Радість і горе ділимо з Україною

Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ, смт Муровані Курилівці Вінницької обл.

Україна сьогодні у сутужному, обтяжливому борінні проти імперської Росії на багатьох фронтах, і один з них — за Єдину Помісну Православну Церкву в нашій державі. Понад 300 років українське православ’я підпорядковане Московському Патріархату. І в незалежній Україні церква залежна. У хитросплетінні підступності московських самодержців стільки обману, що простим вірянам неможливо второпати, що довгорука Москва дістає їх у найглухішому хуторі, підводить до облуду — і вони ловляться на обман, як риба в сітях.
Національно свідомі парафіяни запитали у проросійських священиків, чому не українською молимось, і почули категоричне, розгніване заперечення:
— Ніяк не можна. Святе Письмо, молитви ще від Володимира Хрестителя читаються церковнослов’янською або російською. Молитись українською — гріх. Ця мова не канонічна!
Отакої! Українську Православну Церкву (Київську Митрополію) у 1686 р. Москва вирвала зпід омофору Константинопольської Патріархії і вирвала не канонічно, не по закону, а злочинно, корупційно. Патріотично налаштовані українські священики і в 1918му, і в 40ві, і в 90ті роки ХХ ст. відстоювали самостійність, незалежність УПЦ. І що? Більшовики добре розуміли: випустивши зі своїх рук церкву, не втримають у покорі Україну. Тому й потопили у морі крові національно свідомих українців.
Сьогодні світська і церковна влада облудою, ошуканством, ліпить горбатого до стіни. Батюшки МП перед своїми парафіянами замовчують, обманюють, що УПЦ підпорядковується Москві — і в цей обман віряни вірять. Навіть на залізній дощечці, прибитій на стіні храму, написано: “Українська Православна Церква” — і більше нічого, навіть двох літер “МП” нема. Так приховують, що служать Росії, що стали прибічниками “русского міра”, цим зрадивши батьківщину Україну, як Юда — Христа. Беруть на душу гріхи: закликають матерів не пускати синів на Східну війну; відмовляються відспівувати загиблих українських солдатів; відкрито зневажають захисників України. Коли Президент Порошенко вручав нашим воїнам нагороди, всі присутні встали і аплодували, Митрополит УПЦ МП Онуфрій та інші вищі ієрархи не встали, заявивши: “Ми не вітаємо вбивць”; фінансово і морально підтримують сепаратистів.
Яка полуда має бути на очах, чим мають позаростати вуха, щоб не бачити, не чути, не хотіти знати цих “діянь” московських душпастирів, щоб навмисне не помічати, як глава МП Кирил благословляє російських військових убивати захисників нашої Батьківщини (благословення на вбивство — це похристиянськи? А як же заповідь “не вбий”?), і це в той час, як в українських храмах (звичайно, промосковських) тричі в одній Літургії на весь голос за нього — Патріарха Кирила — возносять молитву!
Душпастирі МП своїй пастві втокмачують: у церквах Київського Патріархату немає високої християнської духовності, а тільки політика. Яке лукавство: свою вину перекладати на когось! Весь світ не сумнівається, що діяльність глави МП була і є чистісінька дипломатія — до мозку кісток. Московські монархи і патріархи з XVII ст. тільки чатували, ловили сприятливий історичний момент, коли разом з церквою можна загарбати всю Україну. Ба! З довгими руками — зазіхання глобальніші. Засторогою звучить: Москва — Третій Рим. А Четвертому не бути!
Але має Україна (не сирота ж) вірних синів і дочок, які потерпають за цілісність і незалежність нашої держави; чужі звичаї, чужа мова у предківських храмах, зневага священиків МП до героїв Майдану наших вірян зачепили за живе — не витримали наруги окупантів і сепаратистів. У Страсну П’ятницю 2015 р. домовились між собою парафіяни Мурованокуриловецької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що добровільно виходимо зпід юрисдикції Московського Патріархату. Натомість попросили предстоятеля Новоушицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці Київського Патріархату о. Івана відслужити Великодню Літургію. Тоді створили нову церковну громаду з храмом Святого Миколая Чудотворця, зареєструвались у Вінницькій єпархії КП.
Ця добра звістка ластівкою прилетіла на МогилівПодільщину в село Хоньківці, громадяни якого підпорядкування нашої церкви Московському Патріархату сприймають як ганьбу і свавілля. Вони захотіли побачити і почути богослужіння у нас.
Навесні 2017 р., на свято Христового Воскресіння, ми зустрічали дорогих гостей з села Хоньковець… Благоговійні миті Літургії. В урочистій непорушній тиші лунає плавний баритон священика о. Сергія. Присутні зосереджено всотують у себе кожне предківське слово — і притчі Христа, промови апостолів, слова молитви прозорі, чіткі, яскраві, як на долоні. А молитовний спів у виконанні церковного хору під диригуванням талановитої співачки Світлани Орловської зачарував усіх духовною мелодією.
— Скажи друге: як ми так схибили, так необачно поступились ворогові своєю мовою? Ще й якою мовою? Милозвучною, мелодійною, багатющою…
Нам дуже сподобались люди з Хоньковець: приязні, уважні, щирі. А мені було ще й цікаво дізнатись, звідки витоки їхнього позитивного ставлення до Єдиної Помісної церкви в Україні. Тому, не відкладаючи, приїжджаю в село. Привітно зустрічають, один поперед одного показують, розказують. Порадували легендою, яку вже кілька сот років передають з уст в уста. Якось Мати Божа йшла високим лівим берегом р. Карайцю — замилувалась рівниною зеленого шовку з квіточкамисонечками. Цей мальовничий куточок виглядав кручею, обрамленою буянням зелені, над глибокою долиною. Богоматір тут відпочивала й благословила цю красу. Це сказання селянину Якову Хухлею припало до серця. Його осяяла мрія: на цьому місці спорудити Божий дім. У 1739 р. самотужки взявся за святу справу — і скоро посеред села постала церква, що 100 років єднала громаду: хрещенням, вінчанням, сповіданням, прощенням, відспівуванням.
1830 року парафіяни постановили: на місці старої церкви воздвигнути нову. У всіх округах шукали прекрасний і величний зразок. Знайшли. Мріяли оздобити село архітектурним витвором. Усім миром збирали гроші. Навіть найбідніший давав свої останні дві лепти: з кожної хати нитка — сироті свитка. Поміщики Петро Березовський і Олександр Виноградський любили новобудову, як тепер кажуть, не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені — не скупились на храм і на дзвіницю, чим заслужили щиру вдячність і добру пам’ять нащадків.
У 1937 р. цю святиню на честь Архистратига Михаїла зруйнували поплічники більшовиків — каменя на камені не залишили. Тільки фундамент дивом уцілів — як пам’ять про славу і ганьбу. Село замовкло, заніміло, засмутилось. Опечалені люди з пошаною обходили намолене місце і дітям заказували там не бігати, не гратись. Обтесані брили основи храму виростали з ґрунту, наче корені нової святині на цій благословенній землі.
Слухаючи цих доброзичливих, мрійливих подолян, розумієш, яка дорога їм ця земля: тут могили батьків і дідів, тут закопана і їхня пуповина. А давнина, овіяна романтикою, зігріває душу родинним теплом, будить гордість за славу предків, закликає бути солідарним з борцями за самостійну Україну і її незалежну церкву. Саме з цих гарних традицій давнини — витоки християнської віри і патріотизму.
Ці благородні риси в людях Хоньковець відразу помітив благочинний, настоятель СвятоМиколаївської церкви КП, о. Сергій. З великою відрадою слухав їх, підтримав намір заснувати релігійну громаду, дав цінні поради, як у Вінницькій єпархії КП зареєструвати нову парафію, як сповнити її життям. За його напученням 25 липня 2017 р. провели першу на МогилівПодільщині Літургію українською мовою.
Скупчення людей у храмі нерукотворному: блакитне склепіння з білими хмаринами, стіни не з каміння — стінами стояли віряни. Тужливі мелодії панахиди торкались усіх фібр душі, навівали спогади про дорогих людей. Серед живих незримо стояли мертві. Священик називав імена, викарбувані на кам’яних плитах; батьківщина не забула своїх синів — знала їх гіркоту в останні хвилини на цьому світі. На смертний бій вони ішли не “За батьківщину! За Україну!” Виконували наказ: “Впірьот за Родіну!” Страшно вмирати ще й за чужу, ворожу державу… Цей день для хоньківчан став символом повернення до християнської віри, утвердженої на нашій землі Великим князем ВолодимиромХрестителем.
Розповідає вчителькапенсіонерка Слава Побережник: “У день першої відправи ми були дуже щасливі: наче після довгих блукань вернулися до рідного порогу. Водночас тривожились, уболівали, де знайти місце для богослужіння. Ми ж з церкви МП вийшли голіруч, без нічого, були бідні, як церковна миша. І знайшли: серед села занедбане приміщення хлібопекарні. Наполегливо, старанно, цілими родинами працювали: Хухлеї, Шевчики, Войтові, Побережники, Гебріни, Тимчишині. Не відставали В. Овчар, О. Синиця, Г. Самборик, Г. Шиманська, І. Дзюбенко, А. Форкун, В. Василюк, В. Маловічко, П. Пичак, М. Капранюк; майстри із золотими руками — Василь Крохмалюк зробив вівтар, Микола Хухлей зварив купол, ще й позолотив. Тут не було байдужих — кожен підставляв своє плече. Жінки прибирали, клопотались побілкою, фарбуванням. За два місяці недолуга будівля перетворилася на нову церковицю — всередині як затишна світлиця, килими, скатерки, на іконах вишиті рушники. Ми не можемо нарадуватись тимчасовою церковицею. Та все одно мріємо відбудувати храм, зруйнований більшовицькою владою 1937 року. Ініціативу цієї святої справи взяв на себе патріот Михайло Ярчук, полковник запасу ЗСУ. Каменем спотикання є фінансування. Але надії не втрачаємо. У нас з давнини добрі традиції: для християнина честь зробити вклад у будівництво храму хоч одним каменем, хоч однією цеглиною, і цим увічнити своє ім’я серед нащадків. Список імен жертводавців започатковано: Гнатишин Володимир, Рига Василь, Тищенко Катерина, Ярчук Валентин, Ярчук Анатолій, Мартинюк Валерій…”
І ось омріяний день: 21 листопада, свято Архистратига Михаїла — храмовий празник цього подільського села. Уперше за 80 років (після зруйнування храму у 1937 р.) урочисто задзвонили дзвони — благовістили про початок Божественної Літургії. Зворушені благовісним передзвоном, витираючи щасливі сльози, хоньківчани прямували до церкви. А тут здвиг дорогих гостей: парафіяни КП з Мурованих Куриловець, Новодністровська, прихильники Єдиної Помісної Церкви села Серебрії, Липчан, Нишовець — всі приязно вітали хоньківчан з освяченням церкви Архистратига Михаїла. Знаком поваги до патріотизму мешканців цього села був візит представників районної влади: голови МогилівПодільської РДА Олега Китасюка, його заступника Михайла Гоцуляка, голови районної ради Володимира Сіранта. Всі — з подарунками.
Починається святкова відправа. Благочинний, священик о. Сергій, схвильований заповітною місією, читає молитви українською. Затамувавши подих, всі захоплено прислухались і серцем відчули, що з прапрадідами часів Володимира Хрестителя вони зв’язані живою пуповиною: мовою, піснею, вдачею, землею, по якій князь ходив з нашими предками. Вони чули голос рідної крові: вона стукала в їхні серця. Обличчя парафіян молодшали, вродливішали, в очах сяяла відрада: ми молимось мовою рідної нації — і ніхто не може дорікати нам за вигадану неканонічність. Апостол Павло у “Посланні до галатів” писав: “Нема вже ні юдея, ні елліна, нема ні раба, ні вольного,.. бо всі ви одні во Христі Ісусі” (Посл. Павла до гал. 3:28). Його слова свідчать, що перед Богом всі національності рівні — нема “ні елліна, ні юдея”. Хто буде суперечити апостолу Павлові?
На душі у вірян світліє: ми не поступились ворогам — не зганьбили себе зрадою. Радість і горе ділимо з Україною.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment