення погруддя Тарасу Шевченку в селі Настасів вступив у Чернівецький університет, а потім — у Кам’янець-Подільський педінститут. Але пильне око КДБ не дрімало. За підготовлений і проведений Ярославом вечір про Василя Симоненка його відрахували з 2 курсу Чернівецького університету, а за сфабрикованими звинуваченнями — з 1 курсу Кам’янець-Подільського педінституту.
Та Ярослав був наполегливий, прагнув до знань, до науки. Йому вдалося вступити у Москві в Літературний інститут. Тут він продовжував гуртувати українців, пропагувати українське слово, часто приїжджав у рідні краї. Якийсь час кадебісти його ніби не чіпали, але напередодні закінчення вишу в Москву приїхав його “опікун” з КДБ Тернополя і почав тероризувати, щоб знайти підстави і відрахувати Ярослава з інституту. Під час однієї розмови із цим кадебістом Ярослав попередив його, що якщо кадебісти посміють його відрахувати з інституту, то він візьме каністру бензину і вчинить самоспалення на Красній площі, але про це буде знати увесь світ. І кадебісти від нього відчепилися.
Закінчивши Літературний інститут, Ярослав поїхав жити і працювати у Словаччину, бо одружився зі словачкою Наташою. А незадовго перед від’їздом у Словаччину він говорив, що дуже хоче жити і працювати в рідній Україні, спілкуватися з рідними, друзями, але, на жаль, мусить звідси виїжджати, бо вороги не дадуть ні працювати, ні жити.
Він жив у місті Братислава, працював у Словацькому літературному агентстві, писав свої вірші та перекладав твори словацьких, чеських та інших авторів. Невдовзі став батьком донечки Мар’яни, але через різні погляди на життя, різницю в дотриманні традицій сім’я розпалася. Через деякий час він одружився з львів’янкою, українкою, і продовжував жити в Братиславі. У цьому шлюбі мав доньку Анастасію, але і цей шлюб був неміцний.
Хоч життя Ярослава в Братиславі було забезпечене, проте його душа рвалася додому, в Україну. Він часто приїжджав у рідне село, в Тернопіль, до Львова, зустрічався з друзями.
А 1991 року, після проголошення Акту Незалежності України, на волелюдному вічі на Театральному майдані в Тернополі Я. Павуляк, переповнений радістю і хвилюванням, від імені українців Словаччини вітав тернопільців і всіх громадян України зі здобуттям свободи. Після його виступу ми зустрілися, і він сказав: “Ну, тепер усе! Не буду більше по чужих краях поневірятися! Вертаюся додому і буду працювати на Україну, на славу рідної землі та добро народу!” Він був членом Руху і “Просвіти”, брав участь в акціях боротьби за незалежність України.
Ярослав повернувся в Тернопіль назавжди. За рекомендацією І. Герети був призначений директором новоствореного музею політв’язнів і репресованих, який розмістився в підвалах колишнього приміщення КДБ. На цій посаді він працював до кінця свого життя.
Довелося починати з нуля і робити багато чого своїми руками, бо фінансування належного не було. Ярослав і працівники музею в час його керівництва створили основні відділи та експозиції музею, відтворили повстанську криївку, зібрали знаряддя катувань кадебістами політв’язнів. Наступники Ярослава значно розширили експозицію музею, удосконалили методику проведення екскурсій у ньому.
За роки діяльності музею його відвідали тисячі людей, зокрема, дітей, молоді, які побачили і переконалися, якими фашистськими методами і засобами московсько-більшовицька влада нищила українських патріотів. Ця робота сприяє вихованню національної свідомості в українців і в цю справу значний внесок зробив Ярослав Павуляк.
Водночас Ярослав продовжує писати свої поетичні твори. Він говорив, що тепер його думка вільна і слово йде від серця. 1993 року побачила світ перша збірка поезій “Блудний лебідь”, друга — “Могила на конях” вийшла 1999 року, а збірка “Дорога додому” — 2009 року.
Ще у Братиславі Я. Павуляк став членом Спілки українських письменників Словаччини, а 1999 року — членом НСПУ.
У Тернополі Ярослав одружився із лікаркою Лесею Філінською. Вони удвох збудували собі затишний будинок і жили щасливим сімейним життям. Леся для нього була люблячою і всепрощаючою людиною: дружиною, сестрою і нянею.
Але арешти, обшуки, постійне переслідування органами КДБ і радянською владою, неможливість самореалізації в молодості й вимушений виїзд за кордон підірвали здоров’я Ярослава, частково надломили його волю і призвели до передчасної смерті.
25 листопада 2010 року Ярослав Павуляк відійшов у засвіти. Тернопільщина і вся Україна втратили не просто талановиту людину, чудового поета і побратима, а справжнього патріота, видатного майстра художнього слова, який зробив значний внесок у розвиток сучасної української літератури, в здобуття Україною незалежності.
Тому таким багатолюдним було прощання з ним у Тернополі і в Настасові. У Тернополі з поетом прощалася майже вся письменницька еліта краю, а рідне село зустрічало Ярослава великою церковною процесією, хоронило, як свого сина.
Вшанування пам’яті Ярослава Павуляка відбулося на пам’ятних вечорах у Тернопільському краєзнавчому музеї, Спілці письменників, у рідному селі Настасів.
Але чи не найбільшим пошануванням пам’яті Ярослава Павуляка є те, що генеральний директор фірми “Агропродсервіс” Іван Чайківський виділив кошти, за які реставровано погруддя Тараса Шевченка і пам’ятну стіну, встановлені 1969 року завдяки патріотизму і стійкості Ярослава Павуляка, а також бруківкою вимощено дорогу до цього пам’ятника і територію біля нього.
Дружина Ярослава Павуляка Леся Філінська встановила пам’ятник на його могилі.
Значним внеском в увіковічнення пам’яті про Я. Павуляка є вихід книжки “Ярослав Павуляк у споминах” у 2017 р., упорядкування якої зробив Олег Смоляк, а кошти на видання виділив Іван Чайківський.
Але, на мою думку та й думку багатьох побратимів Я. Павуляка, громада села Настасова повинна увіковічнити ім’я поета і громадського діяча Я Павуляка, назвавши його іменем одну з вулиць села, обладнанням кімнати-музею ім. Я. Павуляка в приміщенні школи чи БК. А також Спілка письменників Тернопільщини, міська влада і музейні працівники мали б встановити меморіальну дошку в пам’ять про Я. Павуляка, поряд із пам’ятною дошкою, встановлену Степану Сапеляку на приміщенні музею політв’язнів і репресованих. Адже Ярослав Павуляк зазнав арештів, обшуків і переслідувань від кадебістів, був засновником і першим директором цього музею політв’язнів і репресованих, його жертовне, героїчне служіння Україні незаперечне.
Світла пам’ять про поета-патріота Ярослава Павуляка вічна житиме у наших серцях, його неординарні твори служитимуть сьогоднішньому і прийдешнім поколінням, поки житиме народ український, поки є на світі Україна:
Лежить поет, а біля нього
Лягло усе його майно —
Крута непройдена дорога
І лебедине знамено.
Ярослав Павуляк
