Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
150-річчя академіка М.Ф. Біляшівського, широко відзначене торік як ювілей одного з будителів національної свідомості, вже вкотре нагадало, якою працею заробляли свої відзнаки і почесні звання українські вчені на початку минулого століття. І ще — гірка іронія: Біляшівському “пощастило” не дожити до репресій 1930х; пішов до Вічності у 59 років і навіть, на відміну від багатьох друзів і дослідників його творчості, зокрема — академіка Сергія Єфремова, потрапив до I т. Української радянської енциклопедії (1960 р.) як “археолог, етнограф, мистецтвознавець”. Сьогодні маємо всі підстави додати “видатний”. Бо знахідкам і колекціям Миколи Федотовича належать почесні місця в музеях, а його дослідження вражають глибиною ерудиції та вичерпністю висновків.
Починав з гусячого пера
Син сільського священика з Уманщини, Микола Біляшівський набув своїх поглядів і переконань, як і чимало його сучасників, шляхом освіти. Спочатку був гурток аматорів історії у київській гімназії; згодом — правничий факультет Університету Св. Володимира. Там, значною мірою під впливом професорів В. Б. Антоновича і А. В. Прахова, він присвятив свої знання та енергію справі відродження України. Починав навчання у 1870х, ще пишучи гусячим пером, що викликало глузування “модернізованих” гімназистівгородян. Читав, за власним визнанням, хоч і “без певної системи”, але швидко визначився у наукових пріоритетах, лишив юнацьке захоплення нумізматикою, зосередився на археології та етнографії. Попри поширені тоді серед професури і студентів атеїстичні погляди, особливу увагу приділяв творам сакрального мистецтва. Першим його внеском до музейних фондів була народна ікона “Христос — лоза виноградна”.
1890 року під час експедиції правим берегом Дніпра молодий учений звернув увагу на Княжу гору біля села Пекарі, що під Каневом, де було знайдено безліч стародавніх речей. Так він відкрив для науки місцезнаходження літописного давньоруського міста Родень і розпочав системні дослідження. Вони велися за всіма правилами тодішньої археологічної техніки, щоб, як писав про це академік Дмитро Багалій, “не знищити жодного дріб’язку”. Цей же автор відзначав, що тільки за одне літо тут було здобуто 1,5 тисячі предметів матеріальної і духовної культури, від часів неоліту до Київської великокняжої доби Х—XIII ст. Предмети побуту й знаряддя праці (хліборобської й ремісничої), що нагадували сучасні, скарби з художніми оздобами, обручки й люстра, образки з Богородицею та Іваном Богословом, срібні гривні, повний набір насіння зернових культур (жито, пшениця, гречка, овес)… Був засвідчений високий рівень матеріальної культури і мистецтв, господарського і духовного розвитку на Київщині та взагалі в давній Україні. І зроблений висновок про спільність культур полян, деревлян, інших етнічних груп УкраїниРусі. Що й справило відповідне враження в суспільстві.
Цікавим документом того періоду є “Оповіді селян с. Пекарі про Т. Г. Шевченка”, зібрані й записані з притаманною йому винятковою докладністю. Сьогодні можна навіть визначити, звідки селянин Галушківський приносив кухоль джерельної води Шевченкові, чий мольберт стояв “на шпильочку” Княжої гори.
Він закохується у цю історичну місцину і купує тут ділянку землі, реалізуючи таким чином свою історичну спадкоємність. Будинок Біляшівського на схилі гори Малого Городища зберігся (реставрований) до нашого часу. Нині у ньому — музей Канівського заповідника, засновником якого справедливо вважається М. Ф. Біляшівський. Є тут і відділ, присвячений видатному вченому і його родині. Майже поруч похований сам Микола Федотович.
З його іменем пов’язані уроки поваги до історичної спадщини, зокрема — природного довкілля, засвоєні автором цих рядків ще в дитинстві, у 1950му, від свого батька, який багато років керував практикою студентів КДУ ім. Т. Г. Шевченка у Канівському заповіднику. Він вірив, що Канівські узвишшя, ліси, польові нагірні луки і заплава Дніпра мають бути недоторканними і вважаються священними хоча б тому, що ними ходили і тут знайшли вічний спокій Тарас Шевченко і Микола Біляшівський. До речі, крім О. В. Топачевського, на цих заповітних берегах виховували студентів О. Б. Кістяківський, Д. П. Кришталь, Д. К. Зеров, Л. О. Смогоржевський, чиї імена стали легендарними не тільки в науковому світі. За програмою літньої практики здійснювалися не тільки природознавчі екскурсії. Майбутні біологи, геологи, географи, історики неодмінно відвідували Музей і могилу Великого Кобзаря та хутір Михайлова Гора, де жив і працював Шевченків друг, видатний історик М. О. Максимович.
Від бібліотекаря
до академіка
Працюючи бібліотекарем у Київському політехнічному інституті, мріяв про музей історії. Нарешті, за допомогою мецената О. М. Терещенка та першовідкривача Трипільської культури В. В. Хвойка 35річний Микола Біляшівський створює Історичний музей, який і очолює 1902 року. Саме там і тоді, у розквіті творчих сил, він проявив себе талановитим організатором і далекоглядним лідером, якому вдалося переконливо, логічно пов’язати між собою у межах науки етнографії різні види предметного фольклору, систематизувавши їх з погляду мистецтвознавця.
Щодо організаційного хисту, то план “Виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів” у 1905 р. заздалегідь було розіслано по всій Україні. Повернулися тисячі відгуків у листах з сіл, маєтків, артільних громад разом зі зливою експонатів. Навіть неповний перелік напрямів і ділянок експозиції нині викликає подив і захоплення: гончарство, плетіння, ткання, вишивка, набойка, шкіряні вироби (лимарство, кожухарство), хатнє малювання та писанчарство, різьбярство по дереву, кістці й каменю; скло, фаянс, металеві вироби. Більшість експонатів лишилося у музеї, але не тільки з метою поповнення його фондів; невдовзі їх використали народні майстри як зразки для відтворення і примноження кращих творів… До речі, саме М. Ф. Біляшівський відкрив для широкого загалу Межигірські фаянсові вироби і навіть започаткував своєрідну моду на їхнє колекціонування; відтоді він опікувався Межигірською фабрикою і, як тільки міг, підтримував її справді народні традиції.
Величезний етнографічний матеріал, представлений на виставці, викликав жвавий відгук у місцевих та закордонних часописах. Значення цієї події для української культури неоціненне: попит на народне мистецтво суттєво підвищився, як і розуміння його ролі у суспільстві. Зросла й цікавість до вивчення та збирання творів предметного фольклору, з’явилося розуміння його зв’язків з іншими видами народної творчості. Провінційні музеї також заходилися збирати твори народних майстрів. У 1911 р. виставка з успіхом повторилася. Того ж року, завдяки невтомній енергії Біляшівського, відбувся широкий показ Шевченкових живопису і графіки. А вже 1912го — виставка “Старий Київ”. Ця подія, без перебільшення, поклала початок розуміння Києва не як великого губернського міста, а як столиці всієї України.
Від лютого 1917 р., в часі кількох революційних змін, Біляшівського, як видатного ученого чинна влада не оминала увагою. Спочатку Тимчасовий уряд призначив його комісаром з охорони пам’яток старовини у Києві. У найтяжчі голодні й холодні роки він, як відзначав А. Винницький, уживає всіх можливих заходів для порятунку Андріївської церкви, якій уже тоді “загрожувала небезпека сповзти на Поділ”. При тому “багато сил відбирало здобуття шматка хліба”, але разом з іншими ентузіастами він рятує численні київські пам’ятки, зберігши всі музейні фонди. У квітні 1917го був делегований до Центральної Ради; за рік, 1918го, Миколу Федотовича обрали до Академії мистецтв; згодом В. І. Вернадський запросив його до Української Академії наук, дійсним членом якої М. Ф. Біляшівський став у травні 1919 р. Обидва вони задовго до цього вступили до Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, що, як і участь у Раді, не могло подобатися більшовикам.
За життя М. Ф. Біляшівського вийшло друком понад 70 його наукових праць і статей, близько 300 заміток і повідомлень у часописі “Киевская старина” (та заснованому ним же щорічному додатку до нього, “Археологічному літопису”), часописах “Літературнонауковий вісник”, “Сяйво”, “Нова Рада”, англомовному збірнику “Селянське мистецтво Русі” (стаття “Народна творчість України”, Лондон, 1912 р.). Ця публікація мала помітний міжнародний резонанс; як згадував Д. Багалій, автор “характеризує український народ з боку його мистецької вдачі та дуже розвиненого художнього смаку, дає огляд тих важких умов, що в них доводилося жити народові і що гальмували розвиток його творчості, а тоді зупиняється на різних галузях народного мистецтва, даючи характеристику кожної зокрема. Огляд пояснюють численні, дуже гарно виконані ілюстрації”.
Після 1919 р. наукових публікацій Миколи Біляшівського на етнографічні та мистецькі теми не спостерігаємо, і то не лише через його недуги чи внаслідок браку коштів. Ерудиція і погляди цього академіка не вкладалися у рамки пролетарської ідеології, а брати участь у демагогічній пропаганді не бажав. Праці, оприлюднені у 1925—1926 роках, майже всі стосувалися археології, зокрема — Трипільської культури, зрозумілої радянським функціонерам, на відміну від культури сучасної.
“Цінності
ваги непропащої”
Його пристрасті не просто змінюються, як це бувало у колекціонерів, а продовжують одна одну на вищому рівні; при цьому велика мета лишається попереду, успадковується іншими. І якби не підступне знищення Українського Відродження, задуми Миколи Федотовича здійснилися б: культурні й мистецькі досягнення мали відродитися в часі й просторі, посівши гідне місце у свідомості суспільства — не тимчасовою модою, а необхідною рисою самоідентифікації. Власне, цього злякалися скажені українофоби, убиваючи або змушуючи до самогубства патріотичних учених (академік С. Єфремов) і урядовців (Голова Раднаркому М. Скрипник).
Історія мистецтва для нього починається з археології, проходить крізь етнографію, різні види фольклору; нарешті, реалізується у промислах — гончарстві, гутному склі, килимарстві, писанкарстві, народних картинах та ін. Збирання етнографічних матеріалів було шляхом до широких висновків та узагальнень, можливих за умови великої кількості й різноманітності музейних експонатів… Художньопромисловий відділ у Київському музеї, створений ним, якнайкраще це ілюстрував. Біляшівський віддавав перевагу зразкам промисловим (кустарним), а не штучним; таким чином, твори народного мистецтва цінувалися на рівні т. зв. професійного, доступного лише “вищим” верствам суспільства. Кожна річ, потрапляючи до музею, ставала духовним набутком широкого кола людності.
Чому на цього, здавалося б, далекого від політики ученого чекала доля Сергія Єфремова, стає зрозумілим навіть із побіжної оцінки його життєвої позиції, надто — з національного питання. У статті “М. Ф. Біляшівський на громадській роботі” (1926 р.) Єфремов порівняв дві категорії вчених. Одні ціле життя вивчають наукові проблеми, добираючи факти, складають їх у систему й вибудовують теорії. Але все це — “в затишку своїх кабінетів, немов тільки для себе, не цікавлячись тим, як прийме їхні будування світ…” Інші ж “невсипуще працюють на своїй ділянці, збираючи наукові фонди, — але заразже й пускають їх на виміну за життєві вартості… Мало того — в критичні моменти громадського життя такі вчені й зовсім одкладають на бік свій мікроскоп чи скальпель чи перо й кидаються в самий шум боротьби, немов там на практиці вивіряючи та випробовуючи і самих себе, свої власні сили і цінність тих теорій, що на них досі силу свою покладали”. Власне, до таких учених належить М. Ф. Біляшівський, далекий від “кабінетних” діячів. Адже відгукувався на вимоги сучасності ще у “Киевской старине”, де “саму науку українознавства клав лиш за підвалину до всебічного визволення українського народу”. Після цього громадського гарту Микола Біляшівський одержує мандат від Київщини до першої Державної Думи (1906 р.), щоб обстоювати там українську школу, науку, суд, тобто тодішню програмумінімум українства, яка вимагала “політичних і національних вольностей”. Після розігнання Думи він вертається до музеїв, археологічних, мистецьких і етнографічних експедицій, залишаючись у вирі громадського життя. Зокрема, тривалий час був уповноваженим Союзу міст; під час I Світової війни допомагає потерпілим на Галичині і в Буковині, тим самим, як влучно відзначив С. Єфремов, захищаючи й охороняючи тогочасні мистецькі пам’ятки. “Серед запеклої боротьби й ворожнечі, — завершує він свою думку, — дійсно культурні діячі всеж умудрилися робити своє ніби неголосне діло, яке кінецькінцем виявило себе дужчим за голосні гармати, бо дало цінності ваги непропащої”.
Наукова праця може і навіть має бути суспільною. Це на власному прикладі довів академік М. Ф. Біляшівський.
