Людина благородної посвяти

З біографічних сильветок
(Микола Кагарлицький)

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Ще десь у сімдесяті роки минулого століття я вперше почув про Миколу Кагарлицького.
Моя добра приятелька, що працювала коректоркою у видавництві “Мистецтво”, розповіла мені про редактора видавництва, який, за її словами, чи не єдиний з-поміж усіх тамтешніх працівників не тільки постійно говорив українською, а ще й справді знав її. До нього бігали по консультації, коли не могли вирішити, як виправити в рукописах ту чи ту стилістичну похибку. Здавалося б, за це його мали б поважати, але, як казала моя приятелька, в “Мистецтві” все було якраз навпаки — його саме за те дружно недолюблювали. І в цьому є сумна закономірність — на жаль, у житті здебільшого складається так, що кращих недолюблюють саме за їхню кращість. За їхню професійну чи моральну вищість або за їхні знання. В цьому пересіч агресивна й послідовна. Змінюються часи й покоління, а така ситуація повторюється й повторюється і, здається, вже стала сумною нормою.
Я натикався в ті далекі роки на переклади Миколи Кагарлицького з болгарської та німецької, що виходили окремими виданнями й допевнювався: він справді добре знає українську мову — навіч багата мовна палітра. До речі, в ті часи Білодідів інститут (так ми називали керований одним із ідеологів зросійщення України Інститут мовознавства) видавав цілі реєстри не рекомендованих до вживання питомо вкраїнських лексем, котрі, бачте, віддаляли українську від російської і не сприяли взаємозближенню наших мов (тобто розмиванню української російською). Я працював тоді в молодіжній газеті і добре це пам’ятаю. А Микола Кагарлицький мовби спеціально виписував репресовані слова і вставляв їх у свої переклади та писання.
Чув я тоді, що йому не з медом велося в “Мистецтві” саме через його національно тверду позицію. Звичайно ж, терпіти Кагарлицького там довго не могли — й незабарно він опинився на вулиці. А вслід йому звучали ті звинувачення, котрі ускладнювали для нього можливість знову стати десь до літературної роботи. Відповідна служба оповіщення про неблагонадійних тоді була добре поставлена.
Минули роки — і ми зустрілися з Миколою в “Літературній Україні”. Не знаю, хто йому спротегував туди потрапити, бо так просто опинитися в цій редакції було неможливо. Скажімо, мене майже за руку Василь Земляк привів до Павла Загребельного, який був секретарем Спілки і в його підпорядкуванні були видавництво “Радянський письменник” та друковані органи Спілки. Загребельний і нав’язав мене редактору письменницької газети, який попервах намагався зігнорувати його рекомендацію. Але у відповідь на те рекомендація стала вказівкою — і я опосів місце у відділі критики, над яким схрещувалися різні силові лінії, вибухали громи та спалахували блискавки.
Я ще не встиг адаптуватися до нової робочої ролі, як у редакції з’явився Микола Кагарлицький. Очевидно ж, його активно порекомендував хтось із відомих письменників, на чию думку зважав норовливий Загребельний (знаю, як рішуче бракував він кандидатури людей, що видавалися йому сірими й посередніми).
Зблизька Микола виявився людиною винятково доброзичливою, динамічною та ентузіастичною. І дуже клопітною для тодішніх керівників редакції — редактора Віталія Виноградського і його заступника Бориса Гончаренка. Якщо б сказати, що ці двоє були абсолютно індиферентними до української справи в будь-якому її вимірі й вияві — то це ще виявилося б компліментом для них. Вони були еталонними україноненависниками. Вони послідовно боролися з усіма, в кому за їхніми підозрами був “український душок”. Для них навіть обтяжений усіма можливими регаліями (від Героя соц­праці й аж до лауреата Ленінської премії й члена ЦК КПУ) Олесь Гончар був особою не до кінця благонадійною. А що вже казати про Ліну Костенко, Григора Тютюнника, Романа Андріяшика, Валерія Шевчука, Дмитра Павличка, Євгена Гуцала, Юрія Щербака — це були “троянські коники” в українській радянській літературі! Редакторат усе робив, щоб ці прізвища в позитивному контексті якнайменше з’являлися в газеті. Виноградський і Гончаренко кивали на ЦК КПУ: там он Маланчук (тодішній секретар з питань ідеології) сам нещадно бореться з будь-якими проявами українофільства. І нам усім велить це робити. Для цього ми сюди й наставлені. Або деякі з цих прізвищ і не з’являлися зовсім. А прямодушний і правдомовний Кагарлицький на летючках дорікає всьому редакційному колективу, що ми надто мало пишемо про найвидатніші постаті національної літератури й не показуємо читачеві її ієрархію та справжній канон. Щоб було все те з цілковитою відповідальністю. Як за гамбурзьким рахунком. Уявімо, як бісив Кагарлицький маланчукових пахолків!
Я не знав тоді, що Миколиного батька в селі Черняхів Кагарлицького району на Київщині репресували відразу ж після народження сина. Було це страшного 1937 року. Микола ніколи не розповідав нам про це, але — я певен — завжди пам’ятав ту трагічну обставину, котра не могла не вплинути на все його життя. І на його думки про комуністичну владу. Є такі випадки, коли людина нізащо не прощає. І це — саме такий.
Микола писав усе: рецензії, публіцистичні статті, нариси, документалістику. Його улюбленими темами були наше мистецтво й культура. Оксана Петрусенко, Михайло Донець, Катерина Білокур — до їхніх постатей він повертався знову й знову, публікуючи нові й нові матеріали з непростого життя цих великих людей, якими — він не переставав це постійно наголошувати — має пишатися українська нація.
Добре пам’ятаю, якою сенсацією стала поява листів Катерини Білокур у “Вітчизні”, що їх упорядкував і підготував до друку Микола Кагарлицький. Вони — абсолютно геніальний народний роман. Безоружно, безоглядно щира сповідь великої — від Бога! — художниці, значення якої (в цьому Кагарлицький був свято переконаний) ми ніяк не можемо усвідомити.
Потім один із прозаїків написав на основі цих листів роман про Катерину Білокур. За всієї його яскравої стилістики й фантазійної розкутості автора він не вразив так, як її листи. Як на мене, їх треба вивчати не тільки як важливі матеріали до біографії Катерини Білокур — це виняткового значення людський документ. Їх треба вивчати і як важливий літературний твір. Там багато мотивів, суголосних “Зачарованій Десні” Олександра Довженка.
Як натхненний колекціонер, збирав Микола матеріал про Оксану Петрусенко і підсумував усі свої пошуки надзвичайно цікавою книжкою про велику співачку. Ще раз хочу наголосити: це не було написано, як мовиться, з наскоку (на взір того, як зробив його колега з книжкою про Білокур). Кагарлицький упорядкував збірку спогадів, листів і матеріалів про Петрусенко. Далі створив її творчий портрет, позитивно оцінений музикознавцями. А вже після цього взявся писати біографічну повість. На цьому прикладі видно його добросовісність і відповідальність у роботі.
Так, холеричний, динамічний, відкритий для миттєвого захоплення, він, однак, нічого не робив поспіхом. Терпляче висиджував в архівах. Шукав людей, які знали Білокур, Петрусенко, Донця. Такою була передісторія всіх його публікацій про видатних митців. Жодна із них не з’явилася завдяки авторському експромту. Микола міг швидко писати, майже до знепритомнення висиджувати за робочим столом, але це вже було після того, як він усе, що можна знайти, зібрав і все вивчив. Йому завдячуємо цікавими нарисами про Саксаганського, Садовського, Козловського, Заньковецьку, Гмирю, низкою літературних портретів.
Він охоче виступав із доповідями на мистецькі теми. Здається, навіть вів спеціальний музичний лекторій при столичному Будинку вчителя. Звичайно, міг би викладати у виші — його ерудиції в питаннях української культури й мистецтва позаздрив би не один професор. Але, на жаль, ні­хто його до викладання у виш не запросив. Таке здебільшого практикують в університетах західного світу. В нас я знаю тільки випадок ректора Львівського університету ім. І. Франка Івана Вакарчука, який запросив до університету на професорські посади Романа Іваничука й Ніну Бічую.
Робота в “Літературній Україні” коштувала Миколі надзвичайного терпіння й забирала багато нервової енергії. Бо ж він постійно перебував під пресом. Небагато своїх ідей зміг там реалізувати, бо майже перед кожною редакторат умикав червоне світло: “Заборонено!”. І лише коли редакторат поміняли й під фінал перебудови Микола мав змогу дихнути з полегшенням і писати та друкуватися значно вільніше.
Він був одним із ініціаторів творення Товариства української мови, “Меморіалу”, Народного руху України. Здається, без нього не проходив жоден мітинг, що тоді стрясали Києвом. Студенти під Верховною Радою організували демонстрацію за офіційну реабілітацію національної символіки. Українська радянська міліція в своїх класичних традиціях кинулася нещадно бити хлопців і дівчат. Кагарлицький не був би Кагарлицьким, якби не став на їхній захист. І тоді його було тяжко побито. Він довго нездужав і став інвалідом. Здається, саме відтоді й почалися його тяжкі хвороби, з яких він так і не зміг вибратися.
Знаю, що він працював і прикутим до ліжка. І це так характерно для нього. Для людини справді високої мети і натхненної праці.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment