Сповідь Маминій Вишні

Ярема ГОЯН,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Продовження. Поч. у ч. 22 за 2018 р.

“Я козачка твоя, Україно!”
“Я козачка твоя, Україно!” — співала на весь світ Раїса Кириченко і так назвала свою чудову книжку з подякою письменникові Анатолію Михайленку за допомогу записати сповідь про пережите і переспіване. Стоїть на весь зріст на крилі книжки диво-красуня Раїса Кириченко в маєві розкішних садів. Цвіте полтавськими узорами її білосніжна блуза, святістю першої барви небесної веселки — червоної! — виграє під сонцем намисто, як висвячений у раю хор вишеньок. Ясне ангельською святістю лице Українки піднесено-звернуте до людей і сяє пречистою любов’ю праведної дочки нації, а ласкаво піднята в божественну блакить права рука зі спрямованими в небо п’ятьма делікатно ніжними пальцями, як чудесними музичними струнами, несуть у визволений сонцем простір, де владарює свобода, її унікальний голос і думу рідної землі.
Розгортаю книжку — дорогий мені подарунок-реліквію зі “Світлиці Раїси Кириченко”, що завітав у мою оселю до дня народження, у зеніті сонячного літа, якраз у день Святих Апостолів Петра та Павла, і бачу автограф, писаний рукою полтавки Вікторії Срібної, як світелко од моєї “Сповіді перед листом”, опублікованої в газеті “Слово Просвіти”:
“Великому Українцеві і Патріоту Яремі Петровичу Гояну від земляків “княгині української пісні” Раїси Кириченко. Сердечно, з любов’ю, Господнього Благословення. Многії літа!!!”
Читаю святе просвітянське слово, слухаю пісню української княгині Раїси Кириченко, освітленої трьома орденами славної київської Княгині Ольги із давньої європейської Української Держави — Київської Русі — і вклоняюся виписаним словам учительки Вікторії Срібної, бо ці слова, як і пісні, плинуть із Сповіді Маминій Вишні.
Пісня українська вічна, як і душа народу. Пісня народна, слово народне зберегли націю. Співає душею Раїса Кириченко і гордо промовляє на весь світ: “Я козачка твоя, Україно!” Слухаю і звернуся цієї сповідальної хвилі до вже згаданої тут книжки Анатолія Пашкевича “Мамина вишня” і пісенної перлини нації, яку композитор Анатолій Пашкевич і поет Дмитро Луценко створили, а славна Раїса Кириченко виспівала-вимолила. І так рідною трійцею зійшлися свято біля Маминої Вишні, що материнською любов’ю обійняла їх, як Мама пригортає своїх дітей, — композитор Анатолій Пашкевич і співачка Раїса Кириченко стали першими лауреатами заснованої літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка “Осіннє золото” і засвітили у вишневому цвітінні зорю дитинства, зорю пам’яті.

Пречиста пелюстка
Книжка ця — “Мамина Вишня” — пречиста пелюстка з маминої вишні, що зросла в Україні, а з садка вишневого коло хати видно її на цілий світ.
Книжка ця — райська колиска маминої пісні, яка в Україні святилась, а з веселих вікон білої хати почув її цілий світ.
Книжка ця — жива краплина маминої любові, яка із серця впала в рідну землю України, і любов ота для її дитини велика, як ясний світ.
Любов матері — велике диво на землі, яке являється з вічності буття і не покидає дитину довіку. Вона чудотворна, як те біблейське гірчичне зерно, яке Ісус Христос у притчі, розказаній для своїх учнів, порівняв із Царством Небесним. Малесеньке те зернятко, найдрібніше з усього земного насіння, а один чоловік узяв і посіяв його на полі своїм. І коли зійде з того зерняти паросток, і виросте, і стане деревом, то віття пустить таке велике, що птаство небесне злітатиметься і кублитиметься у віттях його.
Росте древо материнської любові, росте-розростається день
за днем, літа за літами, корінням дедалі щедріше рідниться з землею і дає силу дітям, а кроною молиться до неба і дарує дітям світло. І хоч діти самі вже немолоді, а у вітті маминого древа вони маленькі, як гірчичне зернятко, бо для матерів ми завжди діти. І має те древо чарівну дивовину — воно буяє вічною зеленню, і дай, доле, щоб на ньому не зів’янув жоден листочок, бо любов материнська — як ангел-хранитель цілого роду. І навіть із сивої вічності бачить мама своїх дітей, онуків, далеких нащадків і береже їх у сяйливому древі любові.
А із сонячного материнського німба являється нам дитинство, як найкращий у світі кольоровий сон. І випливає із золотистих серпанків мамина усмішка, як веселий серпик молодого місяця, і слово ревної молитви стоїть на колінах перед образами, і сестриця-пісня на крилах високого голосу літає під білою стелею хати, і мають крилами вишивані рушники зі стін, як райські птахи, і Великодня паска, щойно вийнята з печі, сяє на маминих руках, як сонце, і вишня притулилася до вікна та заглядає в шибку кожним листочком, кожною пелюсточкою, ніби зійшла з небес, щоб на землі берегти отчу хату.
Вишня, мов душа, світить коло української хати.
Вишня — берегиня святого спокою родини, вона хрестить нас перед сном і на світанку, благословляє в дорогу і, ставши навшпиньки, вічно виглядає з-за верхівки даху нас у далеких полях, і обнімає гнучким гіллям, як рідних дітей,— листочком погладить, пелюсткою білою-пребілою помилує, вишенькою обдарує.
Вишня — мати, яка стоїть під небом України, приклала руку до чола і дивиться з-під долоні на сонце, і виглядає в блакитних небесах кращої долі для своїх дітей. То не краплі роси й дощу блищать на листі, то сльози тремтять на віях — сльози радості й смутку. І не висушити їх теплим променям і голубим вітрам, і не витерти їх, бо сльоза очищає душу. То не білі пелюстки вишневого цвіту спадають на землю сніговою завією, а посивілі від тривог мамині дні, бо мати взяла усі болі родини на свій молодий цвіт. То не темно-червоні вишні поміж зеленим листом, омиті світанковою росою, виграють у веселкових барвах, а мамина радість квітне над землею у блакитно-золотавому серпанку. І весь оцей політок радості з маминого древа — цілому родові: вишеньку, як мамину пучку, дві вишеньки і три вишеньки вкупі — як пальці правої руки, складені для хрещення, п’ять вишеньок — як мамина рука, дотик якої довіку відчуватимемо на своєму чолі.
Та радість обривається, мов найкраща струна у скрипці в мить веселої гойної мелодії, і тільки щемливо-жалібний звук, поранивши серце, довго квилить над землею, поки знову не стане піснею. Настає у розповні щедрого літа сумна година, коли виходять мама за хатній поріг у вічну путь і слід їх земний світиться в небесах, а в саду білим цвітом плаче мамина вишня.
Сльоза жива — зі сльози народилася пісня і продовжує мамине життя.
Сльоза жива — зі сльози зійшло слово і береже в собі мамине життя.
Сльоза жива — зі сльози закільчилася книга “Мамина Вишня”, а в ній світить мамине життя.
…Була печальна година. Оселя поета Дмитра Луценка оплакувала свого господаря, а душа його сумно дивилася з вічної путі, згорьовано слухала слова прощань і зажурено мовчала разом з піснями, які злетілися з усієї України пом’янути свого батька.
Біліла зима, відходили Різдвяні свята, люди посвятили на Водохрещу воду і скроплювали хати, аби добрий дух беріг їх на землі, а в сонячному надвечір’ї золотилися хрести Печерської лаври, і їх благословенний знак світився в оселі, яка плакала за хрещеною душею.
Журився рояль, і не було тепер на світі такої сили, яка б змогла підняти його важку кришку та на рідних акордах дати крила пісням, і не було, здавалося, таких пісень, які могли б розрадити в годину туги.
Та ні — була одна така пісня, одна-однісінька серед своїх посестер. Вона тужливо мовчала, та її голос на тихій поминальній хвилі чули під серцем усі. Вона бриніла в слові, тремтіла в сльозі, молилася в мовчанні, вона білим інеєм і сивим сумом визирала з кожного хатнього кутка і шукала господаря, і кликала його кучерявим гіллям з усіх чотирьох сторін світу, і пильно в очі заглядала, і слухала…
Похилилася в жалобі мамина вишня в саду.
Тугою повите вічне древо української пісні.
Упав із запашної квітучої гілки один листочок, одна посивіло-біла квітка — і сиротливо заплакав вишневий цвіт.
Упав листок на землю, і земля прийняла його, як рідного сина.
Біла пелюстка сльозою засвітить на могилі, а в небосяжній кроні пісенного дерева шумітимуть хоралом пам’яті його пісні.
Заболіло під коренем у вишні, що зросла з полтавських чорноземів у батьківському саду Березової Рудки.
Закололо під серцем, затужила душа усього роду поета, що вийшов у світ з вишневої колиски. Шестеро дітей вигойдала та колиска, а над чесним і мудрим хліборобським родом схиляла в благословенні гілля вишня край хати — пісня народу.
Осиротіла мамина вишня. Не прийде вже до неї син тихим кроком по землі, а піснею прилетить у небесах під благословення білого цвіту.
Прилетить з Тарасової гори над Дніпром, де вперше прозвучала вона на Шевченковому святі.
Зупинилося втомлене серце поета і прийшло на вічний спочинок до серця милої донечки Ларочки, що лишилася жити в пам’яті мами і батька вічною студенткою:
Я жду твого повернення, як дива,
а див таких, я знаю, не бува.
Невтолимий біль утрати, ні­хто не вертається з вічної путі, та лишається багатий талант любити людей, пекуча сльоза і невтишима пісня:
Та не порадує літо
Душу мою молоду —
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.
Пісня “Мамина вишня” уже дихала в хаті, лише голосу її ще не було чути.
Запала довга пауза, як у музиці. Ніхто не наважувався взяти слово, бо всі розуміли, що після цієї паузи має статися щось дуже важливе в цій поминальній сповіді. Сиділи, мовчали, згадували кожен щось своє задушевне про господаря дому, і ніхто не зважувався порушити мовчання, бо передчуття підказувало, що в цей час, може, поет промовляє до кожного з нас, і ми слухаємо в собі його мило­звучний голос:
“Я вам скажу, що немає, певно, такого і поета, і композитора, який би не присвячував матері своїх кращих рядків, — чув я ніби з далекого сонячного ранку добру мову поета, який любив привітатися: “Доброго дня, добра людино!” — Бо мати переливала нам свою радість і свою надію в колискових піснях, бо мати благословляла нас у далеку дорогу, коли ми підростали і йшли в широкий світ, бо мати в зойках чекала наших листів з фронту, бо мати з любов’ю й сльозами зустрічала мене тоді, коли я, поранений, повертався з госпіталю додому в своє рідне село Березову Рудку, що на Полтавщині.
Я присвятив матері чимало пісень, а між ними одного щасливого дня народилася “Мамина вишня”.
Пригадав я своє рідне село, свою хату, садок і там, у саду, мамину вишню. Звідтіль я йшов у широкий світ. Біля воріт вишня проводжала мене пахучим цвітом і плакала так, як і мати плакала, коли я виїжджав із рідного села. Вишня зустрічала мене й тоді, коли я повертався, а мами вже не було. Приїхав якось додому, був травень, одцвітала мамина вишня. Чому мамина? Бо завжди мама рвала з неї найперші вишеньки і частувала нас. Ми ту вишню так і назвали — мамина вишня… І ось я стояв, бачив, як дерево ронило на землю запашний цвіт, і білі пелюстки здалися мені слізьми, і народився в мене вірш. Але не одразу і не скоро він став піснею, бо пісня — то слова і музика. А музика, яку написав мій друг, талановитий композитор-пісняр Анатолій Пашкевич, — чудова. Сердечна музика. Думаю, про матір саме так і треба писати, співати, говорити, любити її і вічно поклонятись — усім серцем. Бо всі ми — наших матерів діти”.
Зітхнула тиша — з-за столу підвівся Анатолій Пашкевич, мовчазний і тривожний, і з журби його виростала мамина вишня, яку вони удвох з другом Дмитром Луценком посадили для України. Поет і композитор написали багато гарних пісень, які полюбили люди: і “Хата моя, біла хата”, і “Ой ти, ніченько”, і “Любисток”, і “Батькове серце”, і “Гуси летіли”. Але Анатолій Пашкевич на похороні друга згадав тільки одну — “Мамину вишню”, згадав у найтяжчу хвилю життя, коли діти хочуть, щоб їх почула мати.
Вишня росте і біля батьківської хати над тихоплинною Случчю, де виколисалася пісня Анатолія Пашкевича, і війна не змогла випалити їй душу. А в прихистку вишневого віття цвітуть під вікнами хатини червоні тюльпани, які насадила мати. І щасливо було квітам і вишні відчувати теплі мамині руки.
Анатолій Максимович піді­йшов до рояля, який тужливим мовчанням вшановував пам’ять господаря, торкнувся темної прохолодної поверхні, будив спомин із давноминулих днів:
— Тут, на цьому ось місці, ми з Дмитром Омеляновичем садили однієї ночі “Мамину вишню”, стелили їй свої українські душі, а небом їй хай буде любов наших матерів. Пісня прийнялася в цій оселі, розбудила весь великий будинок і зайшла в кожен дім, де її й не чекали такої пізньої години, тож хай вона і нині засвітить, як жива душа друга…
Натиснув на клавішу магнітофона, що сиротливо тулився на роялі,— і в хаті розквітла мамина вишня, і заплакала білим цвітом за праведною душею…
Червоно заходило сонце, відпливав у вічність ще один день життя, а завтра знову насунуть клопітні будні і в суєті житейській потьмарять світло згаслої зірки, і призабудеться все, що журилося-говорилося у поминальну годину.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment