Кінь, підпертий олівцем

Ірина Мироненко: «Суниці  Держпрому», Х.: «Майдан», 2018

Олександра КОВАЛЬОВА,
м. Харків

Життя поета — один великий вірш, який він пише, доки дише. У житті, як і у вірші, ніщо не повторюється, але все ув’язується в одне ціле. Усе належить одне до одного, як стіни будинку, як розділи книги. Про це говорить авторка, звертаючись до читача. Будинок її вірша просторий і має зв’язок із космосом. Назви розділів говорять самі за себе: 1. Коні із міської конюшини; 2. При світлі білої гори; 3. Гірські струмки грузинських голосів; 3. Шрифтом Вроцлавських кленів. До якої стіни підійдеш, те з відповідного вікна і побачиш:

Коня підперла олівцем, щоб голова не впала,
Бо він із цвіту і трави — на синьому столі.
Його в ставку чи небесах спіймали на Купала,
А сивій гриві з полину уже спливло сто літ.
Тут звіробій і деревій, і сокирки по спині,
Не сідланій усі сто літ героями пісень.

Звідки такий образ коня, підпертого олівцем? Це один із тих, що “із міської конюшини”? Чи це той кінь, під копитами якого стелиться туга ковила степу? Чи ще якийсь інший, нам допіру невідомий? Відповідь проста: це кінь із образної системи авторки, яка вибудовується за законом неочікуваності, зіставлення несумісного, оксиморонного принципу зливати паралельні світи в щось якісно нове, хоча складники цього нового нагадують інше, до болю в серці знайоме тобі та рідне. За таким же принципом вибрано назву книги: “Суниці держпрому”. Для харків’ян (та й не лише для них) держпром втілює дивну модерноворомантичну замрію зодчих, символ індустріального Харкова. Магічна легкість залізобетону, харківський фантастичний лабіринт, з якого вихід знайде далеко не кожен. А поряд суниці, яких ми тут не шукали…
Історикокультурний зміст, філософічність, пластичність образу — море змісту і магія поетичної форми. І, як завжди в Ірини Мироненко, запрошення читача до містерії. Читач тут не пасивний споглядальник, його запрошено і долучено до таїнств. Він має напружувати пам’ять, згадувати і запам’ятовувати наново. На наших слобідських дорогах, хоча й ноги зіб’єш, але ніколи не пошкодуєш, що наважився на мандрівку. Мандрівки Слобожанщиною дорогі Ірині Мироненко ще й тому, що кожна з них була багата для авторки на людей, давала їй матеріал для радіонарисів і нові поштовхи для спалахів поетичної уяви.

Дорозі не боляче — закрижаніла,
Наміряла поля на маскхалати.
Багряніла квітка весільна біла
На сосновім порозі прощальної хати.
Дорозі не страшно — мала відвагу
Підважити воза, війну, розруху.
Чорних дубів богатирські краги.
Щастя, чавлене на макуху.

Поетичний образ, мов магічне скельце, він показує нам водночас минуле і майбутнє, посилює наші передчуття, вчить мудрості знаходити силу, щоб жити у світі, де людське щастя чавлене на макуху. Поетеса так майстерно нанизує образ на образ, що читач не встигає дух перевести, а вже перед ним стільки всього відбувається, що цього змісту вистачило б на великий епічний твір. Хочеться розгадати, в чому секрет цього, здавалося б, традиційного, не раз вживаного прийому антропоморфізму образу дороги:

— закрижаніла
Дорога — наміряла поля на маскхалати
— мала відвагу підважити воза, війну, розруху.
Чи справді з отаким непростим досвідом “дорозі не боляче”? То вже домислює читач, нанизуючи враження на враження. Образ дороги, мабуть, найбільш уживаний у поезії — і раптом такі нові грані, такі нашарування смислу, така несподівана вежа, з якої цю дорогу видно зусібіч у просторовому і часовому вимірах. У чому секрет вміння поєднувати ось так щільно збитий докупи зміст, звідки це враження легкості та прозорості? Ключ до цього слід шукати в авторській стилістиці, а вона в Ірини Мироненко побудована майстерно. Це та простота, на яку йде ціле життя.
Окреме місце в першому розділі належить циклу листів до німецької очільниці будинку Харкова в Нюрнберзі фрау Антьє Ремпе. Тут відчувається вправність руки журналістки. Часом ці листи нагадують поетичний репортаж, часом вони вкладаються в рамки епістолярного стилю, часом привертають увагу елементами психологізму, як, наприклад, у поетичних нарисах, присвячених створенню психологічних портретів. Через окрему деталь, начебто побіжне спостереження, якийсь один штрих, зроблений мимохіть, постає образ людини, про яку ми звикли чути інші слова, поіншому сказані. Дещо несподіваним у цьому циклі листів виступає образ Олександра Масельського. Чиновник досить високого рангу, передусім господарник, завжди оточений улесливою вірнопідданою челяддю, олюднюється перед читачем через свої добросердні вчинки, жести, слова. Опис таких вчинків, жестів, слів створюється засобом розкиданих по тексту перегуків, слівдороговказів, міток, залишених край шляху. В результаті постає дуже симпатичний образ непересічної людини. Негусто в поезії зустрінеш такі спроби опоетизувати нашого сучасника, людину, котра ще зовсім недавно пішла у засвіти, лишивши щедрий слід у пам’яті тих, кому пощастило знати її ближче.
По хаті ходять бджолипегаси, в лісахперелісках перелітають з квітки на квітку проліскові бджоли, світиться біла гора над Осколом. Шлях на Дворічну стелиться на сторінках другого розділу книги (“При світлі білої гори”).

Гір крейдяних розмотані бинти.
Евакогоспіталь медсестрами, бійцями
Сплатив податок за млини, мости,
Щоб вибігти на біле воронцями,
Темно-вишнево литись у весну,
Пройтися окунем, сяйнути плавниками.

Асоціації, навіяні трагічною сучасністю, — гори в бинтах. Контрасти в кольоровому зображенні: біле — темновишневе. Образ воронців, які вибігли на біле, де крейда вже не крейда, а шмаття бинтів. Срібний Оскіл, де окуні таємниче сяють плавцями. Обійстя Мечникових, де буйно розрісся малинник, де господар самовіддано годує кажанів морквою. Цикл віршів, присвячений нашому славному землякові Іллі Мечникову. Журналістка ставить перед собою прагматичну мету, збирає матеріал для радіопередачі про видатного вченого, поетеса виглядає зза обрію свої образивидіння, які неодмінно приходять і навівають свої мотиви.
Цикл, присвячений Василеві Мисику, відлунює щемким ліризмом, романтикою далеких доріг. Тут свої коні: одні реальні — найняті на гармському базарі, інші — з тих, що скачуть високо в небі і там розтають…

Найнявши пару коней на гармському базарі,
Поїхати поволі над річкою Сурхоб.
Бо ця Вода Червона і Чорна Тиса — в парі
Під небом, що цілує всіх плотогонів в лоб,
Куди б вони не мчали вербовими плотами,
Для чого б не в’язали стрункі тіла смерек.
Ця чорна цятка — кінь, що в небесах розтанув,
Або весільний танець двох степових лелек.
12.04.2016
*Нотатки Василя Мисика про подорож у Таджикистан

А ще можна заглядати в очі віслюка і доганяти там гірську річку:
Згодувати яблуко віслюку,
Зазирнути йому у вологі очі,
Щоб у них наздогнати гірську ріку.
Хоч би їй прорватися там, де хоче.
14.04. 2016

Сяйво білої гори Дворічанського напрямку посилюється мерехтінням одеського маяка. До слобожанських вражень природно долучаються одеські в рамках того самого розділу: “При світлі білої гори”.

* * *
Золота килимова доріжка баклану,
Чайці, крабу по вранішній хвилі.
Сонце вийшло над морем піратськи з туману,
Зазирнуло в човни поруділі.
На штатив намотало морської капусти
Дужим широкоплечим прибоєм.
Інша вранці міська асфальтована пустка.
Там довіру на розстріл ведуть під конвоєм.
27.07. 2017

Читач може вбачати тут драматичне протиставлення світу природи світові людей. Де люди не вторглися зі своєю ґвалтівною сваволею, там діють закони природи, посвоєму суворі, але посвоєму справедливі та послідовні. Там, у світі природи, всього розлито щедро і є місце для щедрого свята, там усім (чи принаймні тим, кому пощастило з’явитися в правильному місці в правильний час) стелиться під ноги золота килимова доріжка. Хоча сонце й може зіграти роль пірата, але шансів все одно лишається багато для всього, що бігає, літає, плаває. А в світі людей? А в цьому світі свавілля ґвалтівника абсолютне, тут по сірому асфальту “довіру на розстріл ведуть під конвоєм”…
“Гірські струмки грузинських голосів” — таку назву має третій розділ книги. Тут дві ліричні героїні: мати і донька. Донька відвідує Грузію і переживає все те, що мати пережила тут тридцять років тому. Їхні голоси перегукуються, переплітаються, кожна поспішає повідати про своє, а врештірешт обидві говорять про те саме: про свою любов до казкового краю: Грузії. Тут панує грузинський колорит, багато грузинської топоніміки, грузинських артефактів, назви вин і страв, багато кавказької екзотики, описаної з любов’ю та відчуттям ріднизни.

Страва гостра, м’ясна, помідорна.
Лава вчасна для втомлених ніг.
Равлик виповзе — мінівалторна,
Зазирне у покладений ріг.
В зиму здвинемось ми на планеті,
Де у когось — весна чи сніги.
Короновані сонцем у Мцхеті
Легше носять хреста й ланцюги.
26.09. 2016
Для Ірини Мироненко це характерно — закінчити вірш афористично, зібравши в одне речення всю мудрість, весь драматизм, всю суть тієї чи тієї ситуації.
“Ти роздивись Тбілісі і за мене”, — таке прохання має мати до доньки. Є світ великий: держави, народи, епохи. Є часи розквіту і часи занепаду. Є сила людського духу, духовні вершини, сходження на них. І є світ малий: окрема людина, її родина, затишок родинного життя, всегалактичне значення існування такого затишку. Мати пише доньці про прості турботи буденного життя, а в душі посилає їй зорепад із Муравського шляху. Велике поглинає мале чи мале — велике? І що важливіше? Чи може бути велике без малого і навпаки?

А ми з твоїм батьком ладнаємо вдома паркана.
Побачили дзьоба коси і півмісяць серпа.
Співають сусіди й півні.
Щоб прокинуться рано,
З Муравського шляху послали тобі зорепад.
02.10 2016

Ірина Мироненко має особливий хист так розставити акценти, що читачеві одночасно видно і все, що діється в світі малому, і все, що відбувається у великому світі. Вміло застосований прийом симультанного зображення: особливі часові та просторові зрізи, несподівані метафори, порівняння, узагальнення.
І знову образ коня в потоці безкінечних метаморфоз:

Хтось писав: коні з профілем дзьоба ворона.
Мабуть, світ інакший очима коня-тушинця.

Переступить здобич — стане царівною
Той мисливець. Навіть народить сина.
Знову прийде до оленя стежечкою нерівною.
Ось і лук, і стріла, і досі тепла тварина.
Переступить удруге — око сіпнеться в оленя.
Вже мисливець — кінь для царської стайні.
В тому лісі час зупинився.
І хто б це знав?
Ті навіки заляпані кров’ю квіти охайні.

Не все можна піддати анатомічному розтину, не все можна пояснити, бо пояснити відоме через таке ж відоме, то просто марнотратство слів. Магію треба пояснювати через магію, але кому те під силу? Тому таїнство поезії завжди буде бентежити нашу уяву і спонукати вирватися за межі відомого…
В останньому, четвертому розділі книги (“Шрифтом Вроцлавських кленів”) авторка помістила свої власні вірші, позначені польською тематикою, і переклади з польської. Тут читач зустріне польських поетівсучасників, які бували в Харкові у рамках українськопольських літературних зв’язків 2015 року, а також тих, які ще лише мріють побувати в нашому місті. Гостями Харкова були Казімєж Бурнат, Данута Бартош. Не визначатиму, хто з перекладених поетів ближчий уподобанням перекладачки, хто споріднений із нею стилістично, це вимагає окремої розмови, тонкого аналізу перекладацької палітри. Завважу лише, що стилістика польських авторів загалом інша, ніж в оригінальних творах нашої авторки та перекладачки, інша й естетика, і річ не лише у тім, хто вживає неримовані ритми, а хто будує споруду вірша на римі, річ у самій образній картині світу, десь вона заповнена щільно, густо, десь панує диктат побіжного споглядання речей.
Загалом нова книга Ірини Мироненко — помітна подія на тлі сучасного українського поетичного процесу, вона неповторна, цей голос не сплутаєш ні з чиїм іншим, тут надто багато таїнств, щоб байдуже пройти повз…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment