Зоя КУЧЕРЯВА
поетеса, прозаїк, заслужений діяч мистецтв України
Захисникам рідної землі на сході України
— Не йди, синку. Не йди… Ти в мене одненький, однесенький, один-єдиний… Я не переживу… Батько ходить, мов тінь, мовчить. А я… Сергійку, не йди. Тебе ж не призивають, тобі ж не надіслали повістку? Чого ти добровільно йдеш у те пекло? Життя одне, дитино моя! На Донеччині вже російські війська… Це війна, сину! Куди нам із ними воювати? У нас такої армії, як у них, нема! А запроданців скільки! Іване, ти ж батько, кажи йому щось! — ридала Мар’яна, обхопивши руками двері. — Не пущу. Або піду слідом…
— Сергію, постав рюкзак, і ти, Мар’яно, не обіймай двері. Сідайте — поговоримо, — рішуче сказав Іван.
Сергій сів на стілець, поставив рюкзак на коліна, тримаючи його обома руками. Мар’яна відійшла від дверей, сіла поруч сина, а батько — навпроти.
— Значить, буде так — піду я. А ти, сину, почекай. Залишайся з матір’ю.
Я повернуся, тоді підеш ти. Всім усе ясно?
— Ні, тату, не ясно. Ти не можеш іти до війська після операції на серці. Не можеш і не підеш. Цього не буде. Залишайся з мамою… Все буде добре. Я скоро повернусь. Скоро-скоро. А зараз мені пора. Не проводжайте…
Сергій одягнув рюкзак, обійняв матір, батька й пішов…
Мар’яна більше не ридала. Щодня ходила в храм. Щовечора після роботи плела шкарпетки, складала в пакети й відносила у волонтерський пункт. Наближалася зима — бійцям потрібен теплий одяг.
Після того, як Сергій пішов на війну, хата наповнилась мовчанням, смутком і чеканням. По телевізору дивилися лише “новини”, говорили тільки про війну на сході України. Сергій телефонував нечасто. Більше розпитував про батьків, ніж розповідав про себе. “У нас все добре, не хвилюйтесь”, — говорив і просив не запитувати, де він, чим займається, бо така інформація може бути перехоплена ворогом… Сергій не знав, що батько знову в лікарні, а мати оплакує загиблих бійців, із якими прощаються на Майдані в Києві, відспівують у храмах по всій Україні…
Усе, чим жила, що планувала, перестало для Мар’яни існувати. Напевно, людина до всього може звикнути — жінка опинилася в глухому, стомленому просторі, де є тільки вона, війна і її дитина. “Що я можу вдіяти? Тільки молитись і допомагати волонтерам… Хто може зупинити цю війну? Чому не зупиняють? Що робити? Скільки ще страждати? — розривалося серце…
Увечері Мар’яна почула в “новинах”, що в цю ніч загинули троє військових і дев’ятеро поранені. Щораз подібна інформація стискала серце, а сьогодні особливо, аж дихати стало тяжко. Ніч не спала. Ранком чужий чоловічий голос із мобілки повідомив, що її син Сергій перебуває у військовому госпіталі…
Іван на дзвінок чомусь не відповів і не передзвонив.
Мар’яна стояла в коридорі вагона, притулившись чолом до холодного вікна. Не плакала, ні з ким не розмовляла. За кілька годин була вже в госпіталі…
Сергій лежав весь у бинтах. Крапельниця наче рахувала секунди. Лікар розповів про тяжкі поранення, про те, що Сергій уже прооперований, що стан тяжкий, але є надія на краще. Мар’яна хотіла щось запитати, але лікаря терміново покликали в операційну…
Сергій не реагував ні на слова, ні на дотики — просто лежав…
У палату зайшла медсестра, перевірила крапельницю, поміняла ліки.
— Не сумуйте, мамочко, все буде добре, — бадьоро сказала вона. — Цей боєць у нас герой. Він витримав дуже складну операцію, добре переніс наркоз, серце працює нормально. Не журіться…
Медсестра підійшла до бійця, що лежав на сусідньому ліжку. Вмить стривожилась, повернулась до Мар’яни, взяла її за плечі і стримано сказала: “Попрошу Вас вийти в коридор. Посидьте у вестибюлі, поки я Вас не покличу…”
За кілька хвилин Мар’яна побачила, що з палати вивезли бійця, накритого з головою простирадлом…
Незворушно сиділа. “Все, що твориться в країні, не можна вмістити ні в серці, ні в голові”, — думала жінка. Хотілося не плакати, а ридати на весь світ. Але що це допоможе?
На звільнене ліжко привезли з операційної іншого бійця. Медсестра дозволила Мар’яні знову зайти до сина в палату. Та задзвонив телефон. Мар’яна спочатку подумала, що це Іван, і що зараз вона скаже йому про Сергія, але не всю правду відразу… Та це був не Іван.
— Алло! Ви дружина Івана Горішника? У мене, на жаль, тяжке повідомлення. Він сьогодні, сидячи біля телевізора, раптово помер. Кажуть, що почув якусь інформацію про сина, який на війні… Пробачте, що не змогли врятувати…
Кажуть, що Господь посилає людині стільки страждань, скільки вона зможе витримати. Іван не зміг зі своїм хворим серцем.
“А я зможу? А я мушу! Хто мені допоможе? У кожного своя біда. Чого ж це ти, Іванку, в такий тяжкий час мене покинув? Що ж мені робити? Як вижити? Як же я без тебе, такої дорогої мені людини? Тебе треба поховати… За сина треба боротись. А якщо не стане Сергійка, то й мені на цьому світі нема чого робити”, — дорогою додому думала Мар’яна…
Всім селом ховали Івана. Всім селом зібрали гроші для Сергія. Мар’яна не хотіла брати, бо ж лікування безкоштовне.
— Бери, Мар’янко. Гроші завжди знадобляться. На вітаміни Сергію, потім на відпочинок. Бог на поміч, — говорили односельці.
Мар’яна подякувала і того ж дня поїхала до сина…
— Стан тяжкий, але стабільний, — сказав лікар. — Будемо лікувати, чекати і сподіватися на краще.
— Захаре Олеговичу, а якби за кордон, — несміливо попросила Мар’яна. — Ось у мене гроші є, село зібрало.
— Справа в тому, що Сергія категорично не можна перевозити. Ми можемо втратити все. Йому потрібні спокій, лікування і ще одна операція, яку ми спроможні зробити в нашому госпіталі. А конвертик цей сховайте і нікому не показуйте. Розумієте, зараз лікарі, як на війні. Тут наш фронт…
“Все-таки, як багато гарних людей. У тяжку годину я не самотня… Лікар такий хороший, медсестри уважні… Господи, поможи моєму синочку”, — думала Мар’яна, і це додавало їй сил.
Стан здоров’я Сергія покращився. Він уже стискав мамину руку, тихенько розмовляв, його можна було погодувати… Коли запитав: “Де батько?” Мар’яна сказала, що трохи застудився, а можливо, грип, тому й не провідує сина. Хіба вона могла сказати правду? Така правда забрала б його останні сили.
Сергія готували до другої операції. Опівдні лікарі зібралися на консиліум, після якого медсестра запросила Мар’яну на бесіду до хірурга.
— Мар’яно Михайлівно, Сергію необхідна друга операція. Тільки вона дає шанс йому піднятися, стати здоровою, нормальною людиною. Інакше він буде жити, але просто лежатиме. Проте ця операція дуже складна. Надто великий ризик. Сергій знає. Він згоден. Але хворий у такому стані, що важливе слово матері. Вирішуйте, Мар’яно Михайлівно. Оперувати потрібно завтра.
— Захаре Олеговичу, я не знаю… А як би Ви вирішили на моєму місці, скажіть, будьте ласкаві? І пробачте, — просила змучена горем жінка.
— Я обрав би операцію, — сказав лікар.
— Дякую. Я згодна…
Неподалік госпіталю розкинувся березовий гай. Може, чиїсь дбайливі руки посадили берізки, чи виросли вони самі, але тепер ця розкішна місцевість вабила затишком і неперевершеною ніжною красою.
Мар’яна вузенькою стежечкою пішла вглиб гаю. Настояна пахощами літа тиша — ледь чути, як листя шелестить, ніби шепоче. Чисте небо обіймає пишні верхівки високих, струнких, білокорих беріз…
“Ось тут я наплачусь… Ось тут я вихлюпну свій біль і відчай”, — подумала Мар’яна, спинившись на поляні біля трьох молодих беріз.
“Берізки мої, ви торкаєтесь неба, ви ближче до Бога, почуйте мене… Я знаю, ви відчуваєте мій біль, мою тугу, мою незрівнянну біду. Я втратила Івана — своє кохання і молодість, розраду й пораду, оберіг і захист. Тепер втрачаю найдорожче — дитину, синочка нашого. За що я покарана? Господи! Покарай тих, хто винен у цій жахливій війні на сході України. Найкращі сини гинуть, а скільки покалічених… Ця війна забрала в мене чоловіка… Забирає сина… Берізоньки, допоможіть, попросіть Небеса захистити мене і мою дитину. Нехай Господь стане в поміч лікарям завтра під час операції. Берізоньки, ви сильні, високі, красиві, здорові, вас так багато — дайте кожна по одній краплинці сили моєму сину. Благаю…” — Мар’яна притулилась до молодої берези і так заридала, що аж листя на ній затріпотіло, хоч вітру не було. Мар’яна доторкнулася чолом до білої прохолодної кори, щоб не знепритомніти. Стояла так ще якусь мить, обійнявши березу…
Поволі пішла в госпіталь. Вона взяла відпустку в себе на роботі, влаштувалася тимчасово санітаркою в госпіталі — людям допомога і за сином доглядала. Рада була хоч цьому і в село майже не їздила.
Коли о дев’ятій ранку медичні працівники привезли каталку для Сергія, Мар’яна обійняла його і, зібравши всі сили, бадьоро сказала: “До зустрічі, синку, все буде добре…”
Три години сиділа під операційною і подумки молилась…
Лікарі вийшли з операційної з просвітленими обличчями. Захар Олегович, усміхаючись, сказав: “Вітаю, Мар’яно Михайлівно, Ваш син — молодчина. Операція пройшла успішно. Сергій буде здоровим. Їдьте додому, відпочиньте. В реанімації він залишиться на дві доби — заходити туди не можна”.
— Дякую, Захаре Олеговичу, але я не поїду, доглядатиму інших поранених.
— Добре. Тоді дякую Вам, і до зустрічі. В мене сьогодні ще кілька операцій…
Мар’яна допомагала санітаркам і медсестрам, чергувала біля чужих синів, яких сьогодні привезли з війни, а рідні до них ще не встигли приїхати.
Медсестричка з реанімації повідомила, що стан Сергія нормальний. Йому ще тяжко, але динаміка хороша.
Від сердця Мар’яни трохи відлягло. Їй хотілося побути на самоті, поплакати й порадіти. Вона пішла в березовий гай.
Стежечка завела на ту саму поляну до тих самих трьох беріз…
І Мар’яна завмерла від подиву — та берізка, до якої тулилася вона, ридаючи, — зів’яла… Тільки стовбур білокорий, а зелене листя поскручуване, сухе, ледь тримається на сухих гілках. Береза пропала…
“Берізонько, сестричко моя, прости мені, — шепотіла Мар’яна. — Ти рани мого сина взяла на себе? Ти віддала йому життя? А сама загинула… Прости мені… Дякую тобі, дякую безмірно… Прости…”
Наступної весни на тій поляні Сергій посадив маленьку берізку, а Мар’яна полила її джерельною водою.
