«Мій дух із тобою, волинський куточок!»

Г. ТВАРДОВСЬКА,
співробітник літературно-меморіального музею Лесі Українки, м. Новоград-Волинський
Минуле Новограда-Волинського тісно пов’язане з ім’ям Олени Пчілки. Саме сюди, на місце служби чоловіка Петра Косача, вона приїхала влітку 1868 року.
“Вся ця країна, а особливо той куточок — Звягельщина, просто чарували мене, — ділиться враженнями. — Властиво про Волинь мала я перед приїздом туди не дуже то виразне уявлення. Часто спадав мені на думку ходячий вираз, що Волинь — це край тяжко ополячений, що вже до значної міри втратив свою українську подобу. Але з першого ознайомлення із Звягельщиною виявилась для мене глибока властивість її: мова волиняків здалась мені розкішною, чарівною. Дещо й інше з волинського побуту живило те моє захоплення етнографа. Між іншим — вишивки. Це був для мене непочатий край!”
З перших днів вона поринає в етнографічну діяльність. “Ще в гурті брата Михайла я захопилась етнографією, — розповідає. — Цей нахил до записів етнографічних я привезла з собою у Звягель. Та який багатий грунт я знайшла на Волині!”
За словами її наймолодшої дочки Ізидори, Олена Пчілка — псевдонім, який мама взяла собі, як була ще юна. Тоді молоде подружжя (їхні батьки) жили в Звягелі на Волині, там часом Ольгу звуть Оленою, а що мама дуже захопилася збиранням етнографічного матеріалу (вишивки, тканини), то батько їхній казав, що вона як тая пчілка працює.
Результатом її багаторічної праці став збірник “Украинский орнамент / Собрала и привела в систему Ольга П. Косачева” (1876). “Зразки вишиванок українських давно звернули на себе увагу й людей учених, — пише Олена Пчілка, — бо й на таких зразках народного мистецтва, як зразки всякого оздоблення одежі, то-що, можна бачити зв’язок мистецтва одного народу з іншим, з його освітою й творчістю; а це становить цілу історію освітніх зв’язків, — та показує при тім і особливості, властиві окремому народові в його мистецтві”.
Крім орнаментів її увагу привертав звягельський фольклор. Часто в неї бували лірники. Приходила місцева бабуся Коржинська — “ходячий великий збірник усяких народних переказів”. У збірці “Думки-мережанки” (1886) є розділ “З народніх уст”, де поміщені перекази цієї бабусі. Познайомилася з видатним етнографом Михайлом Лободовським. “[Він] вчителював у простій школі, — розповідає вона. — У той час, як я з ним познайомилася, він мав уже дуже багато записів з уст народніх: пісень, казок, окремих виразів і слів для словника. Його збірками і я зацікавилася. Матеріал його був прекрасний, оригінальний. Після вчителювання він вступив на посаду волосного писаря й завжди дотримував певного інкогніто в нашому знайомстві: з’являвся він завжди ніби до мого чоловіка у справах і лише потім бачилася з ним я”.
Для запису фольклорних матеріалів Олена Пчілка їздила в навколишні села. У Жабориці почула пісню “Без тебе, Олесю”, точніше — лише першу строфу. “Одна жаборицька дівчинка (мати звала її Катеринкою, а більше я нічого не знаю про неї) співала, ходячи з нами по лісі, пісеньку на такі слова: “Без тебе, Олесю, пшеницю возити, без тебе, голубонько тяжко в світі жити! Як день, так ніч, то рве душу, я до тебе прийти мушу, хоча й не раненько, Олесю, серденько!” — згадує Ольга Петрівна. — Більше слів Катеринка не співала, тільки цю строфу. Слова мені сподобались, але пісенька була в такому змісті — дуже вже коротка, та й мелодія її швидка — наче рубана — здалась мені не підхожою до слів смутних…”
Коли О. Косач уперше заспівала цю строфу Миколі Лисенку, він попросив її “добути слів далі”. Але продовження пісні вона не знала.
“Через який час Микола Віталійович прислав листа, що він конечне потребує слів тієї пісні, — знаходимо у її спогадах. — Треба знати, що він якраз під той час почав розходитися з своєю першою дружиною Ольгою Олександрівною (себто Олесею); жив у Києві, а туди переїхала й почала вчитися музики далі одна чернігівська панночка Ольга Антонівна Липська, гарна й дуже інтересна дівчина, пізніш — друга мила Миколи Віталійовича. Всім було видно, до чого діло йдеться, і коли знов одержала від нього листа, щоб таки прислати далі слова пісні — “Олеся”, а слів тих не було, то якась шидерна сила призвела мене на пісенний жарт: натякаючи на ті обставини, що дружина Миколи Лисенка жила в Петербурзі, а в Києві пробувала така мила прихильниця, я послала йому кінець пісні з такими словами: “Міркуй, серце, міркуй, любко, та до мене прибудь хутко, бо буде пізненько, Олесю, серденько!” — Так воно й вийшло відносно першої дружини.
Коли я послала зложений мною кінець, то мені стало страшно, що він образиться на мене за той жарт… Думала, попавши колись у Київ, пояснити свою вигадку; але незабаром одержала від нього новий збірник пісень, а в йому — пісню “Олеся”, зо всіма словами, що я додала… Зоставалося тільки мовчати!.. Не дивуюся, що Микола Віталійович не пізнав підробки: доданий 2-й куплет — “Без тебе, Олесю, буйний вітер віє, і т. ін.”, та й 3-й — “Жили ж ми з тобою, як голубів пара, тепер розійшлися, як чорная хмара” — в народному дусі. Але ж кінець — “Міркуй, любко, та до мене прибудь хутко”, — дурний і не відповідав початкові пісні. Ну, так вийшло!”
Олена Пчілка боялася розчарувати шанувальників пісні. “Думаю я, що той, хто співав залюбки “Олесю”, яко народну пісню, охолоне до неї, довідавшись про її походіння (від мене), та дарма! — Розмірковує вона. — Де грань, різка грань між народним і не народним? Коли мені пощастило так добре підійти під народний український стиль, то се властива мені здатність, не припадкова, а поріднена з моєю близькою знайомістю з народними піснями”.
У Жаборицю возила своїх дітей, аби вони проймалися українським духом і не відвикали від рідної мови. “…В дітей мені хотілося перелити душу й думки, — писала О. Огоновському. — Не знаю, чи стали б Леся і Михайло українськими літераторами, коли б не я? Власне, я “наважила”, і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, — щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною, та посеред волинського люду сприяло тому”.
Щоб поширити українське слово серед звягельців, вона організовує громадську бібліотеку винятково з українських книг.
1879 року “порвалася” її “дружба зі Звягелем”. Сім’я Косачів переїжджає до Луцька, куди за спеціальним наказом переводять Петра Антоновича на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників.
1928 року Олена Пчілка, перебуваючи в науковому відрядженні, востаннє відвідала Новоград-Волинський. Приїхала з донькою Ольгою, внуками Михайлом Кривинюком та Ольгою Борисовою, маляркою Вірою Волянською (онука Михайла Комарова). Зі спогадів Р. Я. Герасимчука про зустріч з Оленою Пчілкою: “У будинку, в якому тепер міститься музей-бібліотека Лесі Українки, мені пощастило проживати з 1924 до 1936 року. В час мого проживання в 1928 році в червні місяці з’явилась до нас старенька жінка з двома юнаками — хлопчиком і дівчинкою, очевидно внуками, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до нас 2-3 дні і, як вона висловилась, відпочити по парі годин. Прохання її задоволене було нами з приємністю. В часи перебування у нас за чашкою чаю в розмові вона сказала: з приїздом у Новоград-Волинський вперше ми оселились в будинку поміщика Уварова, квартира в цьому будинку була простора і для нас дорога. От я за власним смаком обрала будинок, що належав міщанину Окружко над річкою Случ, куди ми переселилися. З вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений парк поміщика Мєзенцева”. З якою теплотою вона згадує звягельський період у “Волинських спогадах”:
Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!
Ми з вами так довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Одинадцять років життя Олени Пчілки у Звягелі були яскравою сторінкою її життя і, разом з тим, не минули безслідно для нашого краю. Тут вона розпочала свої наукові фольклорно-етнографічні дослідження, які прославили Звягельщину як край неповторних вишивок та самобутніх пісень. Зробила перші кроки до зближення інтелігенції й народу. Своєю громадською діяльністю формувала національну свідомість звягельців. Не менш важливо, що тут народилися її старші діти Михайло, Леся та Ольга, які все життя працювали на благо України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment