Виміри часу

Ростислав МУСІЄНКО,
член НСПУ, НСЖУ

На легендарній Болдиній горі громадськість Чернігова провела мітингреквієм, присвячений 105-м роковинам з дня відходу у вічність Михайла Коцюбинського
Слухаючи заупокійну літію, що звучала з уст настоятеля храму святих Михайла і Федора отця Олега, з особливою гостротою відчув: ми з однодумцями перебуваємо в одній із сакральних точок Європи. І треба нарешті зрозуміти поклик цієї землі, адже після перемоги князя Мстислава Хороброго під Лиственом над варязькими найманцями свого брата Ярослава, пізніше названого Мудрим, Чернігів тривалий час був фактично столицею РусіУкраїни, найпотужнішої тоді держави континенту.
В історії людства не буває випадковостей. “Все закониться мірою часу”, — сказав колись видатний чернігівський режисер, заслужений артист України, чиї заслуги якраз у царині поезії ще й досі недооцінені — Леонід Отрюх. І цілком закономірно, що тисячолітні кургани на Болдиній горі органічно поєднані з могилою Михайла Коцюбинського, чия роль у становленні українства дотепер більше зрозуміла світу, аніж деяким землякам.
Бо що таке рідна мова? То знаковий код нації. Але якщо в цифрових технологіях, які обслуговують сучасні здобутки цивілізації на кшталт ТБ, інтернету тощо, задіяні всього десяток символів, та сама кирилиця містить їх більше тридцяти. А відтак ця система сигналів із Космосу уречевлює картину світу, значно повнішу і складнішу, аніж дехто бачить на екранчиках смартфонів.
Але ж творцями мови є людські особистості. І, коли говорити про Україну, то цей доленосний ряд відкривають імена Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та Михайла Коцюбинського. Академік Сергій Єфремов, чия постать одна з найпомітніших і найтрагічніших у сутності розстріляного вітчизняного відродження (страчений більшовиками 1929 року — Авт.) у своїй головній праці “Історія українського письменства” Михайла Коцюбинського визнавав, цитую, за “найвизначнішого з сучасних художників”.
Художник, майстер слова, неперевершений стиліст, європеєць із голови до п’ят, аристократ духу — це я, зновутаки, переказую оцінки Сергія Єфремова — дивовижним чином поєднав у своєму доробку козацький демократизм і степову романтику, побачив тіні забутих предків, сягнув найтонших відтінків і відтак вершин гармонії того, що вийшло зпід його пера в останні п’ятнадцять років творчості, невідривних від життя у Чернігові.
Отут і пора повернутися від академічного дещо екскурсу до реалій сьогодення в рідному місті.
Всі виступаючі на мітингу, зокрема, правнук класика Ігор Коцюбинський, голова Чернігівської обласної організації НСПУ Ганна АрсеничБаран, настоятель храму святих Михайла й Федора отець Олег висловили, послуговуючись мовою європейських достойників, глибоку стурбованість тим фактом, що пам’ятник на могилі великого письменника та його вірної дружини Віри Устимівни (вибачайте за мимовільну тавтологію! — Авт.) залишається “безголовим”. Тобто, вперше за більш ніж півстоліття з моменту встановлення бронзового погруддя Михайла Коцюбинського громадяни бачать замість нього поруйновані кріплення, шмат арматури… І якщо раніше йшлося про зухвалий карний злочин, то нині, коли минуло вже місяці, варто говорити про безголів’я саме чиновників, від яких залежить повернення скульптури на її узаконене часом місце. Як тут не згадати геніальну фразу головного героя цього допису: “Поезія не може жити на смітнику, а без неї життя — злочин”. Схоже, співучасники бюрократичної тяганини навколо реставрації потерпілого від вандалів пам’ятника зазіхають перетворити на звалище наші душі.
Не вийде! А всім “подєльнікам”, користуючись зрозумілим для них кримінальним сленгом, оцих глибоко антиукраїнських діянь, раджу пригадати ще один крилатий вислів класика світової літератури.
“Зведись, народе. Простягни руку по свою правду. Сам не візьмеш — ніхто не дасть”.