«Мовчить недоруйнований собор…»

Микола ПШЕНИЧНИЙ,
с. Мирогоща на Рівненщині

Нині, із піввікової часової відстані, аж не віриться, але саме під впливом “Собору” Олеся Гончара я, початкуючий поет, почав писати більшменш значимі речі: “Коли шугає під церковним дахом // Самітниквітер пізно уночі, // Іржаво стогне вищерблена бляха, // По білих крилах ангела б’ючи, // Якому в дощ доводиться сутужно, // Ще гірше — під бухикання зими… // І від образи ангел плачетужить // Настінними патьокамислізьми…”.
Ясна річ, “у сімдесяті роки, ознаменовані маразмом Брежнєва, сваволею кагебістів”, як влучно сказав Роман Іваничук у своїх спогадах “Благослови, душе моя, Господа…” (с. 108), — т а к е публікації не підлягало. Не потрапили ці рядки тоді ні до газет, ні до журналів, ні до моїх книжок “Сьомий материк” (К.: Молодь, 1982), “Осторога” (К.: Радянський письменник, 1988). Восьмирядкова “Затяжна реставрація” оприлюднилась аж за Незалежної України.
Оце днями, уже вкотре перечитуючи цей вибуховий роман Олеся Гончара, на 31й сторінці натрапив якраз на те місце, що спонукало відгукнутися віршем: “…собор виступав із темряви неба якось моторошно. Було вже, мабуть, за північ, вітер розгулявся, гуркотів шматом зірваної бляхи десь на соборних верхах…”. А на с. 95: “…іржавої бляхи не видно, зосталась одна поезія! Панує над усією місцевістю, весь обрій ніби тільки для того й існує, щоб відтіняти його. А що, коли це й справді… шедевр? Наш, козацький шедевр?..”.
Хоча одна з поезій, із присвятою Олесеві Терентійовичу, таки ввійшла до якоїсь моєї давньої книжки: “Двадцятий вік — розумний, аж занадто. // Двадцятий вік бере майбутнє в борг… // Кричить несамовитий реставратор. // Шепоче врівноважений собор. // Якщо таки над світом зойкне атом, // То ж порівну дістанеться, їйбо: // Назавжди оніміє реставратор, // Навіки упокоїться собор. // А поки що обом я — рідним братом, // Дивлюся у зіниці їм обом… // Відводить очі сивий реставратор, // Мовчить недоруйнований собор. // Десь унизу мчать у майбутнє авто, // Десь угорі зрить у минуле Бог… // Сидить золотозубий реставратор, // Стоїть іржавокупольний собор”.
Невдовзі цей вірш, у російському перекладі Володимира Євпатова, окнижився й у московськомолодогвардійському виданні — з передмовою Станіслава Куняєва: “Калиновый рушник” (М., 1989).

* * *
Написано це на початку вісімдесятих, коли я працював у Дубенській газеті “Червона зірка”. За кілька років до Чорнобильського Атомного Зойку…
Надвечір, після журналістської суєти суєт, поспішав на автостанцію, аби добиратися додому. Враз увагу привернула височенна дзвіниця костелу бернардинів XVII століття. Якісь незнайомці, втомлено розлігшись майже на сорокаметровій висоті, щось розвеселе оповідали один одному. Мабуть, анекдоти: чи про комуністичного маразматика Брежнєва, чи про “подвиги” Чапаєва з Анькоюкулеметницею абощо.
Ультрашокуюче незабутнє враження, зримокінематографічне: реставраторигаличани з Білого Каменя регочуть на повен рот, і раптом сонце сяйнуло зза хмар, і в кожного заблищали золоті зуби, а поруч — іржавими клаптями звисає зі старовинної покрівлі храму бляха, яку вони міняють на нову.
Ще не встиг приавтобуситися рейсом “ДубноМирогоща”, як вірш уже народився!
Наступного дня ці жартівники витягнули мене шнурком аж на маківку бані (ніяких сходів не існувало), я взяв у них бліцінтерв’ю й, наспіх озаглавивши — “Реставратори над містом”, надрукував у найближчому числі міськрайонки.
Коли послав свою книжку із цим твором Олесеві Гончару, він озвався вдячним листом.
Втім, про його листи до мене — трішки далі.

“Собор” — кричить,
гнівається і погрожує…
Відділ рукописів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України має й фонд Самчука У. О., де під № 195, од. зб. 191, є машинопис — “З приводу “Собору” Олеся Гончара”. Його вперше опублікував завідувач кафедри української літератури Рівненського державного гуманітарного університету М. Я. Гон у книжці “Улас Самчук. Роздуми про літературу” (Рівне, 2005. — С. 68—78). Аж просяться кілька абзаців звідтіля:
“…В чому секрет великого успіху роману Олександра Гончара “Собор”? У Совєтському Союзі видано його стотисячним тиражем, у нас тут в самій Америці перевидано три рази. З безліччю рецензій, критичних статей, дискусій, коментарів…
Відповідь аж дуже проста: людина України напружено чекає десятиліттями ось вже півстоліття на якесь друковане слово у цих дивних, не збагнутих, загадкових справах. Справах, які б, здавалось, засадничо простіші з простих, але які там чомусь набрали таких макабричних розмірів форми і змісту. Півстоліття проблемою є питання ґудзика, голки, нитки, взуття, штанів, звичайного хліба. У найбагатшій засадничо природними багатствами країні…
Другим питанням є, чому саме там створено умови, у яких не можна читати чужих газет, чужих книг, слухати чужого радіо, їхати за кордон, зустрічатися з чужинцями, говорити з ними, листуватися з ними. Чому стільки арештів, стільки заслань і такими засобами. Нарешті, чому були викликані ті макабричні штучні голоди…
І ще третє питання: чому українці в Києві, столиці своєї держави, не чують на вулиці своєї рідної мови, хоча вона вважається там державною мовою…
“Храм. Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви, як у конюшні”, — каже про це один з героїв цього роману, професор Яворницький. А інший — вже не професор, а лишень звичайний механікстудент Микола Баглай: “Але мене, — каже він, — цікавить: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам’ятника, повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть позитивної? Ви це вважаєте нормальним?”.
Розуміється, це є трагічно ненормальним, відповість Миколі Баглаю кожний свідомий читач, але в тому просторі відповідають ось як: “Поганих секретарів не буває, затям собі це. Затям і більше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш туристські їздити…”.
Книга “Собор” Гончара каже — і не тільки каже, а кричить, гнівається і погрожує. Вона нас бентежить — і то гарячим полум’ям пекельного життя. А тому вона є мистецтво! Усі ті, що хотіли б бачити її кращою і знають, як це зробити, — хай потрудяться і це своє бажання виправдають ділом. Коли ж вони лишень знають, але не можуть, — хай краще мовчать і слухають…”.

* * *
Саме тоді “Радянський письменник” готував до друку 23тисячним накладом біобібліографічний довідник “Письменники радянської України”. У вихідних даних читаємо: “Здано на виробництво 7/VІ 1969 р. Підписано до друку 29/ІV 1970 р.”. На 96 сторінці, де йдеться про О. Т. Гончара, зазначено, що він — і автор роману “Собор” (1968). На цьому наполіг сам Олесь Терентійович.
Невдовзі у цьому ж видавництві побачили світ літературнокритичні статті, виступи, етюди Олеся Гончара “Про наше письменство” (підписано до друку 1 лютого 1972го), куди ввійшли і його відповіді на анкету московського журналу “Вопросы литературы”. На с. 250 він наголошує на тому, що, “працюючи над книгами новел про сучасне життя, а також над романами “Таврія”, “Перекоп”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Собор”, “Циклон”, я зустрічався з багатьма чудовими людьми, і можна було б чимало розповісти про живих прототипів героїв цих книг, про труднощі і складнощі нашої праці, про те, як нелегко дається нам наш письменницький досвід. Та це вже вимагає спеціальної розмови, і про це якось іншого разу…”.
1978м датується книжка “Про Олеся Гончара” (теж “Радянський письменник”), де в останньому розділі “Бібліографія” перераховуються “книги О. Гончара, видані в Радянському Союзі” (зокрема згадуються й два видання “Собору” — с. 417); “книги О. Гончара, видані іноземними мовами за рубежем”, де вказується “Собор” у німецькому перекладі (“Гамбург, Гофман унд Кампе, 1970”, — с. 427), польською (“пер. К. Трухановський. Варшава, ПІВ, 1972”, — с. 427).
Тобто, попри на ультрасувору компартійнокагебістську заборону й тотальне замовчування, врядигоди таки вдавалося сказати бодай слово, чи півсловенятка, правди. Хоча давалося це ой як нелегко!

“Слухали дуже уважно,
проводжали тепло…”
Перша моя зустріч із Олесем Терентійовичем. Найнезабутніша. 23 жовтня 1978 року. На зльоті творчої молоді. Тоді з усіх областей делегували поетів і прозаїків, художників й акторів, композиторів і журналістів.
Тоді я познайомився з Володимиром Івасюком (довелося навіть допомагати йому витягати зза лаштунків рояль і виступати на одній сцені), з десятками побратимів і посестер по духу та перу.
Звісно, їдучи до Києва, всі ми неабияк хвилювалися, переживали — як нас там, у столиці, сприйматимуть? Виявляється, хвилювався й Олесь Гончар, що засвідчують сторінки його щоденника.

* * *
20 жовтня. “Подзвонили з ЦК комсомолу, просять виступити зі словом до творчої молоді, — збирають її зі всієї України. Що я скажу? Озираюсь на своє виховання, на шкільні та подальші роки — як багато робилося там, щоб скалічити мені душу, знівечити її! Сам дивуюсь, як зміг піднятись над тим, що отуплювало, обволікало брехнею, кувало в кайдани догм, культівських викривлень та упереджень. Але дух працював! Найперше йому завдячую тим, що вже в зрілому віці скинув полуду, піднявсь до вершин, де повно світла! Але ж багато втрачено літ, та ще яких!..”.
24 жовтня. “Вчора виступав перед молодими. Перед виступом завжди хвилююсь, а тут чомусь особливо. Бо ж це таки завтрашні! Дуже не хотілось, щоб сприйняли, як повчання. Але все вийшло добре. Перед тим зал був якийсь напівсонний, кволий, ніби до всього байдужий, а тут ожили! Якщо таки вкладаєш душу, то її відчують. Слухали дуже уважно, проводжали тепло, один з учасників зустрічі, поет Затуливітер (із Сум), виступаючи оце по радіо, назвав виступ “чудовим”, і це тим приємніше, що слова належать поетові, чия книжка вразила мене своєю глибиною й справжністю. Сьогодні мій виступ опубліковано повністю в “РУ” й “Молоді України”… Отже, хоч на кілька днів і вибило це мене з колії, але не шкодую. А взагалі в нашу літературу весь час втручаються ніби якісь марсіани, невідома сила збоку, з позаземних цивілізацій, але здебільшого це сили диявольського пошибу…”

* * *
О, саме тоді я добряче відчував це й на собі! Дуже важко рухалася до читачів моя перша книжина. Вийшла аж через чотири роки після зльоту, коли заступником головного редактора видавництва “Молодь” став Володимир Затуливітер…
“…Прагніть задумів глибоких… Велика мета родить велику енергію…”, — ці мудрі, воістину батьківськонаставницькі, слова Олеся Терентійовича були лейтмотивом його виступу перед нами.

* * *
У чудернацькому світі ми тоді жили, коли майже все було перевернуто догори ногами. Коли — одне говорили, інше — робили, а ще інше — думали. Коли одна рука — начебто мене й підтримувала, посилаючи на цей зліт, інша — тихцем писала закриту офіційну характеристику львівському видавництву “Каменяр”, де до 40річчя приєднання Західної України до УРСР готувався альманах “Пісня і праця”, куди я запропонував і свою поетичну добірку (про це довідався аж за Незалежної України).
Одна рука — прилюдно аплодувала талантові Володі Івасюка, інша — потай сукала безіменну мотузку в брюховицькому лісі на його непокірну голову.
Одна рука — Олесеві Гончару чіпляла Зірку Героя Соціалістичної Праці, інша — продовжувала цупкими щупальцями душити за горлянку. Його щоденник аж кричить — 29 квітня 1978го: “…Колишній дніпропетровський бос, головний цькувач “Собору”, сьогодні, рівно через 10 років (всього!), вручає авторові “Собору” Золоту Зірку! Кажуть, що це було зворушливо, коли він пригвинчував Зірку до борта піджака. А в декого було враження, що він не Зірку прикручує, а серце викручує з автора роману… Бажан дзвонить, іронізує (він у Феофанії): — Дав би 5 крб, щоб побачити, як ви лобизались з президентом…”.
Одна брехливотремтяча рука, тримаючи урядового мікрофона, переконувала всіх і вся, що вона — за мир у всьому світі, інша — посилала хлопців наших за Гіндукуш! Щоденник О. Гончара — 28 грудня 1979го: “…вводяться наші війська до Афганістану. Ще цього нам бракувало! Можливо, там уже ллється кров наших юнаків, а тут… Все зловісно. Тривожно. Неясно. Хмари згустились до краю…”
Одна рука – давала Григорові Тютюннику премію імені Лесі Українки, інша — допомагала, на догоду власть імущим, повіситись! Щоденник О. Гончара — 6 березня 1980го: “Щойно з Києва приголомшили звісткою: не стало Григора Тютюнника. З місяць тому бачилися востаннє. Пізно увечері забрів до нас додому, як завше без попередження, після виступу десь перед учителямизаочниками… Залишив мені оповідання, яке читав учителям, — “Три зозулі з поклоном”, оповідання чудове. І ось нема. Після Земляка — це найбільша з втрат. І, виявляється, що й товариш по чарці у них обох був один і той же — нічний вкорочувач віку… Хто їх замінить у цій багатостраждальній літературі?..”.
8 березня 1980го: “Літературний Київ повен чуток про Григора… У записці, яку він лишив на столі, нібито була всього одна фраза: “Домучуйте інших, а моє все спаліть…”.
21 березня 1980го: “…А пошта принесла анонімного листа, що торкається смерті Григора Т[ютюнника]. Видно, хтось із близького оточення, бо знає про небіжчика багато. “Минуло 12 годин, як перестало битися серце, а любі “друзі” з’явилися до розгубленої вдови і вигребли всю його спадщину… Тепер, мабуть, “друзі” вичитують не вельми приємні компліменти на свою адресу і вирішують, що пустити у вічність, а що ні”…”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment