Незламна патріотка

До 135-річчя від дня народження О. В. Дучимінської (1883—1988)

Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА,
співзасновниця, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відмінник освіти України, член НТШ, НСКУ, НСЖУ, с. Велеснів Монастириського району, Тернопілля
Ольга Василівна Дучимінська — український педагог, поетеса, прозаїк, журналіст, публіцист, перекладачка, літературний критик, етнограф, громадська діячка, велика гуманістка та патріотка. Вона прожила довгих сто п’ять років, у сто ще писала вірші, була знайома з багатьма видатними прогресивними діячами української науки, культури, літератури і ніколи не переставала любити людей і світ, у якому зазнала стільки кривди.
Cучасниця і знайома Івана Франка, приятелька Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Іванни Блажкевич, Олени Кисілевської, Олени Кульчицької, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Михайла Яцківа, Дениса Лукіяновича, Олекси Новаківського, Івана Огієнка, Софії Русової, Ірини Вільде, Наталени Королеви, Станіслава Вінценза, Єжи Єнджеєвича, Осипа Маковея, Соломії Крушельницької, Петра Обаля.
На Галичині її знали як чудову журналістку, культурногромадську діячку, ініціаторку проведення Свята Матері.
Ольга Дучимінська народилася 8 червня 1883 року у с. Миколаєві Бібрського повіту (нині — Пустомитівський район Львівської області) у родині директора школи Василя Решетиловича та його дружини Броніслави.
Після її народження батьки кілька разів переїжджали, зупинившись, нарешті у с. Кунин Жовківського повіту. Саме тут доля звела Ольгу Дучимінську зі священиком В. Загаєвичем, який, до того ж, був знаним літератором та добрим приятелем І. Франка. У с. Кунин ще маленька Ольга познайомилася з Іваном Яковичем. Пізніше писала про ті часи: “Перший український дім у моєму житті, з яким я стрінулася, це був дім молодого священикапатріота. У нього була гарна бібліотека. Мене цікавили книжки, писані мовою, якою говорив нарід. Василь Загаєвич у ці роки в Кунині написав свою повість “Як дбаєш, так маєш”, яка дістала схвальну оцінку І. Франка та була видана “Просвітою” для сільських читалень. У 1895 році до Кунина завітав разом із родиною І. Франко… Це знайомство мало на мене колосальний вплив…”
Отримавши домашню освіту, Ольга продовжує навчання в жіночій виділовій школі в Станіславові, де працював катехитом мамин брат Й. Литвин. Через раптову смерть батька 1897 року і грошову скруту її перевели до школи сестервасиліанок при монастирі в Яворові, де вона здобула освіту за восьмий клас. Потім вступає на навчання в учительську семінарію, яку закінчила 1902 року та дістала призначення на посаду вчительки народної школи до одного з сіл Львівщини. Протягом тридцяти років Ольга Василівна працювала на педагогічній ниві в різних населених пунктах Львівської та ІваноФранківської областей. 1905 року Ольга виходить заміж за Петра Дучимінського — вчителя народних шкіл Жовківського повіту і вони разом починають учителювати в селі Воля Задеревацька Долинського повіту, а через рік переїжджають у с. Тяпче.
У цей час вона надіслала І. Франкові на судження кілька віршів. Побоюючись критики чи, навпаки, поблажливого ставлення, Ольга підписалася псевдонімом і була приємно здивована, коли один зі своїх творів побачила на сторінках газети “Діло” за лютий 1905 року. Із того часу її поезії за підписом Ірма Остапівна регулярно з’являлися на сторінках періодики, кілька поезій надрукував навіть “Літературнонауковий вісник”, що було безперечним визнанням молодої поетеси.
Село Тяпче дає їй багатий матеріал для творчості, саме тут вона записує з уст селян давні пісні, звичаї, традиції. 1911 року світ побачила її перша поетична збірка “Китиця незабудьків”, яка містила шістнадцять віршів. Вихід цієї невеличкої книжечки привітали І. НечуйЛевицький, Х. Алчевська, О. Кобилянська, Ганна Барвінок, Н. Кобринська, С. Чарнецький.
Українське село дало їй багатющий матеріал для написання творів. Вона завзято вивчала народну мову, культуру, звичаї, а здобуті знання використовувала під час літературної праці.
У той період О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською і приєднується до феміністичного руху галицьких жінок. Для Н. Кобринської Дучимінська стала приятелькою, ідейною та духовною спадкоємицею. Своїй духовній неньці Наталії Кобринській вона присвятила новелу “Сніг”. О. Дучимінська — авторка літературознавчих статей про Н. Кобринську “Жіночий рух у Західній Україні”, “Тернистим шляхом”, “Борець за долю жінок”. Разом з Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою 1912 року започаткували видання “Жіноча бібліотека”, в якому пропагують кращі зразки світової літератури про жінок і задля жінок. Спеціально для цієї збірки О. Дучимінська переклала з чеської твори Кароліни Светлової, тлумачила й з інших мов. Ольга Василівна володіла шістьма мовами: українською, польською, чеською, німецькою, російською та французькою.
У Тяпчому вона працювала до 1930 року, вийшла на пенсію через хворобу горла і до 1939 року працювала у відділі критики та рецензій журналу “Жіноча доля”. Після 1939 року Ольга Дучимінська — серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. У 1939—1941 роках — вона екскурсовод, а 1944—1949 роки — бібліотекар, молодший співробітник Етнографічного музею. Їздить у наукові експедиції, збирає матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджує етнографічну діяльність І. Франка, Ф. Колесси.
Під час німецької окупації О. Дучимінська, виявляючи неабиякий героїзм, урятувала багато єврейських родин від знищення, дала прихисток Ірині Вільде, чоловіка якої розстріляли. Для української культури вона врятувала Олексу Новаківського і групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій. З відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід, добре розуміючи, чим це може для неї обернутися.
Наприкінці 1945 року виходить її повість “Еті” про геноцид євреїв, яка не сподобалась новій владі. О. Дучимінській запропонували написати твір про те, як українські націоналісти під час війни нищили євреїв, грабували і убивали своїх людей. Вона відмовилась.
Восени 1949 року О. Дучимінську, як і багатьох інших українців, було безпідставно заарештовано нібито у справі замаху на Я. Галана. Її було засуджено на 25 років — так влада розправлялася з морально стійкими галицькими інтелігентами. Багато знущань зазнала в Сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. У зоні за клаптик паперу та олівець — карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вчили напам’ять і разом зі звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.
1956 року справу О. Дучимінської переглянули, адже після смерті Сталіна почалася повільна реабілітація несправедливо засуджених та репресованих. Строк скоротили до десяти років. Наприкінці грудня 1958го Ольга Василівна вийшла з тюрми, їй було 75.
Почалися роки поневірянь по чужих людях, адже помешкання письменниці після конфіскації так і не повернули, та ще й заборонили повертатися на батьківщину. Після звільнення друкувалася рідко, лише у коломийській газеті “Червоний прапор” і варшавських українських виданнях. Ще одним важким ударом стала смерть доньки Оксани наприкінці 1972 року. Вона залишилась зовсім одинока.
Деякий час письменниця мешкала в родичів О. Кобилянської, але згодом мусила виїхати і звідти. Не в змозі знайти притулок, О. Дучимінська вирушила до ІваноФранківська, де випадково на вулиці вона зустріла одну зі своїх табірних подруг, яка запросила Ольгу Василівну жити в неї.
І так останні роки життя (1977—1988) прожила у Мирослави Антонович — двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно погрожували виселити, не прописували.
До власного століття О. Дучимінська задумала зробити собі подарунок: зібрати за весь час надруковані власні твори та укласти з них збірки прози та поезії. Вона пригадувала свої псевдоніми, просила знайомих відшукати в довоєнній пресі вірші та оповідання, охоче переписувала віднайдене, укладаючи збірочки. Напередодні дня народження до оселі прийшли з обшуком і вилучили всі твори. Це стало важким ударом для О. Дучимінської, після якого вона вже так і не оговталась.
На 105літній ювілей О. Дучимінську як найстарішу українську письменницю привітав часопис “Жовтень”, уперше після довгих років замовчувань надрукували її вірші. На сторінках “Літературної України” на її честь вийшла привітальна стаття “Вишня на подвір’ї”. Своє 105ліття вона зустріла поза межами свідомості, нікого не впізнавала. Наприкінці вересня 1988 року Ольга Василівна померла. Поховали її на цвинтарі в Чукалівці неподалік ІваноФранківська.
Лише після смерті письменниці завдяки небайдужим людям була вперше опублікована збірка прози О. Дучимінської “Сумний Христос”, до якої увійшли двадцять шість творів, п’ять із яких надруковані вперше. Сьогодні відомо вісімдесят шість її віршів, із яких друком вийшли трохи більше половини.
До Другої світової війни Ольга Дучимінська дописувала до різних видань. Серед них: “Бджола”, “Жіноча доля”, “Дажбог”, “Наш світ”, “Нова хата”, “Рідна школа”, “Самостійна думка”, “Час”, “Шляхи”, “Мета”, “Народна справа”, “Новий час” та багато інших.
Її літературний доробок служив та служить людям. О. Дучимінська завжди була молода духом і думками. Її близька рідня жила за кордоном, родичі неодноразово запрошували Ольгу Василівну до себе на постійне місце проживання, але вона не їхала, відповідаючи: “Я хотіла бути зі своїм народом до кінця. Мій виїзд означав би зраду… Я люблю і ціную себе тим, що для них зробила”.
Повністю реабілітовано Ольгу Дучимінську після смерті 27 листопада 1992 року.
У першій кімнаті оселі вченого — музеї Володимира Гнатюка влаштовано світлинноілюстративну виставку “Ольга Дучимінська”, за матеріалами якої проводимо тематичні екскурсії “Незламна патріотка”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment