Василь Стус

Дмитро ПАВЛИЧКО

Продовження. Поч. у ч. 22 за 2018 р.

Про те, коли і як писався той геніальний лист, розповідає Василь Шиманський, галичанин, учитель української мови в Горлівці. Жив цей випускник Львівського університету ім. І. Франка разом в одній кімнаті зі своїм ровесником і другом Василем Стусом. У його розповіді прихована відповідь на питання: звідки взялося зерно вогнистого дарування поета.
“Був такий випадок, — пише Василь Шиманський. — Десь так 8 грудня 1962 року — це якраз шахтарі одержують аванс (24го кожного місяця вони получку одержують) — ми (я і Стус. — Д. П.) після уроків пішли в 20ту їдальню обідати на території шахти… Ми, як завжди, зайняли чергу. Василь високий на зріст, я малий. Він мене вперед пропускає. Підходжу я до вікна роздачі і кажу тій жінці, яка видає страви: “Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву”. А ззаду шахтарі стояли в черзі. Один з них: “Ти што, падло, понашему говоріть нє умєєш? Ти почєму говоріш “на перше”? Ти што, нє можеш почєловєчєскі сказать: “Дай нам пєрвоє?” А ти говоріш “на перше, на друге!” Та жінка, що за роздачею стояла, каже: “Как вам нє стидно, ето ж учителя нашєй школи!” А він не витримав, цей, що ззаду стояв: “А нам наплєвать, што ето учітєля. Ето бандрєровци. Ми іх в сорок пятом году нє добілі, так сєйчас добйом”.
Василь не витерпів, як стояв, розвертається, схопив цього негідника, підняв його і каже: “Замовкни, негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!” Лишив я ту страву, теж підскочив, зав’язалася така боротьба…
Після цього ввечері Василь каже: “Я буду писати лист”. І почав писати лист Андрію Самійловичу Малишку. Про цей лист я знав. Він довго писав його. Цей лист писався у великих муках. Коли був готовий 12 грудня 1962 року, він мені прочитав його. Лист величезний. Відіслав його. Відповіді не одержав…
А в той час така неприємна ситуація була з нашою українською мовою в школах. Хоч у нашій 23й школі не було такого, щоб діти відмовлялися від вивчення української мови, та це його дуже непокоїло. Він переживав. Він не міг ніде з високої трибуни це висловити, бо не було такої аудиторії. Але в тім листі до Малишка він повністю висловив свою позицію”.
Думаю, Василь Стус, молодий учитель, випускник Донецького педагогічного інституту, вже знав, хто такі бандерівці — не з радянської преси, а з матеріалу, який він сам назвав “Пам’ятка для українського борця за волю”. На мою думку, цей документ потрапив до Василя Стуса ще до його знайомства із львів’янами у Львові. Були ж галичани на Донбасі в часах німецької окупації, діяли там, про що свідчить правдива історія “Молодої гвардії”, організації, що створена була бандерівським підпіллям. Василь Стус делікатно відредагував ту “Пам’ятку”, пристосовуючи її до свого часу, до свого світогляду:
“Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — Вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди”.
Костянтин Москалець, автор глибокої, всесторонньої наукової передмови до зібрання творів Василя Стуса у дванадцяти томах, вважає, що галицизми в його поезіях “додавали мовній практиці специфічного відтінку, викликаючи в реципієнтів асоціації з чимось таким елітарнокрамольним і до того ж успішно забезпечуючи мовців комплектним, — дещо екзотичними фразеологізмами”. Але це не екзотика. Для мене, як для читача, галицизми в поетичних творах Василя Стуса — знак, що національновизвольна збройна боротьба УПА, масово підтримана народом Західної України, була в його свідомості надзвичайно живою. “Пам’ятка” — яскраве свідчення того, що в самому зародку літературного дару Василя Стуса палахкотіла жага незламного, готового вмерти за свободу українського повстанця.
Василь Стус бував у Львові, мав там друзів, колядувати приїжджав туди; маємо відомості, що листувався з В’ячеславом Чорноволом. За різдвяним столом сидів Стус у Романа Іваничука і Миколи Петренка. Але вірш його “Неділя вже нитку сувору снує” — це прощальна розмова зі Львовом, де “пусто і голо, і чорно довкруг”, де “золотом писані ярма”. Поет відчуває, що справжній Львів ховається від нього. Стус у радянському Львові почувається, наче в тюрмі.
Попереду білий, як смерть, гробовець,
і рвуться угору собори.
і хай би вам грець, і хай би вам грець,
всі завтра, всі нині, всі вчора.
Але в останній, найлагіднішій книжці Василя Стуса “Палімпсести” з’являються твори, присвячені львівським друзям і вірш “Уже тоді, коли пірнув я в ліс”, де розлука зі Львовом названа “понадмірним” прощанням “з Вітчизною, зі світом, із життям”.
Найголовніша книга про Василя Стуса “Поет і громадянин” прочитана мною запізно, аж після того, як повернувся я до Києва з дипломатичної служби. Я вдячний Василеві Овсієнку, упорядникові тої першої фундаментальної біографії духу Василя Стуса, написаної видатними українцями. Там феномен Василя Стуса розгадують, обмірковують, визначають Євген Сверстюк, Роман Корогодський, Василь Захарченко, Надія Світлична, Юрій Покальчук, Олег Орач та деякі інші дисиденти й письменники. А серед них виділяється Василь Овсієнко, на мій погляд, найточніший у своїх роздумах про філософськопоетичний дар і живий, людський образ непокірного Василя Стуса.
Думаю, геній поета найглибше розкрив Іван Дзюба у своїй праці “Різбяр власного духу”. Він пише: “Колись Кант сказав про дві дивні й величні речі: зоряне небо над людиною і моральний закон у людині. Зоряне небо над твоєю головою і моральний закон у тобі. Василь Стус був одним із тих не дуже й багатьох, кого це стосувалося сповна і владно. Був людиною морального абсолюту. Чи то самою природою, як благородний метал, був гарантований від окислення, чи то такою сильною була його воля цілеспрямована на високе етичне самопочування і дію. Мабуть, і те, і те”.
“Високе етичне самопочування” Василя Стуса було підтримане його прихильниками, ідейними однодумцями, читачами, слухачами. Стус одразу після свого виступу 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі “Україна” проти арештів української інтелігенції став справжнім героєм шістдесятників і студентської мислячої молоді.
Василь Овсієнко пише, що Стус для нього став “одним із майже небожителів рівня Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Левка Лук’яненка, Михайла Гориня, Івана Кандиби…” Талант Василя Стуса як поета міцнішав і розвивався за духовної підтримки зі сторони його побратимів. Але Стус володів так само відчутою серцем своїм силу підтримки його творчості й поведінки з боку всього народу.
Згаданий Василь Шиманський розповідає про ще одну причину появи Стусового листа до Андрія Самійловича. Це була книжка “Правда кличе”, яку Шиманський подарував 1962 р. Василеві Стусу. “За один вечір, — згадує Шиманський, — Стус “прочитав її всю”. Ми говорили, чого та збірка була моментально вилучена. Коли була зустріч із Дмитром Павличком у Львові, ми купили собі кожний цю збірочку. Ввечері приходять “куратори” з університету до нас у гуртожиток. Так, товариші! Хто має збірку “Правда кличе”? Признайтесь, показуйте. Хто був на той час у гуртожитку, в того позабирали. Сказали, що жоден студент не має права її читати, бо буде виключений з університету. Мене в той час не було в гуртожитку, то в мене вона збереглася”.
Чи це не дивина? Я знав, що книжка “Правда кличе” була заборонена, але не знав, що в моєму університеті відбирали “куратори” у студентів ту книжку, за читання якої могли виключити з університету. 1963 р. Василь Стус знайшов мене в Спілці письменників. Сказав мені, що знає, читав книжку “Правда кличе”, але не сказав ні слова про свій лист до Малишка. Чому? Чому? Думаю, не сказав тому, що Малишко не відповів поетові на його душевний зойк.
В журналі “Всесвіт” я втримався на посаді головного редактора сім чи вісім років. Василь Козаченко, голова Спілки письменників України, сказав мені подати заяву й добровільно покинути журнал, інакше виженуть мене як “ворога народу”. Я надламався, подав заяву. А совість мучила мене. Про Василя Стуса тоді дізнавався від львів’ян. Якби в той час хтось із його друзів покликав мене, сказав написати листа до нього, подякувати за увагу до книжки “Правда кличе”, я зробив би так. Але мені добрі люди підкидали висловлювання Василя Стуса про мене, як про нікчемного пісняра, перекладача, що не здатний піднятися у своїх творах на рівень тих речей, які перекладає.
1982 року, перебуваючи вдруге як в’язень на Колимі, Василь Стус вів Записки, в яких високо оцінював твори В. Бєлова та Ч. Айтматова й писав, що в українській літературі нічого подібного нема. Він, мені здається, несправедливо критикував Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Володимира Яворівського. В Записках № 8 він пише: “Згадую лист Павличка до Юрія Бадзя. Це був лист відповідь на репліку Ю. Бадзя про те, що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націоналізмом — чи не найголовніша (порадянському) прикмета Франкового генія. Павличко був украй обурений реплікою. — Він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, якій віддав данину і Дзюба (це мова Павличка). Ніколи не хваліть мене — закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію.
Це стосувалося 1978го приблизно року. Бадзьо був репресований як автор націоналістичної роботи “Право жити”. Націоналістичної тому, що, за Бадзьо, кожен народ має дихати, а не животіти під імперіальною кормигою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Бадзьо в неволі?..”
Я прочитав цей Запис Василя Стуса вже після його смерті. Отже, тепер не йому, а теперішньому читачеві його творів і листів мушу пояснити й сказати, що я обороняв Юрія Бадзя як свідок на судилищі радянському, на якому від мене чекали негативного ставлення до книжки “Право жити”. Я взагалі шанував Юрія Бадзя як мудрого й сміливого дисидента. 1990 року з моєї ініціативи Бадзьо написав “Програму української партії демократичного соціалізму та державної незалежності”. Бадзьо вмів так писати свої антирадянські прокламації, що їх нелегко було чекістам називати націоналістичними. Разом з Юрієм Бадзьом я належав до засновників “Української Демократичної Партії”, головою якої на мою пропозицію він був обраний. Я не почувався в тому винним, що Юрія Бадзя заарештували за книжку “Право жити”.
Я дізнавався про долю ув’язненого Василя Стуса від багатьох письменників, які в журналі “Всесвіт” друкували свої статті та переклади творів європейських літератур.
Про те, що Генріх Бьоль, німецький письменник, голова Міжнародного Пенклубу, висуватиме поета Василя Стуса на Нобелівську премію, я дізнався від Євгена Поповича, перекладача багатьох німецьких романів, друкованих в Україні. Це висування затягнулося. Німецькі письменники Генріх Бьоль, Зігфрід Ленц, Ганс Вернер Ріхтер звернулися 1984 року до генерального секретаря ЦК КПРС Костянтина Черненка з просьбою рятувати хворого в’язня, великого поета Василя Стуса. Я дізнався про це і негайно звернувся до Петра Григоровича Осипенка, Головного прокурора Української РСР, з проханням переглянути справу несправедливо ув’язненого Василя Стуса, великого поета і борця за збереження української мови й культури. Я просив прокурора переглянути справу Василя Стуса, звільнити його, хворого, з тюрми. Я був того ж 1984 р. обраний одним з багатьох секретарів Правління Спілки письменників СРСР. Представився прокуророві. Думав, звання моє подіє на нього. Петро Григорович Осипенко сказав, що він подумає, як має підійти до цієї справи, хто мав би в Москві допомогти йому. Я хвилювався. Приходив і зривався на крик. Мене почув заступник Головного прокурора Михайло Потебенько. У своїй книжці “Пошук істини” Потебенько написав: “Обнявши посаду Прокурора Української РСР, я зацікавився долею В. Стуса, про нього чув раніше: мені принагідно випало бути в кабінеті одного зі своїх попередників, коли присутній там Дмитро Павличко клопотався про Василя Стуса. Через кілька років потому я затребував кримінальні справи, бо виникло бажання самому ознайомитися зі справою В. Стуса”.
1990 р., дізнавшись, що мати Василя Стуса живе в селі Дружківці на Донеччині, я приїхав у Донецьк і попросив Валентину Тиху, донечанку, мені добре знану діячку з Товариства української мови ім. Т. Шевченка, відвідати разом зі мною в Дружківці матір Василя Стуса. Валентина Тиха організувала нам автомобіль. По дорозі розповіла, що садиба, де живе мати Василя, оточена непомітними кадебістами, фотографами, які фіксують усіх приїжджих і місцевих людей, що приходять з допомогою до родини Стусів.
Перед хатою, до якої ми прибули, я побачив город, садок, отже, хтось тут турбується про Василеву родину. Їлина Яківна, мати Василева, з великою радістю зустріла нас. Я побачив квіти на вікні, книжки на полицях. Валентина Тиха представила мене як автора пісні “Два кольори” і Василевого знайомого. Я розповів мамі про свої зустрічі з її сином. Вона заплакала. І я заплакав. Валентина сказала: “Утріть сльози! Україна ніколи не забуде про Василя Стуса!”
Їлина Яківна спитала, чи мої батько й мати живуть, чи я сирота.
“Я не маю вже своїх батька й матері, але я не сирота! Ваш син Василь віддав своє життя, за матір мою — Україну. Тому я приїхав до вас, щоб вам поклонитися!” Їлина Яківна відмахнулася рукою від цих патетичних слів. Я спитався: “Скажіть мені, мамо, чи молився ваш син, чи знав заповіді Христові?”. “Молився ще маленьким, — мовила мати, — а чи знав заповіді не скажу. Правду любив, хліб шанував, книжки читати любив”.
Валентина Тиха підійшла до вікна сказала: “Пора нам прощатися. “Фотографи” нас надворі ждуть!” Я поцілував тяжку, спрацьовану руку матері Василя Стуса, прошептав про себе початок його вірша “Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу”. А в машині по дорозі в Донецьк я читав з пам’яті першу строфу цього найкращого в світі твору про матір.
Возвелич мене, мамо. Я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу —
Поминув мені світ і пішов, мов зпід ніг шкереберть.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment