Василь Стус

Дмитро ПАВЛИЧКО

І
ЛИСТ “ДО А. С. МАЛИШКА”

12.12.1962

Дорогий Андрію Самійловичу!
Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.
Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.
Ще студентом Донецького педінституту я пам’ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарнавського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.
Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна…
Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба…
Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (23) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?
Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?
Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання “основ’ян” чи “громадян”, а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
Коли хвиля русифікації — це об’єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не “перекваліфікуватись”, щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких донкіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і “громадяни”, і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи.
Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.
У факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. “Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу”*, — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.
Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.
Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — “Жагою” Рильського, Вашим віршем “Батьківщино моя”, тож скажіть, поете, що робити.
Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.
Скільки їх загинуло в 30і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Іванамолодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка “Ти зрікся мови рідної”. Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.
Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об’єктивносуб’єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб’єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.
Я чув таку думку, що десятьдвадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видається мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема… Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи “гандист”, а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.
Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.
Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.
Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч якунебудь відповідь. І знову — Павличко:
Не бійсь нічого, доки я з тобою,
Іди і правду людям говори!
Не жди ніколи слушної пори —
Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo.
Бажаючий Вам здоров’я і успіхів
з привітом
Василь СТУС
12.ХІІ.62 р.
P. S. Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь “підвести” Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і “Літературна Україна”, і “Дніпро”, і “Жовтень”, і “Прапор”. Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі “Донбасс”. Дещо друкує обласна газета.
Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

х х х

Не знаю, коли прочитав я цього листа. Це могло бути аж 1972 р., коли Василя Стуса вперше заарештували. Я був головним редактором “Всесвіту”. Мій кабінет — завжди відчинений. З мого стола, таке бувало, зникали чорновики моїх віршів, різні картки із записаними адресами й телефонами. За мною стежили, як за “прихованим націоналістом”. Отже, хтось поклав на мій стіл цей лист і зник. Це міг бути хтось навіть із перекладачів, авторів журналу “Всесвіт”. Я прочитав і переді мною наяву з’явився покійний, похований два роки тому Андрій Малишко, приятель мій. Чому він не показав мені цього листа? Чому? Чому? Андрій Малишко — єдина в Києві душа, якій сповідався я в тому, що був два з половиною місяці в УПА. Не показав мені Малишко оцього листа, мабуть, не хотів роз’ятрювати мої національні боління. Пожалів мене. А сам злякався, передав це геніальне, але небезпечне послання в ЦК КПУ, знаючи, що в КДБ його вже прочитали.
Думаю, Андрій Малишко, безперечно, перебував вісім років перед смертю своєю під впливом сповіді Василя Стуса, що кликала зневажати покірних малоросіврабів і боротися за волю української нації. Малишко у своїх поезіях “Дорога під яворами” і “Покоління” вже дихав огнем ненависті на русифікаторів України. Мені, редакторові “Всесвіту”, лист Василя Стуса ненастанно нагадував про обов’язок підтримувати авторів і перекладачів, переслідуваних владою. А були серед них і такі, що краще за мене знали, хто такий Василь Стус. Глибоко в душі моїй причаєна була радість: Василь Стус, юнаком бувши, назвав чотири рядки з мого вірша про Україну своїм credo.
Я почав тоді згадувати свої зустрічі з Василем Стусом.
1963 р. у вестибюлі будинку Спілки письменників до мене підійшов стрункий молодик у вишитій сорочці. Погляд його карих очей, блискучий і впертий, вразив мене. “Дмитре Васильовичу, — сказав юнак, — читав я вашу книжку “Правда кличе”, щось є у вас від Івана Франка. Я — Василь Стус, родом з Донбасу. Пишу. Хочу просити вас оцінить моє віршарство”. Бачу, він тримає аркуш паперу. Сідаю на диван і прошу його сісти поруч. Беру той аркуш паперу й читаю.
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються, спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп’яті край села.
“Василю, — прошептав я, — сховайте цей вірш. Де ви працюєте? Хто ви?” “Я — аспірант в Інституті літератури Академії наук”. — “Не показуйте нікому цього твору. Напишіть дисертацію. Станьте твердо на ноги. Ваш вірш про Україну не пропаде. Бо це — правда!”
Ми розвітались. Я потиснув йому руку, а він іронічно усміхнувся.
Пам’ятаю, Василь Стус був на вечорі Ольги Кобилянської. То була друга наша зустріч. Я виступав із доповіддю про творчість великої, німецькою літературою вихованої, нашої письменниці. Василь підійшов до мене, потиснув руку.
1967 р., здається, в січні, ми зустрілися з Василем Стусом у Спілці письменників. Він сяяв, став переді мною на струнко: “Дмитре Васильовичу, дозвольте доповісти: народився в мене син. Я назвав його у вашу честь Дмитром!” Ми обнялись.
Тепер я знову перечитую той перший заповіт Василя Стуса. Важко повірити, що 24літній шкільний учитель з Горлівки, поетпочатківець пише, як вражений тотальною русифікацією Донбасу український патріот, виступаючий проти брехливої великодержавної, московськобільшовицької політики мислитель франківського рівня. Він не пише, а кричить, як переповнена болем національного страждання душа, готова віддати життя за визволення своєї нації. Чи не боявся він сам своєї сповіді перед Андрієм Малишком, якого шанував? Ні, не боявся! Василь Стус такою енергією правди був обдарований, яка не терпіла біля себе лякливих, слабохарактерних людей, вибухала в слові його, горіла, та ніколи не оберталася в попіл.
Перші книжки Василя Стуса “Круговерть” і “Зимові дерева” виявляють оригінального, високої культури й начитаності поета. Це перша загадка його творчості — він не був розгубленим початківцем, знав одразу, починаючи писати, що викриватиме фальшиву творчість українських радянських класиків, обдарованих ленінськими та сталінськими преміями. Звідкіля таке гостре бажання писати тільки правду, демонструвати патріотизм не окликами любові до рідної землі, а образом України, яка вже “забула сміятися”, але прагне жити як вільна, а не поневолена рабська нація?

Далі буде.

——————————
* Іван Франко.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment