Столиця мого дитинства

До 150-річчя «Просвіти»

Настка КОВАЛІВНА,
зв’язкова УПА, Львів

Коли прожиті літа, мов розсідлані коні, зіскакують із вечірнього пруга на зелену мураву обіч розпечених асфальтів, людина неодмінно пірнає своїми спогадами у пройдену житейську повінь. Звідти першими стають перед вицвілі очі власні кривди і болі. Оминаю їх, полишаю непроханих відвідувачів на гибель. Пірнаю у сонячні дні та житньопшеничні ниви мого дитинства і юності. Тут розкошую на польових дорогах між хлібами жовтизною сонця і синіми блаватами, червоними маками і зухвалим кукілем, яких зумисне повиставляли колосисті ниви напоказ спраглим очам сільської дітвори, юних хліборобів, що оце щойно вийшли зі села на освячення хліборобської долі, на розмову з Богом і полем. Квапимося, бо близько надвечір’я, а в сільській читальні “Просвіти” села Нова Могильниця за столами уздовж стін сидять статечні господині, чекають молільників на вечерю. Це просвітянки, союзянки частують нас, своїх дітей, аби ми мали силу й снагу до праці. Перед входом до читальні нас стрічають батькиґазди. Миємо руки й розпашілі лиця джерельною водою з поташевої керниці, витираємо об вишиті рушники, аж тепер беремо з рук поважних господарів повні горнятка води з поташні й випиваємо до дна. Столи застелені білимбілим конопляним полотном. У читальні білабіла тиша. Ось ми гостимося — і вже рівно через годину вечірнє сонце черленить вікна просвітянської оселі, а голова “Просвіти” розповідає нам про найважливіші події світу і села. Тут дякують односельцям за громадські роботи, за найкраще упорядкований двір, …, за…, за… Тепер комітет роздає нам т. зв. книжечкиметелики, ми читаємо вдома разом з батьками про кооперацію, про “Маслосоюз”, про вимоги громади й церкви до виховання дітей…
А оце щойно промотоциклювали селом німецькі зольдати — і селяни навперебій зголошують: “Буде наша Україна! Більше нема ні поляка, ні москаля! Воля прийшла! Більше ніхто нам кривди не зробить!”. Йдемо до ґміни (сільради). Там уже місцеві парубки закріплюють наспіх роздобутий наш жовтоблакитний прапор. Він у верхній частині променить жовтизною сонця, нижня блакить пливехлюпає джерельною водою, підсиненою небесами. Ми вітаємо себе: “Слава Україні! Славаа! Славаа!”. Стариня хреститься і витирає сльози, а радість бризкає з грудей… Це було! Булотаки!..
Та коли вже через тиждень німаки здерли і пошматували наше знамено — божественне жовтоблакитне послання пращурів, то “Просвіта” розчинила навстіж двері читальні — і хлібодари зібрались на Велику Раду села! Мали врадити, як повестися з “омріяними визволителями”! Не чекали зверхніх наказів своєї підпільної партії ОУН, а відразу цілим селом брали під захист свій обдурений народ…
Це моє житейське, дитяче видиво у селі Могильниця біля Теребовлі на Тернопільщині. Сонячне моє Поділля! Колосисте моє Поділля! Ти приходиш до мене не тільки у снах, а й у мареві споминів. Ось ми їдемо возами з Могильниці на фестини до Теребовлі, коні гривасті заквітчані, на возах жовтоблакитний мерхіт… Це просвітяни влаштовують на теребовлянському замку торжество Українства. І що нам брехливі та жорстокі німаки? Виженем і їх, підуть слідом за польськими пацифістами, за московськими “визволителями”. Вони такі самі зайди, як поляки й москалі. Мій батько (сільський коваль) Осип Павловський каже щиро і коротко: “Тра братися за зброю! Тра конче вогню!”. І вже я у батьковій кузні на підставцістолику, аби дістати до дишля ковальського міха роздмухувати вогонь, бо дорослі хлопці пішли на збройний вишкіл. Добре я знала, що хворий батько не годен стати до бою, зате його кузня стане організаційним, розвідувальним пунктом сільських месників. І я, ковалівна, роздмухую той вогонь. Батько ніжнообережно бере молот і не гатить ним по ковадлу, а дзвонить срібно, крешуть іскри увсібіч — і з безформного шматка металу постає потрібна людям річ, спотребиться і нашим хлопцям у лісах. Дякую, отче, за той вогонь, почерпнутий у просвітянській гущі! Я його іскрами розсипала по своїй учительській ниві! Дякую, матусю, за те, що чепурила просвітянську оселю, щоб її світло осявало наш замордований народ!
Могильниця! Може, для когось це сумна назва села на Поділлі, над річечкою Гнилою (Лінивою) Рудкою? Але ж ні! Бо для мене й моїх односельців це енергетичний ресурс! Праворуч за плином річеньки, горою — Могилки, ліворуч (поодаль села) — Висока Могила. Ніяких поховань на Могилках нема. Це розоране поле, помежовані людські долі. Там мій рідний дідусь Іван Павловський на схилі життя працював громадським польовим: удень і вночі оберігав од бурі й дичини людську працю. Висока Могила справді була тоді високою, а навколо — пасовисько. Паслися коні, корови, вівці, кози…; а пастухи справляли там свої запальні ігрища. Та на Високу Могилу не виходили ні пастухи, ні тварини. Нам заказано батьками, тому що у Могилі прах захисників села від турків і татар. Сотні літ лежать охоронці рідного краю в цій Могилі. Над ними хрестом височить наша пам’ять. Це святе місце, звідти до нас іде дух жертовності, подвижництва. Це наша пасіонарія! Мабуть, тому, як прийшли “другі совіти” (другі “визволителі”), то розорали Високу Могилу, згодом і на Могилках збудували колгоспний свинокомплекс. Читальня стала клубом для танців, потім її розвалили большевицькі активісти. Бібліотека зникла…
Могильниця — столиця мого дитинства і юності! Її початок у присілку Кремінка біля самого Чорного лісу, за яким ріка Серет приймає воду Гнилої Рудки. Без жодної межі (границі) назва села вже Стара Могильниця зі своєю церквою і Народним Домом. Там набирався громадянської мужності М. Зарицький — професор Львівського національного університету ім. Івана Франка, поетматематик, батько героїчного подружжя К. Зарицької та М. Сороки. Через кілька густозаселених кілометрів уже Нова Могильниця зі своєю церквою і Народним Домом — читальнею. А ще через кілька густозаселених кілометрів зі своєю церквою і Народним Домом і теж без ніякої межі, уздовж лінивої річеньки до самого її джерела (Гнилої Рудки) розбудувалась Романівка, в якій зродились модернізм художника Михайла Бойчука і національна снага духу Слави Стецько (Є. Музики).
Могильниця — столиця моєї юності. Таких столиць, як я тепер розумію, в Україні було багато. Там працювала “Просвіта”. Вона виростила й підготувала силу ОУН, УПА — подвижників, які окропили, оросили чорну землю червоною кров’ю. А таки Самостійна, Незалежна (хоч іще не Соборна) Україна воскресла!
Дяка і земний уклін Вам, Воїни — сучасні Захисники від нової московської навали, мої сини, дочки й онуки, що обороняєте Її, знекровлену Україну! З Вашою зброєю і з Божим провидінням Вона незнищенна! Не дайте москалеві Матір розпинати!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment