Богдан ГНАТЮК: «Я письменник і створюю історії»

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надані театрами
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави “Кафе “Республіка” за п’єсою молодого драматурга Богдана Гнатюка. Автор твору також виступив як режисерпостановник спектаклю. Сьогодні пан Богдан — гість “СП”.
— Як створювалася п’єса “Кафе “Республіка”?
— 2015 року в Київському драматичному театрі “Браво” відбулася прем’єра вистави “Душа в засніженій фаті” за моєю першою п’єсою “Міністерство майбутнього”. У мене був картбланш на постановку ще однієї вистави у цьому театрі, але потрібно було написати нову п’єсу. Постало питання, про що ж писати.
На той час я працював у державних структурах. На слуху постійно були новини про вихід депутатів з тієї чи тієї фракції. Тоді був дуже популярний термін “тушка”. Не можна сказати, що зараз це лейтмотив політичного процесу в Україні, але тоді проблема була актуальна. Я використав цю фабулу, яку тримав для новели і розписав її як п’єсу.
Виставу поставили в театрі “Браво”. Але постановка не повною мірою відповідала моєму авторському задуму. А сама вистава, можливо, і не викликала захоплення у київського глядача, проте коли поїхали з нею по Україні, то люди сприймали нас дуже добре.
Торік у травні в Полтавському академічному музичнодраматичному театрі ім. Миколи Гоголя поставили мою третю п’єсу “Президент вибирає”. Цей академічний театр має багату історію і носить ім’я видатного письменника, тут дуже вдячна публіка. Я надихнувся атмосферою цього театру.
— Після Полтави Ви вирішили дати друге життя виставі “Кафе “Республіка”?
— Я повернувся до Києва і замислився над тим, що ця п’єса — непогана робота, у неї цікава сюжетна лінія, вона має право повернутися на сцену. Але в новій постановці потрібно задіяти інший виробничий принцип — колегіальний. І при цьому можна було прибрати одну творчу одиницю — режисера.
Якщо я написав історію, якщо уявляю, як її треба розповідати, то що мені заважає її розповісти? Але робити це колегіально. Адже є хороші професіонали, які підкажуть рішення. У руках деяких режисерів п’єса роздвоюється. Глядач, який знає текст, або бачив достовірну постановку, розумітиме, що текст живе своїм життям, а те, що ми бачимо візуально, своїм. У талановитих режисерів ці два життя ще якось узгоджуються, а в не дуже талановитих живуть у зовсім інших вимірах.
У мене було конкретне завдання. Я не звертався до танців, до світлоефектів. І до чого точно не звертався, то це до пластичного театру. Це не людська поведінка, не людські рухи, не людські обличчя. Треба, щоб театр робили люди, для людей і про людей. Звичайно, не треба перетворювати театр на документалістику. Але потрібно, щоб була певна психологічна й психофізіологічна достовірність. Принаймні для мене це головне. Актори мають бути без спеціального гриму, без якихось пластичних малюнків.
— Намагалися провести якусь головну думку?
— Життя — це гра. Гра жорстока й цинічна. Якщо ми проаналізуємо головного героя, то зрозуміємо головну думку. В усі часи приходила якась молода чи не дуже людина і говорила, що вона все змінить. Саме таким є Харитон Дальній, який пропонує нове життя і вірить у те, що говорить.
Вистава “Кафе “Республіка” про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам — моральним, політичним, ідеологічним.
А мій герой, хоча він і продався, але наприкінці обирає все ж теорію. Він говорить про демократію, про рівні права, про багато інших речей, які дуже красиво звучать, особливо коли у них вірити.
Відразу, коли починав писати п’єсу, то знав, як складеться доля головного героя, бачив цей фінал. Найскладніше в літературному процесі бачити фінал і пробиратися до нього крізь кілометри тексту. Звичайно, виникають певні нюанси, певні ситуації, але конструкція мені відома від початку.
— Кілька слів про акторський склад.
— Насамперед згадаю батька — народного артиста України Анатолія Гнатюка. У мене немає режисерської освіти і великого досвіду роботи з акторами. Але мій батько пояснив виконавцям, як це має бути за їхніми акторськими схемами. Він мені дуже допоміг, за що йому надзвичайно вдячний. Дякую йому і за те, що привів із собою актора Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Сергія Калантая і заслуженого артиста України Олексія Паламаренка.
З Іриною Сопіт, яка виконує роль головної героїні, я познайомився у театрі “Браво”. У постановці вистави “Кафе “Республіка” цього театру вона виконувала роль танцівниці. А я вже тоді бачив її в ролі Белли. Минуло кілька років, і ми повернулися до цієї думки. Ірина дуже добре візуально відповідає своїй героїні.
Лідія Семисюк — чудова актриса, з нею я співпрацював, ще коли готувалася до постановки вистава “Душа в засніженій фаті”. І ось ми знову зустрілися. Мені подобається, як вона створила образ Жінки в чорному.
Молодий актор Назар Боришок — різнопланова людина. За першою освітою економіст, брав участь у Чемпіонаті світу з бодібілдингу. Він закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана КарпенкаКарого.
Художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, народний артист України Олексій Кужельний свого часу прочитав збірку моїх оповідань. Це була перша людина, яка порадила мені спробувати писати п’єси. Думав, де можна поставити свою виставу. Можливо, десь у гаражі чи підвалі, а може, орендувати якусь залу. Поділився своїми планами з Олексієм Павловичем, він підтримав мої задуми, забезпечив комфортні умови для репетицій, врешті вистава побачила світло рампи саме в цьому театрі. За все це дуже йому вдячний.
Плануємо показати виставу в інших містах України. Думаю, що почнемо з ІваноФранківська — малої батьківщини Назара Борушака, де він знана людина.
— Ви починали як російськомовний письменник?
— Я поки що володію українською мовою не на тому рівні, як того хотілося б. В юності дуже захоплювався Достоєвським, а твори зарубіжних акторів переважно читав у російських перекладах. Отож спочатку писав російською. Вже потім усвідомив, що Панас Мирний у жанрі психологічного трилера може бути не менш цікавий, ніж Достоєвський.
Душа в мене завжди була українською, і я про це знав. Але потрібно було знаходити український логос, і я його знаходжу, я над ним працюю. І ця праця того варта, бо в українській мові дуже щедра палітра слів, смислових відтінків. Треба лише глибше вивчати українську мову.
— Над чим працюєте зараз?
— Пишу прозу, короткі мініатюри, розміщую їх у соціальних мережах. Але наразі все відклав і працюю над новою п’єсою.
Мене зараз дуже цікавить детективний жанр. До речі, детективна п’єса Агати Крісті “Сліпі миші” потрапила до “Книги рекордів Гіннеса”, оскільки в одному з британських театрів йде так довго, як не йшла жодна вистава в жодному театрі. Ми йдемо до театру, аби побачити комедію положень, а рекордсмен — саме детектив. Я дуже люблю цей жанр, хоча він і мало представлений в українських театрах.
Три мої перші п’єси написані на політичну тематику. Тепер вирішив відійти від політики. Звичайно, я не став зовсім аполітичним. Якісь політичні роздуми з’являтимуться, але вже не будуть лейтмотивом. П’єса, над якою зараз працюю, — про мистецтво, зокрема, про картини.
— Чи хотіли б Ви ставити вистави за п’єсами інших авторів?
— Тобто зробити це ремеслом, зокрема й комерційним? Ні, я цього не хочу. Хоча, можливо, поставив би свої найулюбленіші твори. Скажімо “Трамвай бажань” Теннессі Вільямса чи “Гамлета” Вільяма Шекспіра.
— А як щодо постановки своїх майбутніх п’єс?
— Принаймні я цього дуже хочу. Вважаю себе людиною самокритичною. Але мені здається, що все не так і погано. Я маю право продовжити цю справу, а не бігати з аркушами до режисерів. Не треба “рятувати” мої п’єси, я їх рятуватиму сам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment