Чинник безпеки

Леонід БІЛЕНКО,
пенсіонер із Харкова
Останнім часом на тлі освітньої реформи та агресивної реакції на неї не тільки Росії, що було цілком очікувано, а й деяких західних країн, особливо Угорщини, зактуалізувалося мовне питання в Україні. Тому викладу свої міркування (можливо, дещо суб’єктивні, які навряд чи порадують мос­квофілів) щодо т. зв. “білінгвізму” в Україні, що нерідко переходить у мовну шизофренію.
Українська мова знана своєю м’якістю, вокальністю та характерною лагідністю. Усі склади й навіть окремі букви в ній вимовляють цілими без “проковтування” окремих із них, як це буває в інших мовах, зокрема в московській. Тому очевидно, що не випадково українську, поряд з італійською, вважають найзручнішими мовами для співаків-вокалістів. Наша мова — священна мова наших давніх пращурів — є мовою душі, мовою людяности, зрештою мовою любові. Така мова незамінна для поезії, для пісні (не даремно наша народна пісня прославлена на весь світ!), для освідчення в коханні, для спілкування з найменшими діточками (бо маємо словничок лагідних пестливо-зменшувальних форм “дорослих” слів для такого спілкування, котрі, на жаль, багато хто сприймає негативно як “сюсюкання” з дітьми). Можливо, саме завдяки цим якостям вона не набуває в сучасному здегуманізованому світі більшої популярности й поширення навіть в Україні, попри всі можливі для цього передумови. Тобто, на позір її начебто позитивні якості працюють не “за”, а “проти” цієї мови. Адже сучасний загал егоїстично зорієнтований на матеріальний прагматизм і успіх, зорієнтований на жорсткість, а то і жорстокість стосунків, і між окремими людьми, і між державами. Тож мова “телячьей нежности” або “етат тєлячій язик” у більшости спричиняє, зазвичай, відторгнення. Не адекватною виявилася наша мова етико-моральній ницості й убогості сучасного постколоніяльного суспільства. Щоправда, певна “жіночність” нашої мови зовсім не означає браку мужности у кращих представників нашого народу. Тут можна згадати її наявність у різні критичні моменти нашої історії, — від княжих часів і пізнішої козаччини до героїв Крут, Холодного Яру, ОУН-УПА, Небесної сотні, добровольчих батальйонів і звитяжних героїв війни на сході України, війни, нав’язаної нам споконвічним нашим ворогом і катом — Московією. Останні події на Майдані і в постмайданний період засвідчили всьому світові, що ми таки великий нарід, який, на жаль, дозволяє керувати собою владним шахраям і клептоманам.
На відміну від української, колоніяльна московсько-імперська мова відзначається агресивністю, зарозумілістю. Для слуху українця вона грубіша, різкіша й черствіша. Це мова різноманітного державного офіціозу й адміністрування, мова політиків, силових відомств, різномастих бізнесменів, ділків, бариг та гламурної публіки і, безумовно, є мовою злочинно-кримінального світу на всьому обширі шостої частини земного суходолу. Це мова зверхности, пихатости та демонстративної імперської вищости (зокрема в манері деяких телеведучих). Вона асоціюється з силою, з імперською потугою (незрідка ілюзорною), тому стаючи на її бік, ти й сам психологічно немовби долучаєшся до сили та могутности цілої імперії.
А українська, з точки зору люмпен-обивателя, не дає ніяких переваг, створюючи самі лише проблеми, морально немовби понижуючи носія такої мови в свідомості його оточення. Саме цей психологічний комплекс найперше відштовхує від української мови потенційних її носіїв. Також відштовхує демонстративна ненависть промосковських шовіністів до України, а надто до нашої мови. Поряд із цим, нам навіяно і прищеплено на генетичному рівні страх бути українцями. Ця психологічна травма, цей інфернальний страх, що глибоко вкорінений у колективній підсвідомості нашого народу, передається з покоління в покоління, породжений жахіттями Голодомору, Соловків, Сандармоху, Колими та інших концтаборів смерти, що були спрямовані на тотальне винищення насамперед українців. Бути українцем означало тоді постійно бути у смертельній небезпеці. Тому будь-яку українськість ми приховували, особливо мовну. Сатанинська Імперія Зла мала безліч причин нас боятись і ненавидіти. Є ще одна особливість літературного варіянта нашої мови, — його, сказати б, “високий штиль”, який у розмовному вигляді, у розважальних шоу по телевізії, у вільному спілкуванні тощо багатьом видається штучним, робленим, неприродним. У нас не вироблено відповідного мовного варіянта, сленгу, звісно, без залучення суржику. На мою думку, тут є певна проблема. Але особливо негативно вплинув на привабливість нашої мови горезвісний лінгвоцид 30-х рр., що так збіднив неповторність української мови через насильницьке штучне уподібнення її мові московській.
Водночас московська мова незамінна в різноманітних сварках, бійках, конфліктах тощо. Не випадково, що одіозна російська матерщина — неодмінний складник саме цієї мови. Кажуть, що цей “лексикон” є частиною давньої культури угро-фінських народів. Певного “шарму” цій мові також надає т. зв. “блатной жаргон”, або бандитська феня, заснована, як відомо, на ідиші.
Як відомо з праць московських імперських істориків аж до С. Соловйова, В. Ключевського та Н. Покровського, обширні терени північно-східної Европи здавна заселяли угро-фінські народи. “Великороссия построена на костях инородцев, и в жилах современных московитов течет по крайней мере 80% финской крови”. Відомо про існування у
II ст. н. е. навіть Імперії Ерзя на теренах сучасної Ерефії. Перший цар майбутньої Московії хан Батий, як і його наступники (хан Сартак, хан Менґу-Тимур, хан Узбек, хан Джанібек та ін.), всіляко підтримували православіє, розбудовуючи церкви й монастирі та обдаровуючи великими земельними наділами церковників. Мовою богослужінь була церковнослов’янська, яка і стала основою для поступового вироблення московської мови. За свідченням сучасників, первісно та мова була мало не дикунською говіркою (“дікарская рєчьовка”). Лише значно пізніше у першій половині XIX ст. творчими зусиллями О. Пушкіна і М. Гоголя московська мова стала такою, якою ми її тепер знаємо. А носіїв цієї мови, московитів-угро-фінів, переназвали вкраденим у нас етнонімом “Русь” ще 1721 р. декретом Петра I при зміні назви Московії на “Российскую Империю”. Московія полюбляє обзивати інші народи, очевидно, для того, щоб усіх заплутати. Скажімо, народ суомі вони обізвали фінами, литвинів — білорусами, а жемайтів — литовцями, волзьких болгар — татарами, народ ерзя і мокша — мордвинами, а нас — хохлами-малоросами тощо.
Взаємини наших мов, як зрештою і народів, можна порівняти зі взаєминами біблійних Каїна і Авеля. Загалом можна стверджувати, що московська мова це мова-вбивця не тільки тому, що вона завжди була мовою тюрем і сталінських концтаборів смерті, мовою розстрільних команд і катів-одинаків, мовою тортур у застінках ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-НКВД, депортацій народів тощо, але рівночасно, у вимірі націо­нальних мов та культур імперії, скрізь, де вона з’являлась, інші мови змушені в кращому разі відійти на маргінес, а в гіршому — зовсім зникнути. Особливо це стосується мови української, зокрема через її близькість до московської мови, мови-агресора, мови-окупанта. Адже, згідно з “Этимологическим словарем русского языка” Макса Фасмера (і не тільки), московська мова майже на 30 % складається з українських “запозичин” (щоправда, незрідка переінакшених на московський лад), бо церковно-слов’янська основа була занадто бідною для амбіцій московських зверхників, тому різного часу відбувалися різні “запозичення”, спочатку з татарської (точніше, з тюркськомовних народів), далі з української (бо випускників Києво-Могилянки, як і Острозької Академії, не залишаючи в Україні, поголовно всіх відправляли до напівдикої на той час Московії), що і призвело до значної “українізації” московської мови і тогочасної культури московщини загалом. За свідченнями сучасників Павла Алепського, Левассера де Боплана та ін., у XVII ст. в Україні мало не в кожному селі були школи, тому читати вміли навіть жінки і діти, а московська політика поступово призвела до катастрофічного зниження культурно-освітнього рівня українців. Пізніше відбулись “запозичення” з німецької, а далі з французької мови. У результаті утворилася штучно створена “мовна солянка” — “есперанто”, котра після стилістичної мовної реформи О. Пушкіна, зробленої на основі французької мови, зокрема творінь Рене Шатобріяна, набуло сучасного вигляду. Саме сонячний геній О. Пушкіна створив літературну московську мову. Не вистачало цій мові лише місячного нічного аспекту. Цей аспект припало виконати нашому землякові. Микола Гоголь на основі української демонології довершив московську мову своїм генієм, поповнивши її українізмами й нашою стилістикою. Таким чином Аполлон був урівноважений Діонісом.
І хоч угро-фінські діалекти безжалісно викорінювали владоможці Московії впродовж століть, та навіть у другій половині XX ст., у багатьох селах Московської обл. й інших чимало люду спілкувалось, і, вочевидь, спілкується досі, фінською мовою. Цей факт (що, на жаль, приховують) є ще одним підтвердженням живучости і сталости такого духовного явища, як мова. Як сказав П. Мовчан, мова — явище космічне.
Та все ж, більш ніж очевидно, що для сучасних росіян (точніше, московитів) їхня мова найкраща в світі, а “русскій язик — велікій і маґучій” тощо. Це природно. Заради об’єктивності слід погодитись із тими, хто наголошує на її певній красі й виразності, наприклад, при виконанні поетичних творів російських класиків — С. Єсеніна, А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, О. Мандельштама та ін. Загалом можна сказати, що поганих мов не існує. Є лише окремі агресивні носії окремих мов, які намагаються вивищитись за рахунок приниження сусіда — близького або далекого. Але разом з тим на відомому конкурсі 30-х рр. XX ст. на мелодійність і красу звучання різних мов світу московська мова посіла лише 36-те місце, поділивши його з африканською мовою суахілі, тоді як українська мова розділила з французькою 2-ге місце. Перше місце віддали перській мові фарсі. Дивно інше. Невже змінюючи мову (до речі, насильницьки нав’язану!), можна змінити і психотип етносу, і саму національність носіїв нової мови? Московити, як відомо, переконали себе, що вони тепер, мовляв, слов’яни (русскіє), а не угро-фіни, як було до зміни мови. Ба, більше, вони тепер, — “найслов’яніші” з усіх слов’ян, — найголовніші, — “старші брати” іншим слов’янським народам! То невже разом зі зміною мови так кардинально змінюється сама національність її носіїв: ментальність, основні риси національного характеру, його антропологічний тип, уподобання, прагнення і т. ін.? Адже існують орусачені німці, євреї, українці, то невже не правильніше було б говорити про слов’янізованих угро-фінів, а не про мітичних “русскіх”?
Наша мова, будучи де-юре державною, де-факто, на жаль, є другою мовою в Україні, бо на перших ролях скрізь і всюди виступає московська мова. Навіть держчиновники, які, за Конституцією, мають послуговуватись лише українською, та цілком пристойно володіючи нею, тим не менш, дуже часто демонстративно говорять мовою агресора і окупанта. Що це? Колоніяльний синдром? Зневага? А про інші галузі життя і говорити не випадає. Телевізія та ЗМІ, шоу-бізнес, дитсадки, дитячі мультфільми, загальноосвітні школи і виші, спорт, мистецька царина й царина ділова тощо, — послуговуються чужою мовою. Це призводить до поступового витіснення нашої мови з усіх усюд. Відбувається повзуча тотальна русифікація. (Бо так, мовляв, “какось культурнєй”).
Давно сказано, що в нашого народу чомусь бракує мовної стійкости й відпорности. Чому це так? Причини названо різні. Серед основних — накинутий нам комплекс мовної меншовартости. Говорять також про м’який характеру нашого народу, його податливість, небажання боронити своє, бо, мовляв, це може образити співрозмовника і т. ін. Ще недоброї пам’яті Катерина II говорила про так звану “шаткость малороссийскую”. Але очевидно, що це не той випадок, коли слід бути толерантними! Адже, як сказав нещодавно Павло Жебрівський, “мова з феномену культури перетворилась на чинник безпеки”. Безпеки державної, і самої можливості виживання українців в Україні як окремої нації. Бо навіть у Львові, з його репутацією “столиці українського націоналізму” нерідко маємо випадки, коли українськомовна компанія з 5-10 осіб слухняно переходить на постколоніяльну московську мову, достатньо, щоб до них приєднався хоча б один “москворотий” співрозмовник. Рівночасно зі згасанням мови відбувається згасання демографічне. Україна нараховувала 52 млн мешканців 1991р. (а згідно з публікацією національного складу СРСР у Ленінградській філії видавництва “Стройиздат” 1926 р. і 1931 р. М.-Л.: у видавництві “Госучпедгиз” українців тоді нараховували понад 81 млн) Сьогодні в Україні орієнтовно маємо десь близько 35 млн. Орієнтовно, бо чинна антиукраїнська влада (мабуть, не випадково), не хоче провести перепису, що давно назрів. Владоможців і переважну більшість чиновників уже 27-й рік цікавить лише власне матеріяльне збагачення. Безумовно, це веде нашу державність до катастрофи. Нічим добрим це не може скінчитись. Тому кричуще нагальною є потреба у зміні влади і зміні самої системи влади в Україні в поєднанні з найрадикальнішими реформами насамперед у мовній царині. Адже якщо такі етапи суспільного розвитку, як Революція гідности 2014 р., що перерізала пуповину зв’язку з СРСР, і заборона компартії та подальший “ленінопад” залишити без логічного продовження, тобто мовної демосковізації—дерусифікації, ми й далі залишимось периферійною, нікому в світі не цікавою, недомосковією замість того, щоб бути самими собою, — тобто Україною-Руссю. Бо хіба це нормально, коли на 27-му році нашої державної начебто самостійности, на четвертому році анексії Криму і війни з Московією, викладання в дитсадках, загальноосвітніх та мистецьких школах, університетах провадять московською мовою, мовою агресора й окупанта? Коли в усіх державних закладах від дитсадків аж до міністерських кабінетів, які, до речі, усі фінансуються із державного бюджету, діловодство і спілкування провадять недержавною чужою мовою? Що вже казати про телевізію, пресу, радіо, театри, освіту, книгодрукування, культурницькі проекти тощо. Воістину: “Не спи, моя рідна земля!! Прокинься, моя Україно!!!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment