Анатолій ГРИЗУН. Із циклу «Галактики, що розлітаються»

З листа до редакції. “Любо, моє сімдесятиліття 28 травня. Подай розворотом ці вірші, вони нові. Можеш долучити з того, що в тебе є. Анатолій Гризун”.

19 травня 2018 року, не доживши до свого ювілею дев’ять днів, в м. Суми помер поет і вчений Анатолій Гризун. Про нього можна сказати багато хорошого як про людину світлу і цілеспрямовану. А все інше — у віршах, які він хотів побачити надрукованими в нашому тижневику. Світла і вічна Тобі, Анатолію, пам’ять.

Любов ГОЛОТА

Ексклюзивне інтерв’ю
Журналіст:
— Чи є така вись і така глибина,
Де в атомі кожнім стратегія й тактика?
Філософ:
— Є. Це поезія, бо ж вона —
Метагалактика:
Тут з глибини і висоти
Видно поєднані в образ світи.
Двоїна
Сонце й місяць — двоїна!
Астрономи та лінгвісти,
Цей союз навік з’єднав
І палке, і благовісне.

Чи ж відібрано навік
Граматичні наші форми?
Серце рвуть вони — що крик.
В мозок б’ють — яко бікфорди.

В них багато бомб і мін,
Призахованих роками.
Вимагає мова змін,
Вилущена Соловками.

Косооке сонце там.
Вузькорогий сходить місяць.
Та слова, немов тамтам,
Їх в одну октаву місять.

Україна — двоїна!
В це навчіть слона і моську.
З двох трудних начал вона —
З крові й мозку.

Ти — образ білих ночей
Білі ночі до мене ідуть
Крізь темінь чорних ночей.
Вони висвітлюють мій редут,
Заангажовуючи ачей

Мене у владу білих світил
Й роздумливих поривань,
Що вже й не знаю, де фронт, а де тил
Моїх любовних змагань.

Бо ти сама — образ білих ночей,
В яких чорноти нема…
І тихо сповзає з моїх плечей
Злопам’ятних зрад пітьма.

Обмова
Доля пише чорний жах
По стернях, по стeрнях, зрадах!..
Й сам ридає Пастернак
В нобелянтах лавреатах.
Доцькували, допекли,
І тоді до чого слава?
Долі Змієві вали
Душать м’язами удава.

Не втечи і не поїдь:
Став ГУЛАГом Китайгород.
Всерозтерзаний піїт,
Та кати глаголять хором.

Підлість, заздрість і донос
Так ураз запрацювали!..
Де вже правда, а де нонсенс,
Хай пояснять принципали.

Лиш впотужнена хула.
Лиш розкована обмова.
Друзі?
Всяк призвідець зла.
Захист?
Образ його слова.
Небезпечна бісектриса
Сходить Місяця грильяж
Прісну землю всолодити.
Всупір хвиль —
завмерлий пляж:
Там коханці.
Де ж бандити?

Де ще бомжі?
Де ворі
Кишенькові і в законі?
Щось міркують дві зорі,
Та вони — мов на припоні.

Такий зірний маркізет
Перед Місяцем змеркає.
Тут народ — від “А” до “Зет”
Або Ірод, або Каїн

Той, що Авеля згубив,
І останній вмер на вилах;
Путін Крим у нас відбив,
Зграбував — усі невільні…

Чом відсутній детектив,
Коли дії кримінальні?
Путін сковує актив,
Щоб забрать і Крим, і далі…

До Британії дійти
Бісектрисою Європи.
Пощезають всі світи,
Коли прийдуть азіопи.

…Пахне місячний грильяж
То горіхом, то мигдалем.
А з війни ажіотаж
Віє пошуком медалей.
В наметі
Ми переїли й перепили:
Юшка скипіла — рибацька, потрійна.
Закусь: шинка, перепели…
От лиш погода — сира, борвійна.

Ліпше гріє вірменський коньяк,
Аніж хисткий намет з парусини.
Вітре, не перекинь його, як
Хлющ задихає з небосині.

Вітре, не слухай наш полілог,
Бо в ньому часто слова прокляття;
Його фіксує хіба що Бог,
А ви з дощем фонограму прогляньте.

Бо те, що записують небеса, —
Почуте в першімліпшім наметі,
Зливою слів над трибуни звиса,
Сходить в росині, гусне в камеді.

Світ із мудрих і гнівних слів
Потім рветься в трагедії й драми.
Думаймо, коли під голос злив
Ми розбазікуємо ніби з вітрами.

Єдність
Ти возри себе в люстерці:
Чи ж краса?
Та зате в моєму серці
Ти — яса.

Ти поглянь на себе збоку:
В плині Псла
Річка фон твоєму оку
Подала.

Уяви себе у небі
Поміж зір:
Чи такий ще є денебудь
Світотвір?

Ти завбач себе в сльозині
На моїй щоці:
Там злилися двоєдині
Промінці.

Доранковий етюд
Ночі шорстка харалуща
Хрусне — і сонця жовток
Вродиться наспіх,
та дужче
Світла світанного ток

Перебіга над землею
І досяга в п’ять хвилин
І до вишневого ґлею,
І до сріблявих краплин,

Котрі звемо росою,
Яка потішає ряст.
Більшає в світі розвою
Щастьнедощасть, і причасть…

Все починається з ночі,
Та в голубіні світань
Дивиться просто в очі
Рань — і осмута прощань,
Та ще інстинкт поривань
За неіснуючу грань.

…Сонце — жовток.
Ти поглянь!..

Наступ реакції
Важко входила в той вечір ніч,
Як у лепрозорій прокажені.
В канделябрах не стачало свіч,
Плутались антихристи й блаженні.
Опирались юні сили дня,
Аби зупинити рух чорноти.
З рупорів лунала маячня,
Місто кільцювали чужі роти.

Їхні погуки та штандарі
Захлинулися в команді: “Взяти!”
Але ж ми, мов три богатирі,
Все те перекинули на жарти.

Ми тоді наївними були —
І реальність перейшла
в наївність.
У своїй крові себе знайшли,
Коли заспівали треті півні.
Резигнація літоосені
Нам усі дороги затісні
(Бо тепер ми за вуаллю страху),
По серпневій ти ідеш стерні,
В мене ж — листопад, розмитість шляху.

На рамена падає моква:
Вся душа в передчуванні снігу.
Ще від плес почуєте: “Ква, ква”,
Серце вже побачило ту віху,

Де морозом вистрелить зима,
А на стерні ляжуть кучугури.
Очі прохолоджує пітьма,
Мов зросли одразу в Кончі мури.

І тепер ні лісу, ні озер,
Вимирає риба нездорова.
Хтось пиля ялину на обзел,
Інший сосну поламав на дрова.

Обіймає зранку песимізм,
Ніби ненароком, принагідно…
Хто тепер зі мною?
Пес і мисль,
Котра мов диктує:
— Принц — негідник…

Від елегій мчить душа до принців.
Так буває в дні руйнацій принципів.
Майже богемне
Ну й богема з цих естетів:
Ті малюють — акварель!..
Той пиячить у гаштетах,
Та прошкує на панель.

Є поет і добрий критик.
Є поганий белетрист.
Якщо правду нічим крити —
Вилучають з твору зміст.

А коли олійні фарби
Возглягають на обрус,
Мовлю:
— Маляре, та хай би
Ти збагнув, як склалась Русь;

Хто украв її імення
І вознісся на престол;
Де насправді наш іменник,
Де прикметник та глагол.

Що?
Розмова не по темі?
Але хоч одне збагни:
Якщо крутишся в богемі,
Думай вже не про чини.
Двері правді прочини…

Світе семикольоровий,
Узвичаєнораптовий.
Акварель там чи пастель,
Де ж новітній Рафаель?
Окремішні вірші
Вірші йдуть і по озонних дірах,
Вірші й досі хрестить бризками Дніпро.
Снігом сипляться по колимах, сибірах,
Ескалаторами рим біжать в метро.

Вірш проноситься по тундрі — олень,
Що поетику сприйма на чотирьох.
То поборює обставини зневолень,
То мовчазно вигрібає мерзлий мох.

Вірші — то не є прості посланці Бога,
Вірші — плин і вир, який бурлить.
Не від Перуна вони й Даждьбога,
А від кровоносних новоліть.

Їм видніше, воля де й неволя,
Ними значимо, людина або звір.
Стрільно з луків линуть
на роздолля
Оптом — вірші,
а осібно — вірш.

Віршам бути і на Місяці, й на Марсі.
На Землі вони голублять Еверест.
Окремішні вірші не біжать у маси.
Понад владцями вони,
вони — протест.
Розбитий глек
У серці така розпука,
Така інтимна печаль,
Що лишень сонце —
ясна опука —
Здається кралею з краль.

Весь день минатиме пілігримом,
А ти — як на вежі сторожовій,
Вночі попрощаєшся мовчки з Кримом,
Бо навіть Місяць — суперник твій.

Сюди нагряне бридке приблуддя,
В якого і лестощі з матюків.
Подумать страшно:
вона тут буде
У центрі півострова й материків.

На неї поваляться залицяння,
А я десь в маленькому скверику Сум
Так гірко спокутую за лицарство,
Коли все джентльменство пішло на глум.
Щаслива пригода
Я дивлюсь на оболоки:
небо
Корольова і Кондратюка.
Подрузі телефоную:
— Гейбо
Мріями високих зір черкать.

Киньмо камінь в річку —
хай круги
Досягають хоч якогось пруга.
Штиль настане там, де вже боги
Скажуть:
— Ти знайшов нарешті друга.
Бризка дощ — зволожена округа.

І раїни, й клени — всі промокли,
А самітникявір змерз та зблід.
Дві берези, як оті біноклі,
Бач, шукають в небі інший світ.
Легко й ми змокріли: так і треба,
Бо в коханні всяк пригод шука.
Хай краплинами нас пестить небо
Корольова і Кондратюка.

Редактура осені
Ту осінь я розкреслив на ескізи,
На ватмані штрихами записав;
І зрозумів: без потрясінь і кризи
Не вималюю власну душу сам.

Бо ліс грибами пах — туди
ходили люди,
Дивились сосни у небес трюмо.
Ескізи переходили в етюди,
Жорстоко правлячи моє письмо.

Діброви також тихо підгоряли:
Згорнувши листя в образи лекал;
Та нелині, як вічні підгоряни,
Незрушно чатували вже на шквал.

Корегувала осінь мій живопис,
Картинна її магія була;
Як листя, відкидала кожен опус,
Проте кожніську фарбу берегла.

І вже не помічалися ескізи,
І вже губився швидко всякий штрих.
Поспішний брак у творчість не пролізе,
А бавитися у мистецтво — гріх.

Та осінь взорувала і повчала,
А небом ключ проносився навспак.
Мов на екрані, дивовиж ячала —
І був то високохудожній знак.
На ювілей Івана Кавалерідзе,
геніального земляка
Ох, ці розмови про кави та візи,
І ще про вірменський коньяк…
А я спогадаю Кавалерідзе,
Бо ж ювілей його, якнеяк.

Він виплекав в бронзі епохи й епохи.
Він дев’ять віків зачинив у бетон.
Не помилюся я анітрохи,
Крикнувши:
— Ось золотий батон!..

Але ж довкола чомусь мовчання,
З чорної заздрості острови.
Із Прометеєм і богом змів час він,
Його всі колеги — нижче трави.

Тепер скульптури ідуть, мов кіна,
І кам’яніє скульптурно кіно.
Слава довічна і неодмінна
Давно перейшла в пригощальне вино.

Уже дочекались в Європи безвіззя,
Де вчився колись мій великий земляк.
Простує століттями Кавалерідзе
Мистецтвом вічним, мов кава й коньяк.

Прогроззя
Травень — старт постійної грози,
А її фінал — у падолисті.
Весноосінь — грізні терези
Понад літом, котре все в колисці.

Літо — воно, знаєте, дитя,
Пестять його райдуги та грози.
Всенький рік до форми не дотяг,
Сестри в нього — рози й туберози.

Літо з півнадій і півщедрот,
Все наливки грають в нім і муси.
Літо, згодьтеся, — ще півнарод,
Котрий стати нацією мусить.

І гроза йому не тільки старт,
Але й поклик до трудних
дистанцій, —
Бо проходити у грозах гарт,
Біжучи, як потяги, до станцій.
Знати: подорожній в тебе — грім,
Осінь — не твоя вже передишка.
Літо — це, вважайте, псевдонім,
Під яким виходить гарна книжка.

Осінь буде в танцях…
Па та твіст,
Павутин рідке простоволосся…
Чи ж уявить потім падолист
Старт цього травневого прогроззя?
Про псевдоніми
Коли еллани блакитніють1
І переходять бургардти у клени2, —
Це значить: владці не на благо діють,
Світ сповнюється кольором
черленим.

Як метафізик — в будьякій ідеї
Вбачати хочу поступи пророка,
Який крізь ваші пройде пропілеї,
Хоч брама може бути зависока.

Відгородились ситі чинодрали,
Живуть благопристойно,
як в легенді;
Їм що, коли розігруються драми,
Які перейдуть в безуми трагедій.

Життя — театр.
Всі лицедії.
Себто
Ти голосистий, та живи рахманно;
Хоч знаєм: в кого вимушене псевдо,
Того життя не пестило гуманно.
Відчуття меншовартості
Дискримінації, стереотипи
Такі надовкіл завелись,
Що вже повії, стерви й ксантипи
Дивляться гордо лишень увись.

Дискриміновано чесність і
мудрість,
Що й відсахнулись самі мудреці.
Орли поховались за хмар
каламутність.
Авжеж, хай буде синиця в руці.

На ритмах гучних побутують шансони.
Сюжети в театрах — усе прим
інтим.
Співають щось персональні
персони —
Речитативи? Ні, примітив.

І чорне, й червоне закінчують сіро.
Трибуни тремтять від сиропу промов.
Стаєш солідарним вже навіть зі звіром,
Який, мабуть, близько, та все ще примовк.
Бузок
Царство лілових свіч —
То як теплу провістки,
І не потрібен спіч,
Аби про все повісти.

Колір говорить сам
Про себе і силу безу,
Бо віддає небесам
Юний травневий безум.

І своє щастя хистке,
І свої перші кроки.
Серце моє палке
Чує вже грому рокіт.

Небо замаяло бежем.
Промінь гука в рань траву.
Дякую тобі, безе,
За це молоде рандеву.

Глухівське
Неширока річка Клевень
Упадає в Сейм;
У пониззі пахне ревень,
Тишу хтось пасе.

Бо вона довкіл загусла,
Вбивши вітровій.
Перламутрять роси бусла
По траві живій.

Звіддалік розсяяв Глухів
(Соборовість бань),
Сонця полиски округлі
Рвуться спозарань.

Це земля трудних історій:
Розум на крові.
Тут кувалась воля в горі,
І при булаві.

Тут здригалося міжчасся
І гули часи.
Тут восходило нещастя
В околі краси.

Тут зродилася єдина
Понад сміхнаїв
Непоборна Україна
Зпоміж окраїн…

Чуття реальності
У нас анексовано Крим —
У ворога ажіотаж.
Імперія стерла грим,
Але залишивсь макіяж.

За ангела видає
Себе ця азійська свиня.
Аж смородом віддає
Щоденна її стряпня.

Ще є і в Європі, на жаль,
Такі, що клюють на блешню.
Та ж в кулях, крові і ножах
Побачать її меню.

Засипле рудою Берлін.
Здригнеться в смертях Париж.
Підводьтеся швидше з колін,
Адже ви — останній рубіж.

Якщо подолають нас,
Падете одразу і ви.
Постане предивний Парнас,
Де музи всі без голови.
І буде загальний Донбас,
Де кров’ю залиті й рови.
Звична риторика
Чом забули лярви й франти
Зарис твій, недавня еро,
Як гуляли сикофанти,
А порядні мали зеро?

Чом змовкали горлопани,
Як судили ницо Стуса?
Пали долі, гори планів,
А ніхто ж і не здригнувся…

Чом, коли вогонь в Донбасі
І народ в смертях та ранах,
Фантомаси і Джульбарси
Розігрались на екранах?

Риторичні запитання.
Відповіді — за порталом.
Сік та Стікс
Березовий сік стіка;
Бірюзовий Стікс втіка,
Взявши його за вантаж
Цінний, яко підземний вояж.

Добрий сік — то що кров дерев,
Річка Стікс з недосяжних мев.
Сік той вабить людей чи ворон,
А по Стіксу лине Харон,
Перевозить померлих душі,
Зовсім білі, яко бриндуші.

Та бриндуші — всетаки квіти,
А ті душі — чиїсь заповіти.
Заповіти — то сокровенне.
Хто ж це душу забрав у мене?
Не забрав…
Забере її скін,
Переллє у березовий сік,
І перейде вона в голубінь,
Котру буде провозити Стікс.
Власне, буде возити Харон.
Але хто тут у кого патрон?

Суєта суєт
І новий канон,
І новітній чин,
Й традиційно — трон…
— Власне, Ви об чім?

— Ось про що скажу:
Час такий настав —
Люди бережуть
Лиш нестрим до слав.

Юнки до гроша
Рвійно потяглись.
Чи свята душа,
Як було колись?

Чи любов до книг
Все перемага?
Вже панує сміх,
Де не до сміхa.

Хає “Отченаш”
Не вепс, не мордвин,
А таки ж бо наш
Скурвий син.
Докавказький вектор
І кручі Трипілля, й міжгір’я Дар’яла
Моїми поєднані темами.
Це вектори руху злого диявола,
А чи хитруватого демона?

У серці поривність така до Кавказу,
Яку я не можу приспати.
Нехай і не був я там жодного разу,
Та скелі тих місць — що газетні шпальти,

З яких я епоху прочитую
В новітній перегук народів.
Не треба неправди мені нарочитої,
Я правду вбачаю в свободі.

Я мов прилітен туди,
ось хатини,
Які іменуються лагідно — саклі.
Це ж тут воювали колись осетини,
Що вольності духом так вельми просяклі.

О Дніпре ревучий!
Вируючий Тереку!
Якщо я дослухуюсь ваші профундо,
То вже не впаду я ніколи в істерику,
Й мене не підкуплять ніякі
профури.

В нас символи — стрічі,
як в драмі тій яви,
Бо вкотре збагнули: нам жити окремо.
Таке розуміє потроху й диявол,
Яке усвідомив вже демон.
Строкаті жнива
Гіркі випробування долі:
З твердих пшениць — м’який
помел.
А скільки ще колосся долі
Лежить, мов решка чи орел,
Бо щось та пропада на полі,
На цьому вічному роздоллі.

Та найстрашніше чорне жниво,
Коли постріляні лежать,
Як та отава, що хапливо
Враз перейшла у сіножать.
А поруч коні десь іржать…

І всетаки доцільний рух
За рухом рідної планети,
Бо не плямують виднокруг
Бонзоподібні трафарети.
І мовчки хліб жують естети…
Про суть зерна
Не всякий зна.
Майже публіцистична мозаїка
Всепланетний корогоде,
Ти, мабуть, їйправо, з міфів;
Чи й розкаже Геродот те,
Що складає славу скіфів?

Пам’ять кличе до екрана
Бойовища зі століть тих:
Перемоги та… Нірвана!..
Виростає лиш столітник
Стати ліками на ранах.

Кров на нашинських соборах
І отам, де караїми.
Аж гудуть самопобори:
Боряться свої з своїми,
Носять хабарі й побори.

А на офісах мурали
Пензля профі і базарних.
Ми дивились, завмирали,
Проклинаючи бездарність.
Чом настали дні безкарні?

Як достукатись серцями
Нам до кожного Івана,
Щоб збагнув він: за свинцями
Вже підкочує Нірвана?
Атрофічна буде рана.
Аж од міфів
Та до скіфів,
До сьогоднішніх огріхів.
Обіч резиґнації
Вкорочуються місяці і тижні,
Чимдуж літа мої у вирій підганяють.
Тож дні тепер строкаті й
незатишні,
Як плями, що ніколи не линяють.

Вчекаюся: а може, зливи грянуть
І виперуть дивніші нечистоти.
Надійде осінь — листя обагрянить,
Як папороті цвіт,
запалить віри ґнотик.

Йому ще довго доведеться тліти,
Єднаючи суспільності і пущі.
І спалахнеш від нього ти на тлі тих,
Яких полишило життя
скороминуще.

Осібно розмірковую про вічність,
Де вкупі — семафори й метеори…
Ми вирвемось вовками із
провінцій
Крізь прапорці червоні — на простори!..
Веснолітнє помежів’я 2017го
Травень збіг холодними ночами,
Вкоротивши явно простір червня.
Пошепки сузір’я повінчались,
Та була в них аура плачевна.

Сипав сирний сніг Молочний Шлях.
Ніч од Місяця здавалась
заширока.
Кущ малини в білості зачах,
А озера згусли, як молoка.

Нібито воно й не біла ніч,
Бо широти наші невисокі,
Та зоря горнулася до пліч,
Наче той билинний невідьсокіл;

І гукала вже мене до Бога,
І земля потроху віддалялась.
Та було злетіти неспромога:
Переходив тихий світ на галас.

————————————
1 Натяк на Василя ЕлланаБлакитного.
2 Натяк на Освальда Бургардта (Юрія Клена).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment