«Нас не поставиш на коліна!»

До 100-річчя з дня народження Володимира Булаєнка

8 червня 2018 року минуло 100 років з дня народження українського поета-воїна Володимира Булаєнка, який був воїном у повному розумінні цього слова, бо і зі зброєю в руках, і словом на папері боровся за рідну землю. Хоча його вірші зазвучали на повний голос уже після війни, вони продовжували кликати до боротьби і стали могутнім поштовхом до розвою творчості поетів-шістдесятників, залишили яскравий слід в українській літературі. Тож сьогодні, у ці ювілейні дні Поета, ми згадуємо його військовий і поетичний под­виг і долучаємо його могутній голос до боротьби за незалежність України уже в наші дні…
Його життя було коротким. Володимир Булаєнко народився 8 червня 1918 року в селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області у бідній селянській родині. Виростав напівсиротою, бо, зранений осколками на Першій світовій війні, батько невдовзі помер. Після десятирічки навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. 1941 року з третього курсу добровольцем пішов на фронт. Потім було оточення, полон, втеча з полону. Переховувався в рідному селі. А коли Сорокодуби були визволені, знову пішов на фронт. 19 серпня 1944 року молодший лейтенант Володимир Дмитрович Булаєнко загинув смертю хоробрих у латвійському місті Баускас.
Перша книга поета “Володимир Булаєнко. Поезії (1941—1944 рр.)” побачила світ у видавництві “Молодь” 1958 року з передмовою Ліни Костенко. 1974 року, після багатьох років замовчування і вилучення з літературного процесу (тут наш навічно молодий поет повністю повторив долю поетів-шістдесятників), перевидав книгу Булаєнка (знову у “Молоді”) Володимир Забаштанський. А через 20 років Микола Федунець упорядкував і видав третє видання поезій Володимира Булаєнка. Ця книга під назвою “Поки серце в нас живе” вийшла 1992 року в тому ж видавництві. Там були вміщені вірші поета і спогади про нього.
Сьогодні, публікуючи добірку віршів Володимира Булаєнка, візьмемо з цієї третьої книжечки уривки зі спогадів його рідного брата Віктора Крачковського, аби нагадати, яким був наш Поет, яким був його шлях до українського слова і до безсмертя у ньому…

Віктор КРАЧКОВСЬКИЙ
Живи, Володю!

***
Жили ми — бодай не згадувати. Взимку вода в хаті замерзала, топити нема чим, їсти нічого. Про одяг і взуття уже мовчу… Що ж іще написати про брата мого Володю? Що він був добрий? Талановитий? Що не терпів несправедливості? Що ненавидів підлих людей?
Це підтвердить кожний, хто знав Володю Булаєнка.
…Любив Володя з літніми людьми гомоніти. Допитливі були сільські діди. А скільки цікавого знали про життя! Приїде Володя на канікули — до клубу квапиться, в якому колись церква була. Знає: там дядьки й діди сільські збиратимуться недільного вечора. Там Володя записував давні пісні, легенди, казки, примовки усякі. Чимало пісень та переказів записав Володя й від мами…

Полон
Під Ростовом Володя потрапив в оточення. Там творилося щось неймовірне: горіла земля, броня, люди. В одному з боїв Володя був поранений і потрапив у полон. Коли опритомнів, побачив зелені мундири, почув чужу мову. Страшніше годі й придумати. І потяглися на захід курні шляхи, довгі дні полону. Голодні, змучені вкрай, прийшли вони надвечір у якусь станицю. Володя вирішив будь-що утікати. Вночі вдарила гроза, сипонула злива. І Володя, зібравши останні сили, падаючи, встаючи і знову падаючи, таки вирвався з цього пекла…

***
Добрався мій брат до села наприкінці жовтня. Мати не впізнала його. “Бачу, стоїть якийсь дід, чорний, худий, зарослий, обірваний… А він: “Мамо, ось я!” — “Господи, сину мій дорогий!” Жінки, які були очевидцями зустрічі, стоять і плачуть.
Ось тут, у Сорокодубах, при “міднім світлі каганця” народжувалися його вір­ші…
Я бачив, Володю, як ти важко переживав своє становище. Як вночі болісні думки не давали тобі спати. Ти страждав од того, що борг свій перед Батьківщиною не виконав до кінця. Хоч яка в тім вина твоя? Хіба не спіткала така доля десятки тисяч людей?
…Я не раз думав про ті неймовірно важкі, але й радісні для мене і матері дні, коли Володя втік з полону і дістався додому. Невеличка творча спадщина залишилася після нього, але могло і її не бути, якби доля не повела його по нашій сплюндрованій великомучениці-землі, якби не побачив на власні очі горе людське, сльози і плач народу.
…Пам’ятаю, пам’ятаю, як писалися ці вистраждані кожною клітиною твого серця вірші!
За весь час я ні разу не бачив, щоб ти, Володю, спав спокійно, глибоким сном. Сни твої були нетривкими. По кілька разів за ніч схоплювався з постелі, швидко щось писав, ходив по холодній кімнаті, довго дивився в темінь вікна, на Случ…

***
Восени 1943-го одного якогось вечора зайшов у наше село солдат німецької армії, розмовляв по-російському і, як з’ясувалося, тікав з фронту додому. Не знаю, хто він був за національністю і яким чином потрапив саме до нас. Гадаю тепер: його направив у нашу оселю той, хто був певен, що Володя допоможе втікачеві. Більше доби пробув він з нами, дві ночі ночував. Зачинився Володя з ним у кімнаті, весь час вони про щось розмовляли.
А коли уже йшов від нас, дуже дякував нашій матері. Сказав:
— Матка, який у вас хороший син Володя.
А мама йому:
— Дай Боже тобі, сину, свою маму побачити.
Хлопчина аж заплакав.

Мама
Востаннє наша мати бачила Володю у селі Копичинці, що на Тернопільщині (після повторної мобілізації, уже після визволення Сорокодубів. — В. Г.). Вийшла з дому ранньої весни, у квітні, легенько зодягнена, боса. Спершу було тепло, а потім пішли дощі, сніг. Дісталася до Копичинець і таки зустріла сина.
— Мамо, рідна, нащо ти так себе мучиш? — спитав Володя.
— Щоб тебе ще раз побачити, Володю, сину мій!
Переночувала, вранці Володя і каже:
— Мені ти нічим не допоможеш. Треба йти тобі додому, бо заберуть Віктора в армію, а ти з ним не попрощаєшся…
Повернулася мама додому застуджена, схудла, аж почорніла, але в молитвах своїх дякувала Богу, що дав їй сили для мандрів, що побачила Володю.

Похоронка
Минав серпень, здавали хліб державі, тож я і працював на тій роботі — возив підводою зерно у Красилів, на елеватор… З колгоспу якось дійшов додому. Ще в дворі почув пронизливий мамин зойк. Убіг до хати.
— Мамо, що таке?..
І побачив страшну картину: мама б’ється головою об стіл, а очі, очі… не можу їх забути. Який біль, яка мука в тих материнських очах!..
— Ой сину! Ой, нема Володі! Ой, нема нашого сонця!!!
І мені світ померк в очах, і я кудись провалився…
…Восени 30 листопада 1944 року мене призвали в армію, хоч і не мав ще пов­них сімнадцяти. Залишив маму саму, але всякчас мовби бачив її перед собою: сидить, голова схилена на груди, очі заплющені. Хитається, повторює одні і ті ж слова:
— Ах, війна, війна, що ж ти наробила!..

Останні хвилини
Ось що пише маршал І. Х. Баграмян у своїй книзі “Так ми йшли до Перемоги”: “Під кінець третього дня боїв генерал Крейзер доповів мені про те, що полонені повідомляють про концентрацію південніше Риги в районі Бауски нової танкової дивізії, невстановленої нумерації, і начебто підготовку в цьому районі наступу. Протягом 19 серпня атаки ворога були успішно відбиті на всіх напрямках, проте стрілецькі частини не змогли б так довго стримувати шалений натиск великих танкових сил, якби не блискучі дії артилерії. Танків було так багато, що зупинити і знищити їх можна було лише спільними зусиллями піхоти, танків і артилерії.
19 серпня немало броньованих громадин підпалили і піхотинці…” Ось тут, на цьому ратному полі 19 серпня 1944 року і загинув Володя…

***
Цими словами закінчуються спогади Віктора Крачковського. Але не закінчується життя Поета — героїчне, трагічне, вічне! Сьогодні йому виповнюється лише 100…

Матеріали підготував до друку Валерій Герасимчук.
Реставрацію давньої фотографії Володимира Булаєнка і художнє оформлення ювілейного видання його творів здійснила художниця і поетеса Катерина Міщук.

Володимир БУЛАЄНКО
Поезії
***
Руді вітрила підняла, пливе
Зловіща ніч на Україну.
Та, поки серце в нас живе, —
Нас не поставиш на коліна.
Безумна мати коси рве,
Зове повішеного сина.
Та, поки серце в нас живе, —
Нас не поставиш на коліна.
Колись історія назве
Наш час — народженням людини,
Бо, поки серце в нас живе, —
Нас не поставиш на коліна.
1.ХІІ. 1942 р.
***
В полях запилені світанки
Волочать перебиті крила.
Сумують верби-подолянки,
Зелені руки опустили.
Ніч синьою полою вкрила
Оселі мирні понад яром.
А там, де маячать могили,
Під лісом осінь варить чари.
Ой, десь повісили, десь вбили,
Десь небо розп’яли над полем.
…А ви, пілати, руки вмили,
Чужих покликали до столу.
Гей, вдарять дзвони ще на сполох:
— До віча судного, міщани!
І Сонце ніч сліпу проколе,
Як шлюху, мстивими мечами.
1.І.1942 р.
***
Вночі клубочаться примари
Кошмарних витворів війни.
А я піду під обрій карий,
В суворе царство тишини.
Де вечір зоряні балади
Несе на синьому крилі,
Як остракіруваний владар,
Один, як демон, на землі
Просиджу марно довгі роки,
Але нікому не продамсь.
Із палицею пілігрима
Оновлений Сковорода.
11.І.1942 р.
***
Журавлі пролітали над полем
І кидали свій плач на шипшини.
Не забуду ніколи, ніколи,
Як ішла до села дитина.
Ми зустріли її при долині
І взяли на тачанку з собою.
Ми співали пісень сиротині,
Ідучи до нерівного бою.
Ми хлопчину з собою возили,
Розважали у вільну хвилину…
Кулі нас у боях косили,
Але ми берегли хлопчину.
Йшли в атаку ми в чистім полі,
Ми гранати, він — шапку кинув.
…Не забуду ніколи, ніколи,
Як умерла солдатом дитина.
17.ХІ.1942 р.
***
Неоспівана, сіроокая,
Через гори і сині ліси
Принеси мені в серці спокою
І любов на уста принеси.
Недосяжна, ночами омріяна,
У теплушках, в бою, на часах,
Принеси мені небо під віями
І осінню печаль в косах.
Нерозпізнана, нерозгадана,
Принеси мені тишини
І любов мою не розкрадену
По розбитих дорогах війни.
18.ХІ.1942 р.
***
Коли подаленіє шум,
Роздягнеться з шинелі воїн,
Вночі сльозою орошу
Покинуту гармату в полі.
За колесо її візьму,
Із полину на шлях покличу,
Згадаю огненну зиму,
Мою подругу бунтівничу.
Тоді з посьолка запрошу
Товаришів до себе в хату,
І заспіваєм про гармату,
Коли подаленіє шум.
7.ХІІ.1942 р.
***
Моя любов була такою,
Як літній вечір у степу,
Як плач дитини в ніч сліпу,
Як тихі дзвони над рікою.
Моя любов була такою,
Як гнівні рокоти бандур,
Як сум поета після бур
За бунтівничою порою.
Моя любов була такою,
Як синій ранок на путях,
Як повість про своє життя
Моєї матері старої.
16.ХІІ.1942 р.
***
Сніги, сніги… Коло загати
Затерплі руки гріє вітер.
І ніч, мов до колиски мати,
Схилилася над чорним світом.
Сповите снігом, спить село,
Відплакало і відридалось…
Усі дороги замело.
А до серця зосталась.
1942 р.
***
Скорились ріки і затихли.
Десь вітер блеїть, як вівця.
А над полями ходить лихо,
Заходить в села і серця.
Прийде весна, розкуті води
Ударять гнівом в береги,
Як поневолені народи,
Коли сп’яніють вороги.
1942 р.
***
Ми зустрілись якось випадково,
Ти ішла з батіжком у руках.
Там дорога лягла, як підкова,
Обірвавшись з крутого горбка.
Не забуду, як ти тріпнула
Колосками запилених вій.
З того дня попід стріхами вулиць
Ходить тінню неспокій мій.
Я не знаю, можливо, так треба:
Станеш матір’ю ти, а я
Під чужим і холодним небом
Загублю своє серце в боях.
ХІ.1943 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment