Ольга Яворська. Сльоза-живиця. Поезія. — Київ: Видавництво “Український пріоритет”, 2018. — 216 с.
* * *
Богдан ДЯЧИШИН,
м. Львів
Сльози, сльоза-живиця… Бурштин — це закам’яніла живиця. Людська сльоза ж кришталево чиста, як прозора і рідка живиця. Пильнуймо себе, щоб не закам’яніли наші сльози — порозмислюймо над книжкою Ольги Яворської “Сльоза-живиця”.
І тут переношуся думкою пам’яті на сторінки книжки Андрія Содомори “Сивий вітер”: “Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне — торкається серця”. Все ж бо, створене Творцем, торкається серця. Живицею плачуть дерева Ольги Яворської…
“Протиріччя димами в очі” (с. 3). Гортаю сторінки думок сльозою серця, шукаю, “Де грань між словом правди і облуди?” (с. 4), бо “Бреде весна зі свічкою в руці” (с. 6), і наші душі розриває поминальний дзвін: “Вогнем і кров’ю дихає весна” (с. 8). Поетка болю і печалі — сльозою очисною, думками на віддалі сльози мережить щодення словом, словом рідної мови: “В тісній домовині молодого бойка / Рідний край сльозою скорботною зустрів (с. 11). Земля зазеленіла життям, жайворонки в небі, але ж “Недоспівана пісня… Жорстоко розстріляна мить…” (с. 15).
Шукаємо істини, прихистку в Бога — сльоза зволожує, полум’ям пече, немов у паливні наші серця, бо ж дочок, синів зродили до борні: “Сльоза — пекуча у калини, / А кров — кипуча у синів” (с. 18) взивають до нас “Ora et labora” (молись і трудись).
Світ утримується в рівновазі материнською сльозою. А що ж батьківська невидима гірка сльоза, яка закарбовується шрамами пам’яті серця? Плачуть зорі над Україною, здригається по сей день небо, омите материнською, батьківською, дитячою, любові-кохання сльозою-живицею: “Лікуюсь словом від сльози” (с. 25).
“Шукаю втіхи в пам’яті лісів” (с. 55). Пам’ять, спогади, розмисли, думки… Енергія слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а тим паче енергія зігрітих пам’яттю думок.
Пам’ять… Листя падає — пам’ять стирається, бо короткочасна, як опалий листочок, що падає на землю, і немає йому вороття, хоча ми інколи шукаємо в комірках своєї пам’яті минуле і “Нарешті те, що в серці залягло, / Сплива сльозою в каламутну воду” (с. 62). Сплива, й нема йому однови… І тоді-то “Спочине серце в дивній таїні” (с. 58). Поетка пережитим болем-печаллю намагається знайти прихисток там, “Де цілуються з небом ліси” (с. 67), бо “Завмерла пам’ять на кривавім пні” (с. 66).
“Іскринки душі (строфа)” (с. 98) співають пісню українки “Під музику вітрів” (с. 136), бо поетка, “скута ланцюгами обов’язку”, творить поетичний світ жінки, матері, щасливої українки:
У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає пам’ять замовчати.
Жіноча доля — милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати (с. 139).
“Гляньмо вгору, допоки є час…” (с. 153). Щоб душа не спала, а працювала, людина мусить хоч інколи дивитися в небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока, жива думка оживляє розум: “Щоб ми пізнали віру і надію, / Жорстокий світ — добром перемогли” (с. 154). Віра, надія — мусимо усвідомити сутність слів Йова про те, що Спаситель наш живий, а все інше — не таке уже й важливе (Книга Йова 19:25—27):
Вгортає душу вічна таїна,
Смиренні всі під тягарем провини,
Христос під видом хліба і вина…
Полегшення — сльозиною дитини (с. 155).
“Я тільки мить…” (с.173). Живемо мить миті і є пилинкою пилинки, тож важливо в цьому житті бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, жити доброчесно і доброчинно: “Усе мине, залишиться сльоза” (с. 184).
* * *
Левко ВОЛОВЕЦЬ,
с. Колоденці на Львівщині
Найновіша збірка віршів Ольги Яворської “Сльоза-живиця” — не перша й не друга її поетична книжка. У чому ж особливість цієї книжки серед поетичного доробку авторки?
Насамперед відчувається активність ліричного героя (а значить, і самої поетеси) до всього оточуючого: природи, людини, творчості, стану людської душі, місця людини у світі й усесвіті, стосунків із Вічністю, нездоланної віри й прагнення бодай іноді вдивлятися у небо. А найважливіше — жити згідно з Господніми заповітами і наближатися до Бога як Творця всього сущого на цій грішній землі.
Для Ольги Яворської головне — зміст вірша, його здатність захопити читача й озватися відлунням у читацькій душі, спрямувати її на творення добра у цьому жорстокому, але ж єдиному світі.
Поетеса не може стояти осторонь трагічних подій на сході України, зокрема нав’язаної нам Росією війни. Звісно ж, не тільки гібридної, а фізично кривавої — з численними важкими втратами, коли
Свій біль прийме чиясь страждальна мати,
Втамує плач і прокляне Москву…
У цьому пекельному вирі війни навіть мелодія пісні “стихає, мов схлип, бо загибель їй хтось напророчив”.
А що може бути трагічніше від втрати батьками дітей чи втрата суспільством своїх натхнених пісень, без яких немислиме життя українців?
Природа в поезіях Ольги Яворської жива, мінлива, образна, багата на яскраві малюнки, промениться блискітками, але кожен із таких малюнків зігрітий чуттям авторки, пропущений через її серце:
Мені радісно там,
де сміються-квітують блавати,
Де із сонячних літер складаються
теплі слова,
Мені боляче там, де приречено
мусить вмирати
Покалічений ліс і спаплюжена
кимось трава.
Від природної краси до людської долі — нерідко лише один крок, проте він може бути найважчим для особи звичної, пересічної. Так, у вірші “Бабине літо” йдеться про не стільки гарну (бо теплу) частинку осені як неминучості у природі, скільки про невідворотність долі старенької жінки, якій нічого й нікого чекати, бо вона
Одна собі під безгомінним небом,
Туманить зір непрохана сльоза.
Нічого бабі від життя не треба,
Лиш подумки вертатися назад.
Цей вірш можна без перебільшення назвати шедевром у зображенні такої звичної для суспільства й такої важкої у своєму трагізмі долі окремої людини.
Зустрічаємося у книжці авторки ще і з такою роллю сльози, як здатність бути знаряддям щирої молитви за рідний край в ім’я його спасіння, щоб добром перемогти жорстокість і зневіру й дати вихід на найневиннішій сльозі дитини, яка (сльоза) по-своєму сприяє оновленню світу.
Навіть найпривабливіша краса потребує не просто нашого споглядання, а й дбання про неї, порятунку від безсовісних чи від природи злих, або ж зневірених через тяжкі обставини. Їх здатне порятувати Боже Слово. Але Його треба почути й відмовитись од крадіжок та вбивств. Бо окрім звичної людської краси є ще краса вища — Господня. А в осередку її — Слово від Бога і Слово Бог. Поетеса зауважує, що слова тих, хто пише, бувають різні: для жонглювання ними й зиску, для прикриття гріха й для Вічності. Та пересторога дуже серйозна: Когось слово порятує, приголубить, чиюсь душу возвеличить, чиюсь згубить. А ще щира сльоза за втраченими, яких не вернути, однак потрібно зберегти їхні імена бодай у нашій пам’яті. І стосується це тих, що відійшли (Григорій Епік, Рута Вітер, Василь Стус, Іван Гнатюк, Євгенія Божик, Іван Миколайчук, Ярослав Павлюк та інші).
Свої життєві і творчі принципи авторка стверджує беззаперечно. Вони стоять на такій непохитній образній основі, як, скажімо, запалений рай у Тараса Шевченка, або ж смерть на шляху Івана Франка. І це саме та особливість, яка вирізняє аналізовану книжку серед інших поетичних збірок авторки.
