«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»

Рец. на вид.:  «Кобзар» Т. Г. Шевченка у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: науково-бібліографічне дослідження» / Упоряд Л. В. Бєляєва та І. Д. Войченко. — Київ: НБУВ НАН України. — 2015. — 994 с., 392 поз.

Богдан ЯКИМОВИЧ,
доктор історичних наук, професор, заслужений працівник культури України, дійсний член НТШ у Львові, професор кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету ім. І. Франка

Українці, попри все, народ таки унікальний: якщо всі народи, які сповідують християнство, мають одну Книгу, то українці дві — Біблію і “Кобзар” нашого одного, справжнього Пророка, без появи на світ котрого про українську націю можна було б говорити хіба в минулому. І порівнювати Тараса Шевченка зі значенням для англійців В. Шекспіра, для німців — Й.В. Ґете, для поляків — А. Міцкєвича etc. нічого не значить: Велика Британія мала вже імперію, німці, хоч і були роздробленими, ніколи не були рабами Московської орди і на їхню мову ніхто не зазіхав, а поляки, втративши державу, зберегли могутню еліту з величезними капіталами і в підросійській, і в підавстрійській Польщі. Та й польська неволя не була такою тривалою, як для українців — польська і московська, фактично з повною асиміляцією української еліти. Шевченків “Кобзар” з’явився саме тоді, коли Україна становила собою частину, зрівняну московським режимом, затруєну ординською блекотою, коли нашому існуванню залишилося до смерти кілька історичних хвилин…
Науковобібліографічне дослідження “Кобзар” Т. Г. Шевченка у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського” (далі — “Кобзаріяна—2015”), присвячене 200літтю від дня народження Т. Шевченка і, без сумніву, є істотним внеском авторів до вивчення творчого спадку та пошанування пам’яті поета, однак, на жаль, чомусь залишилося поза увагою преси.
Упродовж двох останніх десятиліть вийшли у світ бібліографічні покажчики видань творів Т. Шевченка, що зберігаються у фондах бібліотек та установ України. Підкреслюю — такі видання могли побачити світло денне лише в незалежній Україні, адже навіть окремі видання “Кобзарів” ниділи в спецфондах підрадянської України і про них не можна було згадувати в наукових працях шевченкознавцям. А народилася ця ідея у Львові випуском покажчика видань “Кобзаря” з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (уклад. Олена Канчалаба, Львів, 1994, 372 с., 175 позицій; вст. ст. проф. Т. Комаринця). Через десятиліття з’явилася “Кобзаріяна” Одеської національної наукової бібліотеки (2005), яка тоді ще носила ім’я Максима Горького (упор. Лариса Бурян, “Опис наявних видань “Кобзарів” у фондах бібліотеки”, Одеса, ОДНБ ім. М. Горького, 2005, 97 с.). Звичайно, у цю скромненьку книжечку не змогли навіть теоретично ввійти змісти Шевченкових “Кобзарів”!
Не знаю, чому Міністерство культури України, яке нині очолює активний учасник Революції гідности, талановитий артист головного в Україні Національного театру імені Івана Франка (sic! — великого друга і шанувальника родини Комарових), мій земляк Євген Нищук, всупереч ухвалі Міжнародного конгресу україністів (Одеса, 1999) ніяк не спроможеться надати цьому унікальному книгосховищу України постановою Кабміну ім’я Михайла та Богдана Комарових, безпосередньо причетних до її діяльності (навіть не знаю, чи хоч раз у житті відвідав її Максім Горькій!).
Українофоби, які обіймають і понині ключові посади у нашій Південній Пальмірі, аби не дратувати просталінським Горьким, зняли лише його ім’я з вивіски, а назвати бібліотеку іменами видатних земляків, ратаїв української культури й не збираються, попри мої звернення як керівника ЛОВ Товариства “УкраїнаСвіт” і далеко не останнього науковця в Україні до всіх керівних структур Одеси та Одеської області. Ба більше, наше Товариство навіть відповіді не отримало на звернення, ухвалене Президією, підписане професором та заслуженим працівником культури України. Лише від НАН України надійшла відповідь, що це справа Мінкультури. Але оскільки ваші урядники також на наші листи не відповідають, звертаюся до Вас публічно як активного учасника Революції, — останній раз я Вас бачив на сцені й слухав 19 лютого 2014 р., — доведіть, що в нас є міністрпатріот, який знає і любить українську культуру!
Та повертаємося до суті нашої рецензії. Істотною відмінністю пропонованої роботи від попередніх є те, що, крім бібліографування колекції, автори виконали наукове анотування видань, яке охоплює книгознавчі, бібліографознавчі, джерелознавчі та історикокультурологічні аспекти.
На нашу думку, зроблено унікальну успішну спробу подолати одну з центральних проблем, пов’язаних із описом рідкісних видань, до яких належать прижиттєві та переважна більшість “Кобзарів” кінця XIX—першої половини XX століть. Уперше в дослідженні такого характеру автори не обмежились опрацюванням лише книжок НБУВ, частина з яких має пошкодження, спричинені або дією часу, або штучними вилученнями в певний історичний період (найбільш відчутними такі інформаційні втрати є для видань, що зберігаються в єдиному примірнику). Було виконано значну пошукову роботу та добір відомостей щодо їх первісного виду та змісту, отож опрацьовувались усі неушкоджені та відмінні за оформленням примірники, зокрема з інших книгосховищ. Якщо через віддаленість доступу перегляд de visu був неможливим, розглядались електронні копії. Це дало змогу скласти (реконструювати) кожний бібліографічний опис із максимальним наближенням до видавничого варіянта книги, забезпечивши всю можливу повноту бібліографічної інформації. Так, зокрема, доведено факт комплектування 1го видання “Кобзаря” за редакцією І. Айзенштока та М. Плевака (Харків, 1930) з передмовою А. Річицького (див. № 92), наявність фронтиспіса з копією офорта В. Штернберґа у частині накладу видання “Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків” (СПб., 1844) (див. № 2) та ін.
Джерелом наукової книгознавчої анотації, що супроводжує бібліографічні описи “Кобзарів”, були і самі видання, і праці з питань шевченкознавства, історії книги, культури, довідники, архівні матеріяли, робота з якими допомогла авторам Л. В. Бєляєвій та І. Д. Войченко долучити відомості, не зазначені в книжках (прізвища укладачів, авторів вступних статей, ілюстрацій, світлин тощо). Важливими для подальших студій будуть виявлені та описані взаємозв’язки між різними за часом і місцем появи виданнями.
Значним за обсягом є науководопоміжний апарат. Укладено 14 допоміжних покажчиків, які слугують своєрідним “компасом” щодо змісту видання, підвищують можливість багатоаспектного інформаційного пошуку. Зокрема в “Покажчику факсимільних (репринтних) видань” у зручній для користувача формі подані відомості й стосовно всіх факсимільних (репринтних) видань, і оригіналів, за якими вони виконані. До речі, як на мене, українське книгознавство як наука має розібратися з терміном факсимільне (репринтне), бо вони, фактично два терміни, не тотожні.
Обраний науковий підхід, структура організації матеріялу і ретельне виконання поставлених завдань роблять рецензовану працю важливим етапом дослідження Кобзаріяни як частини Шевченкознавства — шевченкового літературного спадку, національного та загальнолюдського надбання.
Як історик, не можу не радіти тому факту, що рецензована праця справді серйозне джерело щодо вивчення української сфрагістики. Як пишуть авториупорядники, що “цінну інформацію з історії НБУВ та формування її фондів падають штампи та штемпельні екслібриси, виявлені в “Кобзарях”. Насамперед це штампи бібліотеки, яка протягом свого існування неодноразово змінювала назву. Перший штамп, розроблений наприкінці 1918 р., містив у прямокутній рамці напис старослов’янськими літерами “Національна Бібліотека Української Держави у Київі” та старослов’янські цифри “1918” (рік заснування Бібліотеки, до речі, за гетьмана П. Скоропадського та його й проукраїнських однодумців, що приховувалося за роки існування УРСР — Б. Я.), поруч із цифрами — зображення Тризуба з хрестом над середнім “зубом”. Таким штампом у колекції “Кобзарів” позначено 22 видання. У травні 1919 р. Бібліотеку перейменували на Всенародню Бібліотеку при Українській Академії Наук у Києві (1919—1936 рр., з 1921. Академія отримала назву — Всеукраїнська Академія Наук). Відповідні штампи — Всенародня Бібліотека України в Київі” та “Всенародня Бібліотека України ВУАН”, а також штамп Всенародня (Національна) Бібліотека в Київі (слово національна фігурувало в назві до 15 грудня 1920 р.) — зустрічається в 55ти “Кобзарях”. У подальші роки написи на штампах відбивають назви Бібліотеки: Бібліотека Академії Наук УРСР (1936—1948 рр., до 1937 — Бібліотека Академії Наук УССР), Державна Публічна Бібліотека УРСР (1948—1964 рр.), Центральна наукова бібліотека Академії наук УРСР (1965—1988), Центральна наукова бібліотека Академії наук УРСР ім. В. І. Вернадського (1988—1996 рр.), Національна наукова бібліотека України імені В. І. Вернадського (від 1996 р.). Окремо слід згадати штампи, якими позначались книги під час нацистської окупації Києва, коли бібліотеку за постановою окупаційної влади було перетворено спочатку на Центральну Бібліотеку Райхскомісаріяту “Україна” (1.03.1942—26.02.1943), а згодом на Крайову при Київському управлінні архівів, бібліотек, музеїв. Штампами RKU Zentrallbidliothek, Kiew [Цетральна Бібліотека Райхскомісаріяту “Україна”, Київ] та Landesbidliothek, Kiew [Крайова Бібліотека, Київ] позначені 15 видань “Кобзаря”. С. 70—71. І на наступних сторінках ще й далі вельми цінна інформація для істориків, книгознавців, бібліотекарів.
Спеціяльно подав таку розлогу цитату — до речі, автори передмови Л. В. Бєляєва та І. Д. Войченко покликаються в цьому питанні на цінну працю Л. А. Дубровіної та О. С. Онищенка “Історія Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського 1918—1941” (Київ, 1998) та її продовження “Історія Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського 1941—1964” (Київ, 2003), аби про це нагадати колегамісторикам, які дуже часто знають занадто мало з книгознавства та бібліотечної справи в історії України.
Відомо, що навіть дуже добра праця, має якісь, хай і незначні, недоліки. Бракує, на наш погляд, розкриття змісту кожного “Кобзаря”, як це зробила Олена Канчалаба у згаданій уже львівській “Кобзаріяні” (1994). Звичайно, збільшився б обсяг книжки, але, без сумніву, зросла б її ваговитість у прямому і переносному значенні. Врешті, це міг би бути і двотомник. Отож роботу можна продовжити, розширивши її рамки за межі фондів НБУВ, що сприятиме повномасштабному вивченню історії підготовки, створення та побутування Книги — Біблії українського народу та одного з найголовніших чинників його незнищенности.
А ще, сподіваюся, ось на що. Автори “Кобзаріяни—2015” та “Шевченіяни — 2014” мають поставити завдання і собі, і своїм послідовникам: кожні десять років видавати наступний том цих унікальних видань, що виходитиме під орудою НБУВ принаймні один раз на десять років. І над цим треба працювати вже сьогодні, бо залишається не так багато часу — лише шість років. Зрозуміло, що два наступні видання цих книг, які заслуговують на найвищі державні премії, мають врахувати раціональні думки всіх їхніх рецензентів.
Не знаю поки що особисто цих двох, очевидно, вельми скромних (а бібліографи — завжди люди скромні!) двох пань — Лілії Вікентіївни Бєляєвої та Ірини Дмитрівни Войченко, але для мене вони — великі люди. Провести такий велетенський обсяг роботи, створити таке ґрунтовне вступне слово “Кобзар”: історія книги”, де викладено основні результати та висновки проведеної роботи, врешті — закінчити практично до великого Ювілею Шевченка, вже у дні Революції гідности своє фундаментальне видання — це великий подвиг трудівників на ниві Шевченкіяни. А ще — принагідно щира подяка видатному українському вченому, одному з найбільших нині книгознавців України і натхненниці цього видання Любові Андріївні Дубровіній, причетній і до рецензованого видання, і до книжки “Тарас Григорович Шевченко: Бібліографія видань творів 1840—2014” (Київ, 2014, 546, 1748 поз. — скорочено “Шевченкіяна”), котрі люб’язно мені подарувала.
Шановний читачу найкращого українського часопису “Слово Просвіти”, про цю фундаментальну працю з бібліографії, бібліотекознавства, врешті — з бібліологічного краєзнавства можна написати значно більше, принаймні невеличку брошуру. Але краще буде, коли моя рецензія стане спонукою для тебе, шановний читачу, зайти до бібліотеки і взяти до рук той чудовий цінний фоліант. Саме такого формату фундаментальні праці на ниві української бібліографії стали найвеличнішими пам’ятниками Пророкові до його Великого Ювілею, навічно вписані до найбільших здобутків на ниві Шевченкіяни в незалежній державі Україна. З роси і води Вам, її творцям, на многії і благії літа!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment