Замилування в рідний край з пересторогою

Війтик-Ющук О. Чому квіти розцвітають. Ющук І. Якось уранці. — Тернопіль: Богдан, 2018. — 128 с.

Олег ГРИНІВ,
професор, м. Львів

Авторами рецензованої книги виступають відомий науковець, письменник, перекладач Іван Ющук і його дружина Ольга, яка, на жаль, відійшла у засвіти. Їхні твори можна трактувати як кодекс краси й моральності. Вони готують дітей до розуміння життя в суспільстві.
У виданні поміщені твори різні за жанром, але зі спільною метою. Поезія кличе читача у світ прекрасного, а повість-казка “Якось уранці” застерігає від лихих підступів, які чатують на довірливих людей.
Вірші О. Війтик-Ющук нагадають сільське дитинство, коли відчувалася єдність з природою. Уже перший вірш “Свічки на озері” заворожує:
Мерехтять, блищать свічки,
Над водою сяють.
Ніжні крила вітерцю
Тихо їх гойдають.
Поетичні твори О. Війтик-Ющук поділені на певні цикли, що полегшує їхнє сприйняття, творить всеосяжну картину. Шкода, що назви цих циклів не подані в змісті книги. Вони засвідчують всебічність підходу поетеси до сприйняття розмаїття природи: “Казкова мить”, “Осінь”, “Зима”, “Вітерець купається”, “Ну й хороші ті звірята”, “Мої внучата”, “Городня азбука”. Окремо треба виділити “Мандрівки з онуком” як своє­рідний твір, в якому прозова розповідь наснажена поезією.
Чимало творів сприймаються як хрестоматійні. Ось вірш “Привезла зима мороз”: картина неначе проситься на полотно, щоб передати красу української зими. В пам’яті спливають призабуті вірші Леоніда Глібова, Якова Щоголева та інших наших поетів.
Які духовно окрадені нинішні школярі, що вивчають рідне письменство лише в контексті світової літератури! Чи не обов’язок не тільки літераторів, а й кожного українця, бити на сполох, щоб припинити спроби звести нашу націю до звиродніння? Ще недавно бородатий міністр проти національної освіти забороняв вивчати у школі твори живих письменників. Чому? Не пояснював, а причина проста: чесні майстри пера не могли погодитися з антиукраїнською політикою у гуманітарній сфері, яку нав’язувала донбасівська банда.
Гадаю, що на особливу увагу заслуговує короткий вірш “Велике свято”:
Христос народився,
Радіють всі люди.
А скоро Новий рік
На землю прибуде.
Радіє малеча —
Співає, танцює.
Сніг сипле і сипле —
Із святом віншує.
Які легенькі слова! Неначе сніговий пух! Приємно вражають вірші “Сів горобчик над водою”, “Хор дерев на греблі”, “Колискова для сонечка”, “Порядкує осінь”, “Лелеки”, “Вербові віти”, “Їжачок”.
Прозовий твір “Мандрівки з онуком” зацікавить педагогів і психологів, дасть змогу збагатити пізнання дитячої психології. Внук Михайлик помічає те, що залишається поза увагою дорослих: “Сонечко так світить, ніби втомилось”, “Мороз бере пензлика, набирає на нього снігу й розмальовує шибки”, “Бабине літо приїде в бричці, запряженій чотирма кіньми”. Хлопчик розповідає бабусі, що взимку дерева сплять, бо “їх заколисує вітер”. Радить їй послухати, як “тихо дзвонять” маленькі, біленькі дзвіночки конвалії.
Бабуся зізнається: “Кожен віршик обов’язково читаю Михайликові. Він, отже, мій перший слухач і рецензент. Я хочу, щоб Михайлик виріс доброю людиною і, звичайно, патріотом України. Відповідно до цього і добираю теми”. Нерідко теми підказує допитливий внучок. Хлопчик знає, що, окрім рідної матусі, він має ще одну матір: це — Україна.
Поетеса пам’ятає про інших внучат, які перебувають далеко від неї. Турботу про них передає так: “Ким стануть мої онуки, покаже час. Але я хочу, щоб вони жили в незалежній Україні, були патріотами, примножували її славу, щоб залишили тільки добрий слід на землі. Я бажаю їм, як і всім дітям України, щастя, добробуту, миру, спокою”.
Творення нового життя не просте, що змальовує у повісті-казці “Якось уранці” І. Ющук. Коли читаєш, то виникають асоціації з притчею-алегорією відомого британського письменника Джорджа Орвелла, названа нашими перекладачами “Колгоспом тварин”.
Цікаво, що під твором стоїть дата — “2013 рік”. Розпочав писати її наш майстер слова в Скадовську, де звик відпочивати влітку після напруженої викладацької праці. Мабуть, не міг навіть допустити, що не мине року, й недалеко від тих місць проляже тимчасовий кордон із агресивною Російською Федерацією. Проте показово інше: інтуїція творця дала змогу передбачити сценарій, який застосує керівництво ворожої держави для захоплення одвічної української землі.
Уже початок повісті вселяє в читача передчуття тривоги. Вражає лаконічно описана картина: “Якось уранці, щойно сонце на сході зорю запалило, на подвір’ї зчинився неймовірний галас. Кури кудкудакали, гуси ґелґотали, індики ґулькали, навіть корова в хліві обізвалася”. Цікаво, що автор переносить такі події на ранок 22 червня, бо тоді ніч найкоротша й “у світі трапляються всякі дива”. Цими словами письменник натякає на трагічні події в новітній історії нашого народу.
Однак усе розпочалося начебто звично для життя сільських тварин: пес Бровко вигнав із господарства ненажерливого Вовка, що звик живитися чужим. За таку сміливість собаку почали прославляти як героя, бо він надійно захищає господарство від хижаків. Лише Кіт оцінює вчинок Бровка стримано: “Його такий обов’язок — охороняти подвір’я від усяких злодюг і розбійників”, бо ж “усі на подвір’ї роблять те, що повинні робити: більші — більшу роботу, менші — меншу”. Виходить, що нічого особливого у діях собаки нема. Може, така думка запанувала б серед тварин і птахів, якби в натовпі не з’явився раптом “якийсь невідомий звір. Сюди-туди головою крутнув, махнув пухнастим хвостом”. Його самовпевненість здивувала присутніх. Ще більше ошелешило те, що незнайомець назвався Ріхтом, “доктором усіх наук”, і запропонував “вельможному панству” чи “вельмишановному товариству”, як він звертався до мешканців двору, “зробити” Бровка королем. Розпаношений пес схопився за таку пропонову і покликав до себе “в кабінет” доктора Ріхта та Індика.
Не минуло багато часу — і життя в сільському дворі докорінно змінилося: “Двері в будинку з колонами (де мала бути собача буда) розчахнулися, і в них з’явились поряд Бровко й пухнастий доктор Ріхт, а за ними, високо задерши голову, визирав Індик, такий поважний і неприступний”. Як з’ясувалося, роль першої скрипки в цьому тріо виконував доктор Ріхт, що взяв на себе “важкі” обов’язки творити “справедливі закони, які забезпечуватимуть правопорядок і процвітання”, цебто він буде парламентом для “високоповажних громадян славетного подвір’я”, а Індик, як верховний суддя, контролюватиме виконання цих законів. Їх має виконувати навіть “довічний король” Бровкін, як почали відтепер називати пса, бо такого ошляхетнення імені вимагала “благородна посада”. Підтекст не підлягає жодним сумнівам: навіть король перекручує своє ім’я на догоду фактичному диктатору, бо порівняно з пихатим Ріхтом формальний володар мав “кумедний вигляд”. Про зміни на “славетному подвір’ї говорить Кіт: “Бачте, не встиг Бровко зробитися королем, як біля нього вже й усіляке начальство з’явилося”. Звісно, таке начальство доктор Ріхт добирав з числа слухняних “вельмишановних громадян” подвір’я: воно рекрутувалося з тих, хто належав до “любих друзів”.
Відтак серед “начальства” виплив ще один персонаж, якого назвали Куцяпом. Цьому “головному поліціянтові” (не поліцейському, як звикли наші засоби масової інформації) не подобається, що на подвір’ї не так говорять, бо там кудкудакають і ґелґочуть. “Особливо те кукурікання треба заборонити. Від нього аж мороз поза спиною йде”, — такий вирок поліціянта. Якщо зважити, що твір І. Ющука написаний у час, коли окупаційна компрадорсько-сімейна бандоолігархія вела боротьбу проти нашої державної мови, все стає на свої місця, адже “головний поліціянт” “стежитиме за порядком і викорінюватиме ксенофобію”.
Наприкінці казкової повісті все висвітлилося. Бровко кається перед громадою тварин і птахів: “Я допустився прикрої помилки. Голова замакітрилася. Тому прошу у вас пробачення. Ці два суб’єкти ніякі ні Ріхт, ні Куцяп, це тхір і пацюк. Вони одурили мене й дурять вас. Женіть їх геть із подвір’я!”. Отак закінчилося панування тих, кого мешканці подвір’я називали “зайдами”.
Власне повість — не що інше, як сон хлопчика Михайлика. Мама роз’яснює йому: “Це, мабуть, тхір у дворі завівся чи шастали пацюки. Скажу батькові, щоб поставив на них пастку”.
Такий сюжет, якщо підійти до твору поверхово. Однак письменник дає змогу читачеві проникнути в суть різних подій, доповнюючи їх казками та байками, що безпосередньо виходять у життя, мають повчальний зміст, урізноманітнюють розповідь, показують її приховані грані. Вони можуть вивчатися в школі напам’ять як алегорії, притчі, бо вчать аналітичного підходу до непростих ситуацій не лише в міжлюдських, а й у суспільних відносинах.
Ось остання “баєчка” про Ведмедя і Бджіл, яку “розповідає” Кіт, щоб читач міг збагнути силу єдності навіть “дрібноти”. Письменник описує вдавану всесильність Ведмедя, що зумовлена його хитрістю: “Ведмідь з лісу занадився на пасіку, що була неподалік. Хитрий він був: підгляне, що сторожа нема чи сторож хропе, — і до вулика. Одної ночі одного вулика розтрощить, другої — другого”. Бджоли побачили, що сподіватись на щасливий для себе випадок (“сторож підстрелить Ведмедя”) марно. Дійшли єдиного правильного висновку: справа порятунку — спільна для всіх Бджіл, — тому вирішили, “як тільки Ведмідь виходитиме з лісу, перестріти його всім разом”.
Самовпевнений Ведмідь не послухав поради Лисиці, що Бджоли “можуть, обороняючись, гуртом напасти на нього”, зневажливо прозивав їх “дрібнотою”. Все закінчилося для Ведмедя трагічно: “Тільки виткнувся з лісу, а Бджоли хмарою обсіли його, заступили йому дорогу до пасіки: жалили в ніс, у морду, в очі. Ведмідь відбивався від них обома лапами, чимало їх загинуло, але він, розпухлий, знеможений, майже сліпий, мусив вертатися назад до лісу”. Мораль очевидна: якщо така “дрібнота” могла захиститися від Ведмедя, то так доречно діяти завше в подібних ситуаціях. З цього Кіт висновує: “Добре те, що добре кінчається”. Звісно, мудрі поради нічого не дадуть, якщо “громада клаповуха”.
Зацікавлюють інші вставні казочки у творі. Ось знову розповідь про Ведмедя, який боровся з крадіями, а доручив справу злодійки Лисиці приблукалому “із сусіднього лісу Вовкові”. Хитра крадійка так повернула справу, що постраждав невинний Заєць, якого арештували за розкрадання курей, а Ведмідь наказав його “судити строго за законом”. Тепер смажене м’ясо було не лише в злодійки Лисиці, а і в поліціянта Вовка.
Не менш повчальна казочка про те, як Жаби, що боялися Чорногуза, обрали своїм королем “поважного двоногого птаха” Лелеку, а він проголосив: “Я щасливий, що бачу щасливих жаб”. Як наслідок, “потім жаби почали зникати одна по одній…” Недотепні Жаби не докумекали ся, що Лелека — це лише інша назва Чорногуза.
Виховне значення таких казок не заперечне. Школярі подібні розповіді запам’ятовують на все життя, а відтак батьки передають їх своїм дітям і внукам.
Рецензована книжка — гарний подарунок для дітей дошкільного віку і молодших школярів. Вона зацікавить тих, хто виховує нашу малечу. Вірші О. Війтик-Ющук стануть улюбленими серед нашої дітвори. Їх не лише декламуватимуть, а співатимуть як народні пісні авторського походження. Окрім того, повість-казка буде корисна для вчителів, які допомагають учням проникнути в таємниці рідної мови, показують її цінність серед мов народів світу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment