Те, що на серце лягло

Про пісню та її виконавців

Вадим КРИЩЕНКО,
поет-пісняр, народний артист України

І хоч що б там казали, але пісня швидше долітає до людського серця, ніж вірш чи прозовий твір. Люди люблять і тягнуться до пісні.
Так склалося моє життя, що піснетворення стало чи не основним у ньому. Є що показати людям. І згадати є про що.
Хочу розповісти, як народжувались у мене окремі пісні, а також про тих виконавців, які близькі моєму серцю.

Згадка на все життя
Дмитро Гнатюк… Саме в ці весняні дні минуло два роки, як його немає поміж нас. Воістину велет співу. І сам — високий, красивий, натхненний. Коли він співав, здавалося, його чарівний баритон проникав у найменші куточки залу. І входив у людську душу, щоб там залишитися надовго, а іноді — назавжди. Та ще — було в тому співі щось особливе, близьке нам, неповторно українське.
Я знав Дмитра Михайловича давно, але близько ми зійшлися, почали співпрацювати і, мені здається, стали близькими один одному лиш в останнє двадцятиліття його життя. Нас зблизила робота над духовнопісенним проектом “Десять Господніх заповідей”, участь у спільних концертах, запис окремих пісень на мої слова. Звичайно, Дмитро Михайлович насамперед оперний співак. Але знаком додавання між нами була пісня.
Згадую один епізод. Ми на Черкащині. Йдемо до Будинку культури, де маємо виступати. Поруч Анатолій Паламаренко. Іще бадьорий, рвійний Дмитро Гнатюк. Трішки відставши від нього, стиха каже мені Анатолій Паламаренко: “Ми якось наче не усвідомлюємо, що йдемо поруч, розмовляємо, разом виступаємо з великою людиною, яка вже вписана в історію нашої культури. Ловімо ці миті спілкування. Колись будемо згадувати”.
Як у воду дивився Анатолій Паламаренко. Рідко, ой рідко, народжує земля таких співаків.
Мигтять епізоди наших зустрічей, наших розмов. Так траплялося, що коли їхали на дальні гастролі, був в одному купе з Дмитром Михайловичем. У нього ніколи не було пихи, гордині, які частенько оселяються в душах навіть знаних людей. Був завжди привітний, говіркий. Любив розповідати і слухати анекдоти. Зі смаком розповідав — і сам весело сміявся. Народний гумор був близький його серцю.
Багато поїздив по світу. Мене вразила його розповідь про поїздку до деяких острівних держав. Переповідаю розповідь Дмитра Михайловича:
— Виступали ми якось в одному такому місці. Серед глядачів — вождь тамтешнього племені. Йому так сподобався мій спів, що він вирішив дивним способом поріднитися зі мною. Оголосив на всю залу, що дарує мені своє дитя від коханої жінки.
— Я не знав, що робити, — згадує Дмитро Гнатюк, — відмовитись — означало кревно образити посвоєму щирого мого шанувальника. Взяти? Куди? І що робити? Допомогли хлопці з посольства: мовляв, доки триватимуть гастролі, дитину негоже возити з собою, а там вирішимо. Отакий цей дивний і непередбачуваний подарунок. З часом якось уляглось. Хоча моя дружина Галина Макарівна, коли я їй подзвонив, сказала: “Привозь, будемо виховувати”.
Хоч що б там казали, але ніхто з наших митців так наполегливо і завзято не поширював українську пісню по ближніх і дальніх землях, як Дмитро Гнатюк.
…Неодноразово запрошував мене великий співак до свого помешкання: воно якраз навпроти театру Івана Франка. Я мав можливість милуватися його унікальним зібранням картин знаних художників, переважно українських. Дивився зачаровано — яка щедра рідна земля на таланти. Багато старань, і, будемо відверті, коштів вимагало це подвижницьке захоплення великого співака.
Згадуються мені, може, і дрібні, але такі теплі й милі деталі. Я неодноразово брав участь у гуртових концертах, з якими ми виїжджали в обласні міста, іноді — в районні центри України. Частенько з нами був і Дмитро Михайлович. Як правило, саме він закінчував програми цих творчих виступів своєю улюбленою піснею “Ґандзя”. А після неї всі учасники концерту виходили на сцену, як мовиться, “на поклін”. А як уловити той момент пісні, коли треба вже виходити на сцену? Анатолій Паламаренко, найбільш спостережливий серед нас, підказав:
— Коли, закінчуючи “Ґандзю”, Дмитро Гнатюк тупне правою ногою — тоді й виходьмо.
І дивно: скільки було концертів, а саме цей момент фіналу не мінявся. І ця фраза мені досі звучить: “Гнатюк тупнув ногою — виходьмо!”.
Дмитро Гнатюк був учасником всіх моїх авторських вистав пісеннодуховного проекту “Десять Господніх заповідей”. Він дуже любив це дійство, не раз підкреслював: це унікальне явище в нашій пісенній культурі. І дуже хотів, щоб ця робота та її творці були відзначені Шевченківською премією. Подавали її на відзначення, та не вистачило голосів. Дмитро Михайлович дуже переживав, комусь дзвонив, щось доводив. Але, як мовиться, маємо те, що маємо.
У цьому пісеннодуховному проекті Дмитро Гнатюк співав “Возлюбімо ближнього”. Музику написав композитор Леонід Нечипорук. І досі мені чується його голос. І доносяться проспівані душею великого артиста слова: “Возлюбімо ближнього, як самих себе”. Хіба не цього вимагає нинішня засмучена Україна від своїх людей, зокрема й від самозакоханих можновладців і скороспечених олігархів?
І коли я згадую і вдумуюся, то починаю усвідомлювати, що саме цей твір вибрав Дмитро Михайлович не випадково. Йому хотілося сказати, обов’язково сказати всім нам: “Будьмо активнішими, добрішими і правдивішими, щоб діями, а не тільки словами утішити згорьовану, але, разом із тим, благословенну нашу матірУкраїну”.

Справжня українка
Певно, ви здогадалися про кого йтиметься. Так, так, про Оксану Білозір, народну артистку України, видатну співачку, політика, громадського діяча. Але насамперед — істинну патріотку рідної землі.
Наше знайомство й співпраця в пісні почалися давно. Спочатку я зустрівся з Ігорем Білозіром, а потім він привіз у Київ Оксану. Ще молоденьку, таку красиву, як бойківчанська квітка, струнку, як львівська тополька.
Її голос уже був знайомий шанувальникам української пісні, бо музичні твори Ігоря Білозіра відрізнялись незвичністю, були особливо притягальні й посвоєму новаторські.
І ось зустрілися. Погомоніли. І тоді Ігор попросив написати для Оксани щось таке, що без особливого радянського пафосу (бо ще був Союз) могло віддзеркалити щирість української душі. В той час наші виконавці почали їздити за кордон. І така пісня їй була потрібна.
Я почав думати, примірятись. І нежданно народились слова:
Ласкаво просимо, ласкаво просимо —
Моя Україна щиро промовля.
Ласкаво просимо, ласкаво просимо —
Братерством нашим світиться земля.
Показав композитору.
— Годиться, — сказав він. І дуже швидко написав гарну мелодію. І з’явилася пісня під цією ж назвою — “Ласкаво просимо”. Її виконала Оксана Білозір. Пісня швидко стала популярною. А колективи та окремі виконавці, яким випала нагода, чи, точніше, удача, поїхати десь на гастролі в інші країни, особливо в Америку чи Канаду, де було багато наших земляків, частенько брали цю пісню у свій репертуар. Та й нині вона — нема, нема та й відлунить. Шкода, що поняття “братерства” топче своїм брудним загарбницьким черевиком наш східний сусід — московський агресор.
Особлива доля пісні “Молитва”. 1991 рік. Україна переживає буремні дні свого державного становлення. 1 грудня має відбутися референдум на утвердження незалежності України. Чим же ми, митці, можемо підтримати цю акцію, щоб люди налаштували свої серця і сказали “так” на цьому всенародному волевиявленні? Я і композитор Геннадій Татарченко вирішили написати твір, який би допоміг людям підтвердити свої українські бажання. Народилася пісня, назвали її “Молитва”. Але хто заспіває? І тут свій погляд ми спрямували в бік Львова, де тоді жила Оксана Білозір. У неї та в Романа Недзельського якраз народився синочок. Чи зуміє приїхати і записати пісню, адже дитинка ще зовсім маленька? Подзвонили Оксані, почули ствердне: “Приїду”.
І Оксана, переборовши всі негаразди та незручності, приїхала і записала пісню “Молитва”. В цьому пориві її дуже підтримав Роман. І пісня зазвучала. Полетіла до людських сердець. У тому, що люди тоді майже одностайно підтримали незалежність України, нам хочеться думати, є і краплинка наших старань. Насамперед Оксани Білозір.
Повторю молитву — щиру і негорду,
Як твоє, Вкраїно, праведне ім’я.
Повторю молитву рідного народу,
Щоб її почули небо і земля.
Наш зв’язок не поривався, Оксану Білозір я запрошував на всі свої творчі вечори, а в деяких із них вона навіть була ведучою програми. І дуже успішною.
Цікаву сторінку в нашій співпраці з Оксаною Білозір вписав надзвичайно талановитий композитор, аранжувальник та музикант Андрій Остапенко. Божа іскра гріла хист цієї людини. Від нашої співпраці з’явились пісні. Натхненною і патріотичною була пісня “Благословенна будь”, яку зразу ж у свій репертуар взяла Оксана Білозір. Мажорна, глибинно українська, вона звучала на першому і другому Майдані у Києві. Не оминув цей пісенний твір і концертні майданчики. А музику та слова пісні підсилила своїми щирістю та високим вокальним талантом Оксана Білозір.
А далі з’явився твір “Листопад” цього ж композитора. Вона швидко стала однією з найкращих українських ліричних пісень останнього десятиліття. Співачка сама зізналась: це одна з її найулюбленіших…
Оксана Білозір — багатогранний митець, вона співпрацює з багатьма авторами, композиторами, поетами. В її репертуарі десятки, сотні різних пісенних творів. Але в розповіді про неї я пишу про те, що пов’язано зі мною.
Якось, розмовляючи з Оксаною, без зайвого бахвальства сказав:
— Уже багато років я притулений до пісні, але, зізнаюсь чесно, не написав жодної російської. Не лежить душа. Хоча обіцяли великі гонорари, обіцяли підтримку в усьому.
Оксана подивилася на мене з якимось внутрішнім схваленням і тихо промовила:
— Я теж жодного разу в пісні не зрадила рідній українській мові.
І подумалось: щоб не зламатися при настирливому бажанні влади притишити українське (особливо в совіцькі часи), щоб мати свою національну позицію — треба було бути не лише чесним, а й мужнім.
А хто ще з наших виконавців може цим пишатися? Ну, здається, завжди вірний рідному слову Павло Дворський… І коли Оксана Білозір говорить про культуру, про духовність, про українську суть — бачиться, що це не пусті фрази, це підтверджено її особистим життям.
Я сидів на ювілейному авторському концерті, в переповненій залі Національного палацу мистецтв “Україна”. Сидів і думав, як прекрасно, що в нас є такі високі таланти з таким небесним голосом, із гарячим пристрасним серцем і світлим розумом.
Свій бенефіс цього року Оксана Білозір назвала “Народжена Україною”. А мені хочеться до цих слів додати: завтрашній день України, певною мірою, теж народжується з голосу, слова та великої любові таких митців, як Оксана Білозір. Воістину — справжня українка!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment