Борис БОРОВЕЦЬ,
член Національної спілки письменників України, м. Березне
Світлини Павла РАЧКА
Про рівненського просвітянина Михайла Борейка вперше почув кілька десятків років тому, коли тодішній начальник обласного управління у справах преси і книговидання, на жаль, нині уже покійний Валерій Черепуха в день мого п’ятдесятиріччя привіз мені в подарунок факсимільним способом видрукуваний у Рівному “Кобзар” Т. Г. Шевченка, виданий у Вінніпезі 1960 року. Отоді й розповів він, що є в обласному центрі просвітянинактивіст Михайло Борейко, який активно відшукує рідкісні книги, що були заборонені в Україні або видавалися дуже давно, і за допомогою меценатів і спонсорів перевидає їх.
Відтоді ім’я це запало мені в пам’ять, я не залишав поза увагою щонайменших згадок його в обласній пресі чи телевізії. А що так званих інформаційних приводів своєю книговидавничою діяльністю створював пан Михайло немало, то й дізнавався про нього дедалі більше.
Народився Михайло Семенович Борейко в селі Мишків Заліщицького району Тернопільської області 9 травня 1933 року. Дядьки його воювали і загинули в УПА, ставши для нього прикладом служіння Україні на все життя.
У Чортківському технікумі та Львівському сільськогосподарському інституті здобув спеціальність землевпорядника й був направлений у Рівненський науководослідний і проектний інститут землеустрою, де й трудився все життя.
Та особливо творча натура Михайла Борейка розкрилась у просвітницькій діяльності…
На якомусь із обласних культурницьких заходів відбулося моє й очне знайомство з ним і його дружиною, теж активною просвітянкою, Євгенією Гладуновою.
Як людина, яка добре знає, як проблематично вишукати кошти на видання написаного тобою, скільки це вартує зусиль і навіть принижень, я спробував перед подружжям висловити своє захоплення їхньою діяльністю приблизно так:
— Знаю, як важко випрошувати гроші, щоб видати своє, а ви ж просите на чуже…
Пані Євгенія зауважила:
— А воно нам не чуже, воно наше, своє!
Двозначність мовленого мною була очевидною, яку й підмітила співбесідниця. Отож урок щодо мовлення й мови, який я отримав, став для мене пам’ятним.
Отакого не чужого, а нашого, свого з 1998 року, відколи почалася книговидавнича діяльність Михайла Борейка, вийшло понад п’ятдесят книг. Серед них “Енеїда” І. Котляревського, кілька видань різних років Шевченкового “Кобзаря”, “Правда Кобзаря” В. Барки, “Маруся” Марка Вовчка, “Огненне коло” І. Багряного, “Тарас Шевченко” М. Шагінян, “Поліщуки” Б. Шведа, “Українські ночі, або Родовід генія” Є. Єнджеєвича, “Повісті та оповідання” І. Франка, “Голод 1933 в Україні” та багато інших.
2014 року мене колегиспілчани, а Михайла Борейка колегипросвітяни висунули на здобуття обласної літературної премії ім. Світочів. Мене — за книги “Михайло Яцковський у документах, віршах та листах” і “Поліссям народжене слово. Літературні портрети”, його — за книговидавничу діяльність. Бути конкурентом такій поважаній мною людині вважав для себе неприйнятним, а тому попросив колегспілчан зняти мою кандидатуру з розгляду. Не знаю, як проходило обговорення і чим керувалася комісія з присудження премії, приймаючи остаточне рішення, але премію ми отримали обоє.
За ці роки й спілкування наше з Михайлом Семеновичем стало жвавішим. Чимало нового дізнавався я й про іншу його, крім видавничої, діяльність, яка теж викликає захоплення. Зокрема про те, що за його участю було впорядковано могилу Осипа Маковея в Заліщиках, що він долучив свій голос до відродження КиєвоМогилянської академії, музею Івана Гончара, пошуків бібліотеки Ярослава Мудрого.
Але найреальніше відчув і пізнав його наполегливість у досягненні поставленої мети, коли заопікувався він нашим земляком, відомим українським письменником Андрієм Кондратюком, людиною надзвичайно талановитою, але зі складною життєвою і творчою долею. Й абсолютно безпорадною в розв’язанні побутових проблем.
…Десь ще на початку дев’яностих років минулого століття, коли хутірська батьківська хатина Андрія Кондратюка стала непридатною для проживання не те що взимку, а навіть улітку, намріяв він спорудити собі бодай невеличку оселю в селі. Узяв “плана”, колгоспні будівельники за відповідну плату, внесену ним у колгоспну касу (тоді ще встиг отримати гонорар за виданий роман “Важке прозріння”), звели стіни, накрили їх шифером… На цьому, на жаль, усе й зупинилося на два десятиліття. Хоч би до кого звертався письменник по сприяння, хоч би в які кабінети стукали місцеві благодійники в пошуках допомоги, але все марно. Аж поки за цю справу не взявся Михайло Борейко. Його настійливі звернення до тодішніх народного депутата Миколи Шершуна та очільника Спілки письменників, водночас голови Комітету з питань культури Верховної Ради Володимира Яворівського, лідера партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко, чиї представники були на той час при владі в районі, обласних посадовців мали позитивний результат: хатинку добудували. Відтоді Андрій Кондратюк має прихисток у селі. Але доля родинного хутора не дає йому спокою, з болем дивиться, як без догляду він руйнується, як щороку зменшується острівок його дитинства, оборюваний власниками сусідніх полів. А вдіяти щось, щоб його порятувати, ні можливостей, ні здоров’я вісімдесятилітній письменник не має.
Пройнявся його болем і Михайло Борейко. І знову пішов по кабінетах, цього разу знайомих йому за працею до виходу на пенсію — в обласне управління земельних ресурсів та проектний землевпорядний інститут (так, здається, тоді називалися вони, бо назви їх змінються чи не щорічно), які на той час очолювали відповідно Світлана БогатирчукКривко і Віталій Люшин, з ідеєю надати хутору Отраже статус заповідника чи заказника. Спеціалісти, котрі виїхали на хутір, після обстеження території зробили висновок, що ні на одне, ні на друге згідно з нормативними документами він претендувати не може. Але такий вердикт не заспокоїв ініціатора ідеї, адже йшлося не стільки про природну заповідність цього родинного закутка відомого письменника, як про його народнопобутову, історикопізнавальну вагу для майбутніх поколінь.
— Михайло Семенович часто заходив до мене, — згадує тепер уже голова Березнівської районної державної адміністрації Віталій Люшин, — дарував видані ним книги, розповідав про Андрія Кондратюка і його творчість, переконував, що його родинний хутір треба зберегти для нащадків.
І був настільки переконливим, що названі обласні керівники теж пройнялися його ідеєю. На їхні особисті кошти в Івановій Долині, що в Костопільському районі, були замовлені базальтові стовпи, які стараннями Віталія Люшина (як земляка, що народився і виріс неподалік у селі Прислуч) доставили на хутір і там встановили з меморіальним написом “Родинний хутір відомого українського письменника Андрія Кондратюка”.
Проте Михайло Борейко на цьому не заспокоївся. І вже коли Віталія Люшина призначили головою райдержадміністрації, звернувся до нього з проханням обгородити хутір.
…Під час наших зустрічей з Михайлом Борейком на обласних культурницьких заходах або спілкуючись телефонічно я не раз висловлював йому своє захоплення його наполегливою невтомністю щодо збереження хутора. Інший на його місці вже давно втратив би надію на те.
Днями почув Михайла Семеновича. Почув і здивувався:
— Пане Михайле, а мені говорили, що ви хворієте…
І справді, незадовго до того Андрій Кондратюк розповідав, що Михайло Борейко тяжкохворий. Він і сам мені говорив, що йому необхідна операція на серці. А на одному з інтернетівських ресурсів читав навіть, що міські депутати проголосували за те, щоб виділити на неї якусь дещицю коштів з міської скарбниці, ще якусь обіцяли додати згодом. Отож повідомлення про хворобу пана Михайла не стало для мене несподіванкою.
— Та ні, Борейко лежить з інсультом, — уточнив співрозмовник.
Це була приголомшлива новина.
І от телефонний дзвінок Михайла Семеновича і відповідь на моє здивуваннязапитання про хворість:
— Я вже вдома… Вчуся ходити і вчуся говорити…
А телефонує, бо втішений, що ми узгодили з Андрієм Кондратюком правку його нової книги, яка готується до видання, і що суперечку щодо одного з її фрагментів, яка виникла між нами, залагодили: щось підчистили, як пропонував редактор, щось залишили, як того хотів автор. А ще цікавило пана Михайла, чи зроблено щось на хуторі, як обіцяв йому керівник району, та й узагалі, як район відзначає 80ліття письменника.
Що знав — те розповів, про інше пообіцяв повідомити після ювілейного заходу, який мав відбутися в Моквині та на хуторі Отраже через кілька днів.
І от після ювілейних Кондратюківських читань на його бaтьківщині телефоную Борейкові й розповідаю. Зокрема про те, що освітяни й просвітяни, працівники культури, місцеві науковці, представники засобів масової інформації, просто шанувальники творчості Андрія Кондратюка побували на хуторі. В тривалій розмові про перспективи його збереження, загалом про творчість письменника, яка відбулася і на самому хуторі, і під час літературномузичного дійства, організованого місцевою бібліотекою та школою в Моквині, взяв участь і голова районної державної адміністрації Віталій Люшин. Надто порадувало Михайла Семеновича моє повідомлення, що садиба в місцях, де не оточують її дерева, обгороджена, сама хатина побілена, а віконниці пофарбовані, довколишня територія очищена від бур’янів та молодої порослі.
Вислухавши мене та зарядившись, як сам зазначив, позитивом, він пообіцяв потелефонувати керівникові району й подякувати за зроблене ним і місцевою радою.
Уже завершуючи розмову, наче на підтвердження своєї невгамовності й напористості, підсумував:
— А заказник місцевого значення там усетаки треба зробити!
І я впевнений, що допоки в нього вистачить сили й здоров’я, він добиватиметься цього. І доб’ється.
Отакий він невгамовний, цей Михайло Борейко, якому й самому нещодавно виповнилося 85. На таких українцях тримається Україна.
