Ще одне десятиліття гойдання на хвилях малоросійства

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, професор

31 травня 2018 року Президент України Петро Порошенко в Івано-Франківську заявив, що не погодився з вимогою української інтелігенції оголосити 2018 рік роком української мови в Україні. Мовляв, за рік важко досягнути якихось поважних успіхів. Натомість пан Президент накреслює розраховані на десять років “невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України”. Що на більший термін розтягнена програма, то менше шансів побачити її виконаною. Після ухвалення закону “Про мови в Українській РСР” 1989 року таких програм було кілька. У лютому 1991 року ухвалювали програму також розраховану на десятиліття, 1997-го — на сім років. Були й инші програми, але жодної з них не виконано. Добрих заходів накреслено чимало. Насамперед ст.10 Конституції України, згідно з якою “державною мовою в Україні є українська мова”. Ухвала Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року, де читаємо: “Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в инших публічних сферах суспільного життя… Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова”.
На жаль, Положень Конституції України та Ухвали Конституційного Суду майже ніхто не дотримується. Зате вже кілька років виконували вказівки горезвісного “закону” Ківалова-Колесніченка. Міськими головами Півдня та Сходу України є або національно байдужі, або національно ворожі особи. Більшість керівного складу у війську російськомовна. У більшості вишів України викладання, виховання, спілкування відбувається російською мовою. Помайданна влада кілька років на всіх перехрестях пропагувала підкинуте з Кремля гасло “Єдина країна — Единая страна”, яке закликало до утвердження двомовности на всій території України. В Адміністрації Президента сиділи різні російськомовні ложкіни й тарєлкіни. В етері й на телеекранах працюють люди або російськомовні (хоч їхня російська мова досить далека від справжньої російської), або українськомовні з лексичними, граматичними, акцентуаційними помилками, поширюючи мовні невправності на цілу Україну.
Мали рацію видатні діячі української науки й культури, пропонуючи оголосити саме один (2018-й) рік роком української мови. За цей рік можна було примусити всіх чиновників та урядовців виконувати те, що записано в Конституції України та в Ухвалі Конституційного Суду. А після того поглиблювати й укорінювати статус української мови як державної. Роз’яснювати населенню фальшивість гасла про поліетнічність України, оскільки на більшій частині нашої території є лише один корінний народ — українці, а в Криму ще кримські татари й майже винищені кримчаки й караїми.
Нація — це народ з власними етнічними землями. Представники инших народів не мають в Україні власних етнічних земель, натомість мають історичні батьківщини, тож і не можуть претендувати на державний статус своїх мов в Україні.
Коли не взятися відразу до виконання вже накреслених завдань, а розтягти це на десять років, то нас і далі російсь­комовні письменники та їхні українські підспівувачі переконуватимуть у тому, що двомовність в Україні — її багатство. Різні Потапи, Дорни, Могилевські й инші “наставники” калічитимуть українських дітей чужою мовою. На телеекранах показуватимуть територіяльно українські фільми російською мовою. Міністр внутрішніх справ і далі публічно користуватиметься мовою країни-агресора. Цікаво, чи хоч в одній країні світу (крім хіба Білоруси) можливе таке неподобство? Якісь дами будуть опитувати київських дітей, якою мовою їм краще навчатися. Агресивна сусідня країна вимагатиме, щоб діти її націо­нальної меншини не вивчали української мови. У Верховній Раді ще десять років сидітиме антиукраїнський так званий опозиційний блок. Словом, ще десять років триватиме стан малоросійства, про яке Євген Маланюк писав, що це “наша історична хвороба, це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна й загальна капітуляція ще перед боєм”.
Україна має стати по-справжньому українськомовною. І не за десять років, а набагато раніше. Єдина державна мова — єдина країна!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment