Ярема ГОЯН,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
Сповідь, Причастя, Молитва — святі слова ці пам’ятаю з перших років свого дитинства, і вони урочисто світять мені святістю все життя. Мама брали за ручки мене і старшого братика Петруся і перед Великоднем вели нас до церкви на Сповідь. Ми, діти, ще не сповідалися, бо малі були, і збиралися білим пташиним колом у вишиваних сорочечках біля престолу, стояли тихенько, а всю церкву обнімала така свята тиша, яка, як казали нам мама, буває тільки у раю.
Святість листа-трикутника
Ми уже знали з оповідей мами, коли молилися вдома перед образáми, що на світі є рай, але він дуже високо, аж у небесах, і ми, діти, складали з мамою три наші молитви в одну, аби вона із нашої рідної хати в селі Залуччя над Черемошем швидше долетіла до раю і повернула нам додому із якоїсь невідомості тата. Вірили, що тато обов’язково живуть десь у незнаному світі, бо так нам разом із молитвою усе мовили мама, і ми з цією вимоленою вірою рік за роком зростали. Знали, що тато сонячного і сяйливого недільного ранку 22 червня 1941 року поніс молоко нашій бабусі Євдокії Касіян у рідне мамине село Микулиці над рікою Прут, далеко-далеко через поля, але додому не повернувся, бо на Україну впала страшна війна і забрала від нас тата. Пішов — і пропав, лишилася тільки мамина Молитва, Віра і Сповідь.
Мовчазним білим колечком від престолу, мов пташенята з гнізда, ми з любов’ю дивилися на бабусь і дідусів, молодих жінок і дівчат, які на колінах, мов святі на іконах, нечутно пересувалися благословенним журливим потічком, якому, здавалося, в нашому великому селі і краю немає. Ішли на колінах від самого порога через усю церкву до священика, а разом із ними і наша мама, — ішли до Сповіді. Дивилися ми, діти, як і прибиті горем сповідальники, між якими не бачили чоловіків, і вже розуміли, чому таке лихо і Сповідь крізь сльози зі священною надією і чеканням порятунку, що надійде від Сповіді, а потім і від Причастя, і від до пройденої на колінах Плащаниці — знятого з хреста Розіп’ятого Ісуса, який, свято вірили і цього молитовно чекали, — на Великдень воскресне!
І ці щасливі Дні Воскресіння, які вже третє тисячоліття сяють над планетою, являлися нам рік за роком і в час війни з благовісною вірою, що ангели принесуть із раю свято і страшна війна закінчиться.
І віра в переможну силу Молитви, Сповіді, Причастя і Воскресіння, які святилися в наших душах дитячих, почала збуватися: ішло визволення України від німців, які напали на нас і забрали з хати тата. І мені, п’ятирічному хлопчикові, як і мамі й старшому братчикові Петрусеві, дедалі ясніше являлася надія, що із відступом тяжкої воєнної темені може засвітитися і з пропащої невідомості повернеться додому і наш тато, адже ми так щиро молилися і чекали дива…
І диво сталося: якогось дня пізньої осені 1944 року несподівано зайшов на подвір’я поштар і вийняв із сумки опечатаний по боках трикутник (бо звідки тоді тим конвертам явитися?), лист із фронту — лист від тата! Слава тобі, Святий Боже, наш тато живий! Здалося, що то не поштар, а небесний Ангел приніс того листа-трикутника з війни і з листом-вісточкою із раю — тато воскресли із наших Молитов і Сповідей мами. І то був перший лист у моєму житті, — лист, написаний рукою тата, що явив мені щастя, святий лист, перед яким доля велить сповідатися.
Спомином про святість першого листа-трикутника, як також трикутників із фронту, які в сповідальних молитвах через рік повернули додому пораненого в боях під Берліном тата, я поділився з читачами в рідній газеті “Слово Просвіти” (публікація “Сповідь перед листом”, ч. 37, 15—21 вересня 2016 року). Справді, Сповідь перед листом як перед пречистою явинóю людського життя, де людина в писаному слові відкриває душу, вважаймо, сповідається, і дуже великий жаль, що з плином літ у нашій сучасності лист, як Пречистість-Сповідальність, майже втрачений.
Поговорив коротко по “мобілці” — і вистачить, і все в порядку, і писати листа немає ні охоти, ні часу, бо ми всі так дуже зайняті, всі кудись поспішаємо. Куди? “Мобілка” — це велике чудо, але сядьмо і напишімо листа… А я ще добре пам’ятаю, як за тридцять років журналістської праці в редакціях газет ми ставились до листів з побожністю, бо люди зверталися до преси, як уже до останнього прихистку після безнадійно оббитих порогів високих кабінетів, з найболючішими справами. Писали журналістам листи і чекали захисту, і надіялися на допомогу, і читали про вирішення проблеми і в критичних публікаціях, і в їхніх результатах — “Слідами наших виступів”, “Слідами неопублікованих листів”, “Повертаючись до надрукованого” і в чемному листуванні з людьми.
Згадую одержимі працею редакційні щасливі будні і відчуваю в цих роздумах, що душа кличе, справді, як велить совість, повернутися до надрукованого — до вже названої публікації “Сповідь перед листом” в газеті “Слово Просвіти”. Там мені довелося зізнатися і собі, і читачам, і авторові написаного до мене листа про гріховне порушення святого журналістського заповіту в побожному ставленні до листів і визнати, що стати до Сповіді ніколи не пізно, і Всевишній віддячить за відкрите слово істини…
Вірю, що якась вища сила привела мене тоді до Сповіді перед листом і висповідати на папері свої переживання і почуття, бо можна було б і промовчати, хай, мовляв, той нікому незнаний гріх, хіба тільки мені й авторові листа, лишається собі в небутті. Та ні, вища сила перемогла, Сповідь була написана і надрукована в газеті, все, здавалося б, полагоджено, стало на свої місця, вернулася правда, гріх перед якою гриз моє сумління. Але все-таки, чому я відчуваю, що якась заповітна вища і віща сила таки повертає мене знову до опублікованої вже два роки тому “Сповіді перед листом”, а разом із нею діє щось предивно-чудесне, як білокрилий Ангел, і крилом відкриває цілий світ. І враз я чую, як зі святих уст Ангела злинула… пісня! Так, оте втаємничено-небесне “щось” — це була пісня від колиски, яку ніжно виспівувала мама (а мама так чудово співали!), і вийняли мене з колиски та поклали на ніжки, і навчили-допомогли ступити перший крочок, і піти по землі, і водили за ручку до п’яти рочків, поки вернувся з війни тато і тоді взяв мене і братчика Петруся на руки. Взяв на руки високий, красивий, чорноволосий, сильний солдат, як тільки ступив на подвір’я. Петрусь упізнав тата, як він ішов вузенькою вуличкою попід вербами, бо мав уже чотири рочки, як першого дня війни тато пропав із дому, і тепер крикнув на цілий світ: “Та-то йдуть!” А я побачив тата уперше, бо мені минуло лише десять місяців і я лежав у колисці, як тата забрала з дому війна. А дужий солдат підняв разом Петруся і мене на руки, і ми щасливо ніби знайомились і рідно обнімались: тато з любов’ю дивився на мене, п’ятирічного хлопчика, і мовби впізнавав, бо лишив немовля в колисці, а хлопчик ось уже через рік піде шестирічним до школи, а я придивлявся до рани на лиці і боявся-уважав, аби не доторкнутися до неї пальчиком і не поранити… І білий Ангел зорив ласкаво із буйного цвітіння Маминої Вишні (таким дорогим мені іменням я назвав-охрестив главу своєї книжки “Сонце з неба” (“Веселка”, 2008), Маминої Вишні, що споконвіку світить під вікном нашої української хати.
Вишня росла під вікном, відколи я пам’ятаю себе, і була мені вічна, як світ. Хочу тепер пригадати, коли вперше побачив її, і думаю: це те саме, що спробувати знайти в пам’яті святу мить, коли тобі вперше з материнського німба усміхнулась мати. Вишня завше була коло хати і виросла в моїй душі як образ рідного дому. Тому нам ніколи навіть не спадало на думку спитати мами або тата, звідки взялася під вікном ця вишня і чому зрослася двома гнучкими стáнами, що так щиро обнялися, як рідні душі, як отець і мама.
Ми любили вишню за дивне плетиво, бо так легше було видряпатися на самий вершечок, де вишні червоніли найшвидше. Тепер два сплетені стани засвітилися в моїй уяві дивом-відкриттям: то мамина рука і татова рука, зріднені перед церковним престолом урочистої шлюбної миті на все життя у вишневому цвітінні, щоб виколисати дітей, вести їх по землі, підсадити на вишню й піднести до сонця. Вишня стояла під вікном, як рідна людина, і пісенна її душа заспівала Мамину Вишню…
“Світлиця Раїси Кириченко”
Отож коротко оповім опубліковану в “Слові Просвіти” пісенну правду зі “Сповіді перед листом”… Вчителька Вікторія Срібна із села Землянки Глобинського району на Полтавщині написала мені листа (він надрукований у моїй Сповіді), а справедливо сказати “не написала”, а виспівала душу про славну співачку України Раїсу Кириченко, про рідну школу, названу її ім’ям і музей “Світлиця Раїси Кириченко” в школі, і про творців пісні “Мамина вишня” Дмитра Луценка й Анатолія Пашкевича, і про мою книжку “Світло з неба”, яка дивом потрапила в їхню школу, і “словом своєї мови про складні речі не пригнічує, а окрилює”, і виконання школою святої справи “Просвіти” в селі та в районі… Прочитав я той лист і поклав між свої папери, які забирав з видавництва “Веселка”, де відпрацював з чудовим веселчанським товариством майже двадцять п’ять років. Свята праця коло дитячої книжки, та ось змушений був покидати, бо тяжке горе увірвалося в мою сім’ю, і я не зміг тоді сумної тієї години відповідати душевно привітній жінці на її сердечного листа, і за бистроплинним часом, серед життєвих клопотів, доля все-таки допомогла це зробити, але аж через п’ять років. Розбирав архів паперів і знайшов дорогого вісника з Полтави, якого, здавалося, безповоротно втратив. Публікація в “Слові Просвіти” тільки зріднила наші душі, і перший пам’ятний лист покликав за собою нові листи і подаровані книги, а між ними в очікуване для музею “Світло з неба” і мій щойно випущений тритомник “Шашкевичіана” — “Читанка для діточок” поета і отця Маркіяна Шашкевича з ілюстраціями Василя Касіяна (див. “Слово Просвіти”, ч. 2, 11—17 січня 2018 р., есе Ольги Кобець “Духовно рідні”).
Пригортає книги з любов’ю вчителька Вікторія Срібна, а “Світлиця Раїси Кириченко” її духовною щирістю мовби переселилася зі школи до мого дому. І чую, як голос Великої Українки пісенно осяває душу в святу годину, і рідну оселю освячує білим цвітом з дитинства крізь сльозу “Мамина Вишня”, і лагідно, як мама, подає в руки книжку — Анатолій Пашкевич “Мамина Вишня”… Диво ти моє небесне, як блискавично пролітає час! Чверть століття тому ми з любов’ю творили у “Веселці” і випустили в світ високим накладом книжку оповідань-новел славного сина України про народження його пісень із серця, як мамине сонце, і душі, як небесна блакить.
Книжку новел разом із піснями Анатолія Пашкевича? Так, то була дивина-новина і для нас, веселчан, бо ми любили співати пісні рідного нам композитора, що линули з душі й душею обнімали, і наповнювали наш білий храм, як ми називали свою “Веселку”, а тепер у пісенному світі “Веселки” заясніла райдуга-книга, в якій благовісними барвами світилися дитячі личка. І був у родинному сімействі мелодій-сповідей щедрий вродженим даром творця пісенних скарбів батько Анатолій Пашкевич і мати Раїса Кириченко, унікальний голос співачки якої окрилив ці пісні й поніс у світ, і жертовне слово вдячності плинуло, як Сповідь “Маминій вишні”:
— До Черкаського державного заслуженого народного хору я прийшла 8 грудня 1968 року на запрошення Анатолія Пашкевича, як і раніше в хоровий ансамбль “Льонок”, а тепер він зманив мене із херсонського хореографічного ансамблю “Веснянка”. Склалося так, що після успішних гастролей у Польщі прибув до Херсона Черкаський народний хор і виступав із величезним успіхом. Замлоїло мені коло серця, бо відчула в його співі щось і своє, дороге, до кінця нерозкрите. Після концерту зустрілася з Анатолієм Максимовичем. Він був такий же красивий і чорночубий, як і колись, під час першої зустрічі, коли запрошував у житомирський “Льонок”, лише на лобі з’явилась нова борозенка, а на скронях — кілька посріблілих волосинок, бо в нелегкій борні творилися хори і відстоювалася краса національного співу. “Раїсо, — сказав він мені, — тобі треба вертатися в Україну”. “А я хіба де? — здивувалась. “Херсон — теж Україна, але не та, яка тобі потрібна. Приходьте обоє з чоловіком Миколою у наш Черкаський народний хор”. Щасливе то було запрошення в Шевченківський край: за сімнадцять років праці в Черкаському хорі я одержала офіційне визнання — спершу звання заслуженої, а згодом і народної артистки України, стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Вважала хормейстера дзеркалом, по словах, руках, міміці якого вловлюєш, як тобі треба співати. І дзеркалом він був не тільки для мене, а й для всього колективу. Бо хор — це відбиток самого режисера, його праці, таланту Анатолія Пашкевича, вдячність якому ніколи не змаліє в моїй душі. Ніяка консерваторія не навчила б мене голосом своїм передавати почуття, співати і народні пісні, і глибокого грудного звучання, і тут же переключатися на піано, фальцетик чи форте. Я рада, що ніхто в мій голос не втручався, співаю таким, як учив дива народного співу Анатолій Пашкевич, голосом, яким наділила природа. І завперше дякую за все Богові і мамі та батькові, і ту вдячність віддаю людям.
Далі буде.
