Степан ВОВКАНИЧ,
д.е.н., професор, Інститут регіональних досліджень НАН України, м. Львів
Свідомому українцеві, який не байдужий до процесів державотворення, становлення нації, її безпеки, інтеграції в світове співтовариство та його колективних оборонних структур; критично читає і аналізує газети, уважно слухає радіо та селективно дивиться телебачення, дедалі виразніше бачиться передвиборний піарний тренд, який через різні політичні ток-шоу, проплачену соціологію невпинно насувається. У нього двоєдина мета — скинути чинного Президента України як нібито Петра П’ятого, а замість нього посадити в найвище державне крісло свого щедрого патрона яко загальнонаціонального “нашого Макрона”. Макрона Україні, мабуть, не бачити, адже нам залучені технологи навіюють іншу модель: Порошенко—Тимошенко. А бабусі, як кажуть, даремна весільна сукня. Найбільшу соціальну оскому набила боротьба ще недавніх членів провладної більшості у ВР — тяжкохворих, а нині пухнасто-білих псевдопатріотів, опозиціонерів — ситуаційно самопомічних і радикально дружніх. Вони з найнятими захисниками та мобілізованими епігонами — єдині глашатаї правди і глухі до традиційної мудрості: в транзитному суспільстві, яке ще і воює, якнайшвидше треба зупиняти гонку особистих амбіцій, допомогти перемогти на війні загарбника, а не за будь-яку ціну опонента на виборах. Не міняймо, паче того, під себе — дизайн політичної системи, Конституцію країни, а караймо зрадників, корупціонерів.
З наближенням передвиборного періоду посилюється спекулятивний тиск на соціум депутатів “Опозиційного блоку”. Вони стали явною п’ятою колоною, а за зухвалістю та цинізмом виступів перевершують російські ЗМІ. Доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, бажання на ньому висунутися чи прислужитися північному сусідові, дезінформувати власний народ, а відтак розколоти і поділити країну, — переповнюють інформаційний, нібито національний простір України.
Усе це призвело до завзято-затяжного загальнопарламентського клінчу, що виніс на маргінес, щобільше, посприяв цілковитому забуттю передвиборних обіцянок звільнити Україну від окупанта, досягнути миру, поліпшити законодавчу працю, підвищити рівень життя народу, допомогти вивести країну на шлях цивілізаційного розвитку, зберегти національну ідентичність, генофонд нації, довкілля, вітчизняну науку і освіту, врешті, розв’язати архіважливі безпекові (військові, енергетичні та інші) проблеми. Набридле перманентно-безкомпромісне протистояння не тільки поглиблює корозію депутатської пам’яті, ослаблює країну, а й спричинилося до того, що ні влада, ні криклива “апозіція” не мають стратегії перемоги, ідеологічного супроводу розбудови національної держави, консолідації та інтелектуалізації соціуму, підняття вітчизняної економіки, мінімізації занепаду соціальної інфраструктури, гуманітарної політики, ліквідації бідності тощо.
Ба більше, девальвовано позитивне історичне тлумачення української національної ідеї (УНІ), її використання як дорожньої карти розробки сучасної стратегії розвитку України, проведення наукових пошуків інформаційно-просторової, інноваційно-інвестиційної її моделі, реалізації євроінтеграційних намірів і здійснення перспектив прориву на простори цивілізованого світу. Забуто максиму: занепад націй не в транзиті життя, а в поділі люду, втраті загальнонаціональних духовно-культурних цінностей (Віктор Андрущенко. Українське життя в транзиті /“День”, 2018, 4;11 травня). Шлях від поділу до занепаду не оминути, не об’єднавшись. Нині фактично в Україні всі партії — лідероцентричні, жодної ідеологічно-загальнонаціональної, що бачила б себе в Україні, а не Україну для себе. Дарма, що вона частково окупована, регіонально поділена, денаціоналізована, дезорієнтована транзитом, турбулентною економікою і девіантною поведінкою псевдоеліт. Зате є вигідною для приватних інтересів олігархів і сімейних гешефтів. І вже мало хто думає про панукраїнські проекти, міжнародний імідж України, підтримку прийдешніх поколінь всередині країни, а в діаспорі — поготів, тобто про розвиток Всесвіту українства як вектора майбуття самодостатньої нації, її буття взагалі в світовому розмаїтті.
Це актуалізує нагальність опрацювання ідеологічних засад національного державотворення, які, законодавчо прийнявши у ВР, можна було б протиставити зловмисним спекуляціям українофобів щодо УНІ, ідеології плюралізму чи монізму, парламентсько-президентського чи президентсько-парламентського устрою, системи виборів, головних положень Конституції України, а відтак на основі аналізу їх впровадження — удосконалювати. Йдеться про Універсал національної згоди, Уряд національної єдності, всеукраїнський компроміс порятунку Незалежності держави, Раду моральних авторитетів; про ефективну соціально-економічну, науково-технічну, освітньо-гуманітарну, інноваційно-інвестиційну, інтеграційно-безпекову та іншу політику ковітального відродження ослабленої імперіями впродовж віків титульної нації — її питомої мови, культури, традицій, автокефалії Київської Церкви тощо.
Отже, сталося так, що не маючи всеукраїнської світоглядної ідеології, щобільше, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних режимів, особливо комуністичного, боїмося думкою доторкнутися до своєї Ідеї як своєрідного обруча об’єднання національних сил, їх синергії від ще остаточно не понищеного культурного багатства, історичних традицій. Зокрема до системи духовно-інтелектуального забезпечення державотворчої стратегії як споконвічної мрії жити вільно, бути суверенними, мати свою концептуально-стратегічну програму демократичного розвитку, соборнізації нації, безпеки країни тощо. Тому програємо інформаційну війну в гібридному протистоянні з північним загарбником, що в минулому мав безпосередній стосунок до формування злочинних імперсько-більшовицьких ідеологій творення т.з.“нової радянської людини”, побудови світлого “комуністичного майбутнього”, врешті, до сучасного “обустройства России”, “русского міра” — цього пропагандистського словоблуддя, яке було і є тим імперсько-ідеологічним опіумом, яким споюють, аби розшматувати і поневолити нас (і не лише нас).
Національна ідея — духовний обруч соборнізації України
Національна ідея — категорія, властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що, усвідомивши свою окремішність, стали націями. Таким націям притаманний свій усталений суспільний концепт, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтується на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом. Не вододіл, не Дніпро чи Збруч, а духовно-інтелектуальний Обруч — захисний щит від гібридної війни і сьогоднішній порятунок нації. Не споживацькі мотиви і “жолудкові”, за Франком, інтереси, а синергія Української Ідеї — спасіння титульного народу. Не суперечки — є вона чи ні, а ґенеза її розвитку та пролита за неї кров поколінь — піднімуть нас із колін. Незалежно від дискусій, поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися і консолідуватися навколо визнання, що історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “країна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї до сьогоднішніх Майданів на захист євроінтеграційного вибору розвитку України в системі модерних світових держав, за досягнення життєвих стандартів і цінностей цивілізованого світу.
Перед керівництвом, якщо воно — справжня духовно-інтелектуальна еліта, яка не тільки в передвиборний період традиційно голоcно презентує свої щедрі обіцянки, цілодобово не покидає мас-медійні простори, ошелешуючи суспільний загал розгулом бажань долучитися до новітньої історії українського державотворення, а насправді хоче і може удосконалювати його чвертьвікову практику, — актуалізуються передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати і консолідувати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення, націлити його на перемогу, деокупацію, декомунізацію чи деолігархізацію — неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — зцементована на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні міжнародні взаємини і співпраця. Врешті-решт, побудова національної демократичної держави та інформаційної громадянської спільноти. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.
У цьому контексті майбутнє керівництво держави, насамперед Президент країни повинні усвідомлювати, що УНІ — це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це світоглядний концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей — державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля на здобутки сучасні й майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень цивілізованого людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту. Кандидат на найвищу посаду ще до висунення чи самовисунення та його команда мусять бачити УНІ в архітектурі розбудови, аби відтак не питати: яку Україну будувати?
Наведений дискурс достатній для нації, тяглість (спадковість) розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, вимагає вивчення дефініції УНІ не лише як явища складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а і як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. ін. Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Урешті, УНІ — це семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа; рівно ж — лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня, гідного трудової і вільної людини.
Українцям, аби бути націєцентричними, треба керуватися єдиними соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно удосконалювати складові ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми, що їх диктує ХХІ сторіччя, — Україна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Формула СУГ (соборність, українськість, гідність) проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складові слугують своєрідними СУГестіями, які можуть впливати на опрацювання стратегії розвитку держави, якісно модернізуючи її систему через механізм емерджентності. Тобто удосконалювати як суспільну систему, де людина, нація і цивілізований світ — триєдино-необхідне підґрунтя, а складові СУГ — основоположні маркери і орієнтири поступу на шляху до цивілізації. Це сприятиме не лише плануванню і прогнозуванню розвитку нації, а й дасть можливість стратегізувати за лекалами УНІ. Стратегіювання — це вищий рівень державного управління, що може вимагати ухвалення нових законів, розробки окремих програм, стратегій та їхнього інформаційного, науково-технічного і фінансового забезпечення. Тільки трансформувавши складові УНІ в стратегеми розбудови, можемо відповісти “Хто я?” і “Що зробив для Української держави?”. У такому сенсі стратегеми — це генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких мають рухатись та самовіддано працювати і людина, і нація, аби не провалитися (чи не “допомогли” сусіди) в небуття. Власне, такі нації не занепадають, а навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи і добробуту, незалежно від багатства тієї чи тієї країни. (Анжемоглу Дарон, Робінсон Джеймс. Чому нації занепадають /Пер. з англ. К.: Наш Формат, 2016. — 440 с.). Економічні чинники, природні ресурси відступають перед корупцією, державною клептоманією та інститутами, що визискують власний народ.
Отже, передовсім ідеться про поступ духовний, який передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись і об’єднуючись ментально, національно. Це не проста, а комплексно-інтегрована єдність, що теж має триєдину основу: визнання спільної історії минулого, консолідацію бажань громад сьогодення працювати заради вимріяної держави майбутнього (політична воля впровадження соціально-економічних реформ, євроінтеграції, спілкуватися українською мовою, мати єдину національну церкву тощо). Іншими словами, ідеться про модель соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістчних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси населення націю як національно-свідому спільноту з притаманними лише їй якісними характеристиками (усвідомленням національної ідентичності, потреби збереження традицій, виховання патріотизму і згуртованості нації, водночас бажань стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки тощо). Йдеться про модель поступу на основі цілого пакета видимих і невидимих активів, які уможливлюють зберегти національну ідентичність у системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, що емерджентно забезпечується якісно-сучасними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітарізації та екологізації. Врешті створюється спільнота, де головною цінністю стають рівні економічні та політичні права кожного, а закличним мотивом — “чужому навчайтеся і свого не цурайтеся”.
Тільки за такого всебічного врахування пакета всіх названих (і не згаданих) чинників можна правильно вибрати стратегію перемоги на сході, де національна Ідея стане її наріжним каменем. Цей камінь для нас — не спеціально спечений агломерат для подальшої імперської переплавки в ім’я возвеличення нового самодержця; не штучний пропагандистсько-гібридний конгломерат, створений для розширення панування над іншими народами та їх визиском, а скалоподібний витвір. І лише набувши, за І. Франком, якостей, притаманних розвиненим націям, розбивши скелю перешкод, зокрема сусідів, зможемо прокласти “хоч синам, як не собі” широкий шлях у вільний світ. Тоді євроінтеграційні заходи, культурно-показові ін’єкції матимуть не лише мобілізаційне, а й когнітивно-філософське сприйняття і світоглядно-об’єднуючу направленість.
Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисну спекуляцію гаслом: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Проте українськість як ексклюзивний здобуток нації треба не лише зберегти, а й розвивати в різнокольоровому суцвітті прогресивних досягнень людства. Саме складові УНІ, як стратегеми розбудови національної держави, спроможні помогти українству не забути істину: їхня країна на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу мудрості колективного захисту цивілізованого людства, його демократичних цінностей та відповідного доброчинства. Аби на “межі”, скажімо, православ’я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об’єднатися в Єдину Помісну Церкву — духовну основу соборних діянь українців.
Далі буде.
