Закінчення.
Початок у ч. 20 за 2018 р.
Вважаю, що керівництву Польщі доцільно було б прочитати капітальні видання українських істориків світової слави М. Грушевського та І. Крип’якевича, а не слухати нашіптувань деяких своїх радників. У своїй відомій монографії “Історія України” (Львів, 1990, с. 85) І. Крип’якевич вказує, що “Держава князівських часів тривала п’ять століть… Територія Київської держави під час її найвищого розвитку сягала на південь до Чорного моря та Кавказу, на захід — майже по Віслу, Німан і Балтійське море, на схід — до Волги та Каспійського моря. Це була найбільша держава у середньовічній Європі”. Для підтвердження сказаного в книзі подані відповідні мапи. І про це мають знати не тільки українці. Але польські шовіністи, частина з котрих є, мабуть, неосвіченою, чинять так, як сказав колись відомий учений, астроном Галілео Галілей “Немає більшої ненависті, як ненависть незнання до знання”. Це його твердження пережило багато віків і є актуальним навіть у часи нашого українського сьогодення.
В. Макар наводить ще багато інших шовіністичних висловлювань поляків на адресу українців. Дуже цікавими в книзі є дані про поляків як більшовицьких сексотів (с. 357—363), про польський терор на Холмщині та Підляшші (с. 363—377), про відозви українських революційних чинників до поляків (с. 377—393), а також “Пастерське послання Митрополита Іларіона від 4 квітня 1944 р. (с. 369—374), в якому сказано, що у 1938 р. 151 православну церкву на Холмщині та Підляшші було зруйновано і спалено, а 153 православні церкви перетворили на католицькі костьоли. Митрополит Холмський та Підляський, професор Іларіон зазначив, що “на Волині полягло від поляків вдесятеро більше українців, ніж поляків від українців… На всі мої заклики до взаємної згоди й любови у всіх холмчан польське римокатолицьке Духовенство не по християнському виступило проти Православної Церкви… Польські озброєні відділи, зайшовши в православну оселю, найперше накидуються на православну Церкву і палять її, а одночасно кидаються на православне Духовенство, яке вже за останні 2 роки налічує в своїх рядах 24 мученики, з того 14 священиків і 10 дяків, які були жорстоко замордовані поляками”. Далі Митрополит описує різні звірства над православними і закликає “схаменіться, не підносьте руки на безборонних”.
На захист православних на Холмщині, Підляшші, Поліссі та Волині 20 липня 1938 р. виступив зі своїм посланням Львівський митрополит грекокатолик Андрей Шептицький. Цей документ опубліковано також у книзі В. Макара (с. 271—272). А. Шептицький підкреслив, що понад 100 церков розібрано та розвалено. Багато зачинено. Часто знищували й знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру римського обряду. Священиків виселяли та карали грошовими штрафами або тюрмою. Це факти релігійного переслідування. Цей документ польська влада конфіскувала та заборонила поширювати на всій території Польщі.
У монографії Макара є ще багато іншого, вартого уваги. Зокрема в другій частині книги подані документи весни 1939 р. Доповідь ксьондза, полковника Антонійого Мйодовського, оголошена 23 березня 1939 р. в м. Яворові, що на Львівщині, та повторена 16 квітня цього ж року в м. Перемишлі, вражає нахабством та історичною брехнею (с. 273—275). Цей шовініст дійшов до того, що назву “українці” він пов’язав зі словом “украдєнци”, бо нібито вони багато населення вкрали у поляків. Далі ксьондз наголошує, що “правдивої української інтелігенції нема, є тільки парубки в краватках, деякі з них у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей, немає й української мови, існує лише говірка українська”. Звертаючись до поляків, Мйодовскі закликає їх не купувати товарів в українській спілці “Центросоюз”, бо таким чином оплачуються кулі на вбивство поляків. Цей расист дійшов до того, що заявив: польська кров є дуже чистою, європейською, натомість українська є мішаниною татаротурецькомонгольськогрецької.
Нелюдське та садистське ставлення поляків до українців не могло не викликати у останніх бажання помсти за такі дії польських шовіністів. Наростав великий спротив українців, який виражався у різних формах, зокрема й у терористичних актах. Молоді українські націоналісти почали проводити акти відплати.
Як вказує В. Комар [Українське питання в політиці урядів Польщі (1926—1939 рр.) // Український історичний журнал. — 2001. — №5. — С. 120—128] “Західну Україну пілсудчики вважали споконвічною польською територією. А поляк Голувко (Holowko), як ярий прихильник маршала Ю. Пілсудського, писав, що “Червона Русь (мається на увазі Галичина та Волинь. — Ю. К.) уже дуже давно належить до польської держави, що Креси — то наші легені, якщо ж ми хочемо бути міцною державою, то на кресах мусимо міцно закріпити не тільки польську державу, а й польську культуру, що він підтримує столипінську тезу: “Спочатку умиротворення, а потім реформи” (Holowko T. Ostatni rok. — Warszawa. — 1932. — S. 18).
Дивним є те, що хоча в Польщі є ще багато шовіністів, котрі чомусь люто ненавидять українців, але, як свідчать історичні факти, Папа Павло ІІ досить добре ставився до них, оскільки його мама була українкою та походила з родини Качоровських (“Нова зоря”. — USA. — 17.ХІІ.1978), а сам Папа був добрим знайомим, навіть приятелем відомого на той час лікаря, за походженням українця, Б. Філипчука, в 1958 р. відвідав у США його родину та листувався з ним аж до смерті останнього в 1988 р. (Вітвицький Ігор “Український родовід Папи Павла ІІ” // Ukrainian Information Healt Bulletin. №3. — Lwiw. — 2001. — S. 14—15).
У своїх спогадах про Папу Павла ІІ І. Вітвицький написав і про матір Папи, що вона — Емілія Качоровська — була українкою, грекокатоличкою, спочатку проживала на Холмщині, а потім на Тернопіллі. Вийшла заміж за Войтилу — батька Папи Павла ІІ, виїхала з ним до м. Лінц, що у Німеччині, а потім до міста Вадовіце у Польщі, де й народився Кароль Войтила — майбутній Папа Павло ІІ.
Цікаво, що при зустрічі з українцем Володимиром Трембіцьким під час святкування 1000ліття християнства в Україні Папа Павло ІІ наголосив “Jak mozna zapomniec jezyk mojej matki” (Інформаційний бюлетень здоров’я. — Львів. — 2003. — №3. — С.15).
Мало хто навіть з істориків знає про надзвичайну історію, яка відбулася між Папою Павлом ІІ і українцем майором Василем Сиротенком. Вона описана у статті “Він був українцем, котрий врятував Папу Римського” (“Міст”. — Торонто, Канада. — 2001. — №24. — С. 17). Фабула цієї історії така. Майор Сиротенко працював в оперативному відділі Радянської Армії, котра перебувала на території Польщі, й займався перевіркою військовополонених. Кароль Войтила знав кілька мов і був у цього майора перекладачем. Якийсь польський негідник написав донос на Войтилу, що його мати є українкою, а він закінчив теологічні курси. Комуністична розвідка могла заарештувати його та вивезти до Сибіру. Але українець В. Сиротенко висловив йому довіру, захистив від арешту, звернувшись до керівництва армії. Якби не цей українець, то К. Войтила був би в’язнем ГУЛАГу, не відомо, чи вижив би там, а Польща не мала б свого Папи. Більш розлого про цей неординарний випадок можна прочитати у статті І. Темник і Соломії Ковалів “Malo znane fakty z zycia Papieza Jana Pawla II (Mala i srednia przedsiebiorczosc szansa aktywizacji gospodarczej Pokarpacia ||VI Miedzynarodowa konferencja naukowa w Jaroslawiu. — Jaroslaw. — 2002. — S. 199—203). Про ці незаперечні факти повинні пам’ятати сучасні польські шовіністи, а не розпалювати серед населення ненависть до українців.
Вільям Шекспір писав: “Часом ненавидимо того, кого часто боїмось”, а Ромен Ролан вважав, що “ненависть є більш неприємною, ніж ворожість”. Вважаю, вони мали рацію!
Не згадують поляки, що після укладання С. Петлюрою союзу з Польщею двоє поляків — С. Стемповський та Г. Юзефський, увійшли до складу уряду Української Народної Республіки. Цікаво, що ці ж два поляки пізніше переховували С. Петлюру від його депортації з Польщі в совєтську Росію (Jacek Bruski. Petlurowcy. — Krakow. — 2000. — S. 268—269). Також не до вподоби польським шовіністам той факт, що командувач польськими військами на вигнанні генерал В. Андерс за участь в обороні Польщі від нападу гітлерівців в 1939 р. нагородив в 1964 р. українця генерала Павла Шандрука орденом “Віртуті Мілітарі” (Богуміла Бердиковска. Єжи Гедройц та українці / Єжи Гедройц та українська еміграція. Листування 1959—1982 рр. — Київ. — 2008. — С. 35). Зазначу, що П. Шандрук (1889—1979) — український військовий та політичний діяч, у 1917—1921 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях, від 1921 р. був на еміграції в Польщі, від 1938 р. — офіцер армії польської, від 1945 р. — голова Українського національного комітету, командувач Першої дивізії Української Народної Армії (УНА), створеної під протекторатом Німеччини для боротьби з комуністичною Росією. 1965 р. у виданні “Культура” (1965, № 6) опублікував статтю “Historyczna prawda o Ukrainskiej Armii Narodowej”. Такій особі й вручено найвищий війський орден Польщі. Видно, що було за що!
Польські шовіністи намагаються приховати, що на початок німецькопольської війни в 1939 р. у польській армії перебувало 200 тисяч українців, що становило майже 30% всієї чисельності військовиків, котрі воювали проти вермахту (Л. Зашкільняк, М. Крикун. Історія Польщі. — Львів. — 2002. — С. 509). Згідно з даними цих авторів, у бойових діях загинуло близько 70 тисяч солдатів та офіцерів, понад 130 тисяч були поранені, у полон потрапили понад 500 тисяч. Отож українці також зазнали дуже великих втрат за час цієї війни. Але про це поляки воліють не згадувати.
Польські шовіністи ігнорують постать великого польського інтелектуала, редактора відомого в світі журналу “Культура” пана Єжи Гедройца, котрий випустив дуже цікаву книгу свого багаторічного листування з такими відомими українцями, як Богдан Осадчук, Борис Левицький, Іван ЛисякРудницький, Юрій Шерех (Шевельов), Юрій Лавріненко, Іван Кошелівець та Іван КедринРудницький. Листування свідчить, що Є. Гедройц не тільки дуже поважав їх, а й звертався до них по пораду чи допомогу, отримував її.
В. Макар у другій частині своєї книги (с. 270—393), окрім своїх спогадів про польськоукраїнські відносини, подав офіційні матеріали, які показують справжню сутність польських шовіністів: 1) Документи зперед вересня 1939 р.; 2) українська проблема в світлі польської преси та публіцистики; 3) події на українських землях у світлі польської преси; 4) звернення польських офіційних чинників і польського підпілля до українців; 5) звернення поляків до польських громадян і польських чинників; 6) з наказів, інструкцій та відозв польського підпілля на західноукраїнських землях; 7) з хроніки польського терору на українських землях; 8) польські шовіністи у спілці з німецькими й мадярськими погромниками; 9) співпраця поляків із більшовиками проти українців; 10) з документів часу про польський терор на українських землях; 11) з відозв українських революційних чинників.
Якщо хтось ще засумнівається у правдивості спогадів та роздумів В. Макара, то, прочитавши перелічені офіційні матеріали, переконається в їхній правдивості та здивується тій шовіністичній злобі та ненависті до українців, які панували серед більшості поляків. Для мене це стало певним відкриттям, бо ніколи не думав, що поляки, котрі себе вважають цивілізованою нацією, могли сповідувати те, про що свідчать перелічені документи. Дивуюсь тільки тому, що за 17 років після виходу книжки Володимира Макара (2001 р.) наші “історики” не використали їх для відкриття справжньої правди про обговорювані в цій статті події. Тому хоча б зараз дякую б. п. В. Макару за виконану працю.
Вважаю, що вказані матеріали (а книга видана накладом 4 тисячі примірників) повинні бути доступними не тільки для патріотично налаштованих істориків, а й для широких мас, які цікавляться польськоукраїнськими відносинами (а тепер це стає загальнопотрібним), оскільки, як правильно сказав А. Коваль, “Зривай маски із фальшивих друзів, адже ворогів треба знати в обличчя”.
В. Макар подав також спогади про своє перебування у Бельгії з 1947 до 1950 р. (с. 393—471) та у Канаді 1950 р. і до самої смерті у 1993 р.(с. 472—487). А прожив він 82 роки. Підсумовуючи все сказане і не сказане тут мною про В. Макара, рекомендую українцям прочитати його “Спогади і роздуми”, аби стати більш політично грамотними, національно свідомими, пізнати автора цієї книги та повірити, якими є насправді польські шовіністи.
Автор був переконаний у тому, що “Навіть як замовкла на полях боїв зброя, боротьба на відтінку інформації і пропаганди не може втихати, доки живуть українці у вільному світі. Саме тепер, коли на наших очах важиться доля цілого світу й усього людства, ми мусимо робити все, що в наших силах, щоб переміг світ свободи й справедливості для всіх народів”. Це актуально й сьогодні.
Провід Організації Українських Націоналістів висловився про В. Макара так: “Славної пам’яті друг В. Макар був дуже відданою людиною та працював навіть у часі своєї довгої недуги, бо вважав, що треба зробити все, що є потрібне і корисне для Української нації” (напис на обкладинці його книги).
“Спогади та роздуми” В. Макара мають читати українці, аби правильно оцінити так звану “братню” допомогу поляків українцям сьогодні.
Юрій КОВАЛІВ,
професор, м. Львів
